Зайва розкіш Конституційного Суду

Чим займається цей орган нині?

Віднедавна Конституційний Суд України почали активно згадувати – в пресі, у телеефірах та соцмережах. Контекст такий: тільки цей орган, мовляв, має повноваження розтлумачити статті Основного закону й тим самим припинити дискусію щодо питання легітимності президента Зеленського після того, як 20 травня спливе п’ятирічний строк від моменту його інавгурації.

Щодо повноважень КСУ – так, це справедливо. Тільки він може (і повинен) тлумачити Основний закон. Але є нюанс: просто так, за власною ініціативою, КСУ не може розпочати розгляд справи. До нього мають звернутися з конституційним поданням відповідні ініціатори, визначені Конституцією. А це – президент України, щонайменше сорок п’ять народних депутатів, Верховний Суд, Уповноважений з прав людини та Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Що стосується президентства Володимира Зеленського, то відповідного звернення до КСУ не надходило, а тому суд нічого й не розглядатиме.

І ось тут ми підходимо до найцікавішого моменту: чим же займається КСУ, коли зайнятися йому нічим? Погодьмося, що ми давно не бачили у заголовках новин слова «Конституційний Суд України». Якщо, звісно, не рахувати новину про те, що «президент запустив процедуру відбору суддів КСУ». Про відбір я скажу пізніше, бо цю інформацію ми, повторюю, не враховуємо, адже тут КСУ не виступає топікстартером чи ньюзмейкером. Суд взагалі досить довго не пов’язується з жодними інформаційними приводами.

То чим же все таки займаються судді? Їхня зарплата, нагадаю, становить понад 250 тисяч гривень на місяць. Це вдесятеро більше, ніж у глави держави, якщо брати до уваги подану ним декларацію. (У січні 2024-го Володимир Зеленський оприлюднив декларації про дохід за два роки, у яких серед прибутку від роялті, відсотків, надання майна в оренду вказав скромну президентську зарплату – 336 тисяч гривень на рік або 28 тисяч на місяць).

Відкриємо сайт КСУ і побачимо «Інформацію щодо діяльності Конституційного Суду України за лютий». У цьому розділі вказано, що суд провів 63 засідання і ухвалив 33 акти. Здавалось би, багато. Адже навіть враховуючи те, що у цьогорічному лютому було 29 днів, 63 засідання – це більше, ніж по два на день, та й то без вихідних. А 33 ухвалені акти? Це неабияка продуктивність. Але, стривайте, якщо до КСУ не звертаються у встановленому законом порядку, що це тоді за акти?

Виявляється, це суд тасував між суддями ті скарги, що надходили до нього раніше – розподіляв, кому якою скаргою займатися. І у кожному випадку ухвалював окремий акт. Ряд актів, щоправда, був про інше – про відмову у розгляді конституційної скарги з тих чи інших причин. Іще цілих 80 разів суд відповів на інформаційні запити. Але це, звісно, робили не судді, а секретаріат.

А от чого судді іще не робили, так це – не винесли ухвалу з приводу закону про люстрацію. Цей документ вже десять років знаходиться у Конституційному Суді. Адже Верховна Рада України ще у вересні 2014 року ухвалила закон «Про очищення влади» (люстрацію). Ним вона заборонила обіймати певні високі посади на державній службі «особам, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади на держслужбі у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року».

Пізніше цей закон став об’єктом критики з боку як Європейського суду з прав людини, так і Венеціанської комісії. Оцінити його з точки зору відповідності нормам Основного закону просили і Конституційний Суд. Але вже скоро й люстраційні обмеження добіжать кінця, а КСУ все думає. Або вже й не думає. Як не думає він і про участь іноземців у формуванні органів державної влади (маю на увазі превалююче право голосу міжнародних експертів у комісіях з відбору, наприклад, Вищої Ради правосуддя та інших структур).

В принципі, прецеденти, коли Конституційний Суд щось розглядав питання, але так і не розглянув, вже були. Наприклад, у 2007-му. Тоді президент Ющенко розпустив парламент та призначив дострокові вибори. Незгодні з його рішенням депутати написали подання до КСУ, зібрали підписи – все за законом… КСУ відкрив провадження і взявся вивчати питання. А потім вже й вибори пройшли, і… Питання якось самоліквідувалося і жодного рішення суд не ухвалив і не оприлюднив. Виявляється, що так теж можна.

Думаю, що якби хтось на «звичайній» роботі, будь то робота рядового судді суду першої інстанції або ж робота адвоката чи когось іще, не пов’язаного з правовою сферою, взяв та й не виконав свої обов’язки, то не лише не отримав би захмарну зарплату, але й втратив посаду. Але тільки не судді КСУ.

А вони між тим наділені просто унікальними повноваження. Як відомо, рішення Конституційного Суду ніхто не може оскаржити, припинити чи скасувати. До того ж, не можна одним новим законом взяти і розпустити КСУ, якщо цього немає в Конституції. Не можна просто звільнити суддів та набрати нових. Такі речі потребують часу та дотримання процедури.

До КСУ входять 18 суддів, і це – найбільша кількість у Європі. Термін повноважень кожного становить 9 років, без права повторного призначення. Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів України призначають по 6 суддів КСУ. При цьому перелік підстав для припинення та звільнення суддів прописаний у Конституції та у відповідному законі.

І якщо припинення повноважень відбуваються автоматично, то звільнення у більшості випадків вимагає рішення самого КСУ – за підтримки двох третин суддів. Автоматично повноваження судді припиняються, якщо він досягне 70-річного віку, або вийде з українського громадянства, помре, або якщо його визнають безвісти зниклим чи оголосять померлим. І ще одна обставина – набрання законної сили обвинувального вироку проти судді КСУ.

Звільнити ж суддю КСУ можна тільки за станом здоров’я, за порушення ним вимог щодо несумісності посад, скоєння дисциплінарної провини, грубе або системне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді, за порушення обов’язку підтвердити законність походження майна.

Згадуваний Віктор Ющенко звільнив колись тогочасну заступницю голови КСУ Сюзанну Станік з її посади з формулюванням «за порушення присяги». Оскільки процедура не була отримана, Станік оскаржила своє звільнення у суді і президент був змушений поновити її на посаді. Але все це – справи днів минулих, а наразі мені цікаво, чи може систематична бездіяльність КСУ бути віднесена до «системного нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді»?

Питання, звісно, риторичне, бо (хоча воно й риторичне) відповідь на нього – ні. Не може. Із таким формулюванням суддів ніхто не звільнить. Вони самі могли б оголосити про паузу на період дії воєнного стану, якщо вже страх ухвалити «не те» рішення паралізує будь-яку їхню роботу. Але і це нереалістично, бо судді цього не робитимуть.

Нині президент вирішив заповнити вакантні місця у КСУ, адже у складі Конституційного Суду України недокомплект – там лише 13 суддів. З п’яти вакантних посад три призначаються за квотою Ради, а інші дві має заповнити з’їзд суддів. Скоро вакансій може стати ще більше, адже Сергію Головатому цьогоріч виповнюється 70 років, а у Віктора Кривенка, призначеного 13 листопада 2015-го, звершується дев’ятирічна каденція.

Тож конкурсна комісія має оголосити початок відбору та впритул зайнятися кандидатами на вакантні місця. От тільки питання – навіщо? Додати до 13 осіб, які нічого не роблять задля забезпечення верховенства права та Конституції, іще п’ятьох? Конституційний Суд – це орган, який приймає часто непопулярні рішення, які можуть йти урозріз з думками або поглядами представників як законодавчої, так і виконавчої влади (або ж так званого «громадського сектору»).

Бо в цьому й суть КСУ – як арбітра у непростих питаннях. Суд бере на себе відповідальність за розв’язання таких питань, а держава надає його представникам особливі гарантії та умови утримання. В цьому й полягає ідея негласного суспільного договору між Конституційним Судом та державою, на сторожі чиєї Конституції він повинен стояти.