Коли доброчесності стає забагато…

Чим ретельніше перевіряють суддів, тим більше клопоту із системою в цілому

Позаминулого тижня Верховна Рада підтримала законопроєкт № 10140-Д, покликаний удосконалити процедуру призначення суддів. Відразу закцентую на тому головному, що потрібно знати про цей документ: він написаний у відповідності до рекомендацій Єврокомісії, і це по-перше.

А по-друге, законопроєкт відкриває шлях до 1,5 млрд. євро, які виділить нам Європейський Союз. Після першого читання профільний комітет Ради – комітет з питань правової політики – продовжить його доопрацювання разом із зацікавленими сторонами, зокрема із закордонними партнерами України. Тож у майбутньому до документу ще вноситимуть зміни, котрі, за ідеєю, мають задовольнити усіх.

Але славнозвісні українські активісти вже зараз кричать «Ґвалт!» і, звісно ж, «Зрада!».

«Зрада» полягає у тому, що – як стверджують вони – вплив Громадської ради доброчесності внаслідок ухвалення законопроєкту № 10140-Д «буде суттєво знижено і зменшено прозорість її діяльності». Та перш ніж оплакати цей самий знижений вплив та зменшену прозорість, пропоную уточнити деякі дефініції.

Громадська рада доброчесності (ГРД) – це структура, яка перевіряє суддів та кандидатів у судді на відповідність критеріям доброчесності та професійної етики. Вона збирає, перевіряє та аналізує інформацію про суддів та надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВККС) свої висновки. І якщо ГРД «забракує» того чи іншого кандидата, визнавши його не гідним довіри, ВККС не зможе його призначити. Точніше, ВККС може подолати «вето» ГРД тільки в одному випадку – якщо за призначення «відбракованого» судді проголосують 11 з 16 членів ВККС.

А щодо ГРД, то у її складі перебувають двадцятеро осіб, яких обирають терміном на два роки. Їхні повноваження, як бачимо, доволі значні – адже від їх рішення залежить кар’єра того чи іншого судді, а також ситуація із зайняттям вакантних суддівських місць в принципі.

Зауважу, однак, що Вища кваліфікаційна комісія суддів певною мірою дублює повноваження ГРД, оскільки ця структура – за визначенням – також відповідальна за відбір суддів та їхнє кваліфікаційне оцінювання. Навіщо ж тоді ГРД? Насправді це дуже хороше питання, але до нього повернемося згодом.

Адже окрім ВККС, існує також Вища рада правосуддя (ВРП) – почасти й вона відповідальна за «обліко морале» служителів Феміди, бо включає до свого функціоналу розгляд скарг щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора. Хоча все ж таки ВРП – це історія радше про розміщення суддів на «шахівниці». Вища рада правосуддя ухвалює рішення щодо внесення подання про призначення судді , його звільнення, тимчасове відсторонення, а також про притягнення його до відповідальності.

Отже, людина, котра хоче стати суддею, має бути готовою до того, що їй доведеться мати справу з усіма трьома структурами – ГРД, ВККС та ВРП. Спочатку на таку людину збере досьє ГРД, потім її перевірятиме ВККС, і у разі допуску Вищою кваліфікаційно комісією до іспиту – пошукач складатиме такий іспит. Далі буде ще кілька етапів, а потім – в залежності від рейтингу кандидатів – хтось із них займе вакантне місце судді, а хтось буде відсіяний. У підсумку щодо тих щасливців, які пройшли всі випробування, ВРП вносить подання про призначення на посаду.

Тож чи достатньою є перевірка кандидата у судді, якщо ним займаються три не залежні одна від одної структури? І поки читач думає над цим запитанням, я додам іще дещо.

Річ у тім, що до складу ВККС та ВРП потрапили також зовсім не випадкові люди. Зокрема, склад ВККС відбирала конкурсна комісія, половину якої складали міжнародні експерти. Саме вона і склала «шорт лист» з 32 кандидатів – спочатку претендентів було понад три сотні. У червні 2022 року Європейська комісія включила утворення нової ВККС до однієї з вимог для України щодо відкриття переговорів про членство у ЄС. А за рік по тому – 1 червня 2023-го – Вища рада правосуддя призначила до ВККС 16 членів з 32 попередньо відібраних.

Як бачимо, формування ВККС було і довгим, і ретельним. А тепер перейдемо до ВРП.

Над ВРП попрацювала структура під назвою «Етична рада», такий собі аналог Громадської ради доброчесності, тільки на іншому рівні представництва. Етичну раду сформували ще у 2021-му, до її складу увійшли три кандидати, рекомендовані Радою суддів України, і три кандидати, рекомендовані міжнародними експертами.

Далі був скандал, переповідати який і довго, і нецікаво. Через незгоду з діяльністю Етичної ради у відставку подали 10 з 15 членів ВРП, і Вища рада правосуддя втратила кворум. Розблокувати її роботу намагалися на початку 2022 року, але завадило повномасштабне вторгнення. Всередині 2022-го Етична рада все ж таки спромоглася відновити роботу, і (тут я знову скорочую свою розповідь) в січні 2023-го роботу ВРП із новим складом вдалося нарешті запустити.

Отож, і ВРП збирали до купи з неабиякими зусиллями та під ретельним наглядом Етичної ради.

Але для чого я переповідаю події річної (та більше) давнини? Для того, щоб наголосити: в Україні сформовані структури, котрі є відповідальними за перевірку бекграунду майбутніх та чинних суддів – ці структури утворювали під контролем наших західних партнерів та за їхньої безпосередньої участі.

Водночас і є такий додатковий орган, як Громадська рада доброчесності, котрому, на думку активістів, законопроєктом №10140-Д відчутно урізали  повноваження.

Тоді як насправді цей законопроєкт спрощує та пришвидшує процедуру добору суддів та проведення конкурсів на посади в суди першої інстанції. Він скасовує зайві етапи та повторне екзаменування відібраних кандидатів, істотно скорочує процес навчання кандидатів з одного року до двох місяців та передбачає, що навчання мають проходити лише майбутні судді, а не усі кандидати.

Водночас – як переконаний громадський сектор – цей документ знищує інструмент участі суспільства у доборі та оцінюванні суддів, бо пропонує виключити із закону України «Про судоустрій і статус суддів» статтю 87-му, яка визначає статус і повноваження Громадської ради доброчесності.

А у підсумку, зазначають активісти, «положення законопроєкту узалежнюють орган від Вищої кваліфікаційної комісії суддів, ускладнюють виконання завдань, що стоять перед ГРД, та ще більше обмежують вплив громадськості на процеси добору та оцінювання суддів». ГРД перетворюється на допоміжний орган ВККС, а значить, і на контрольовану Вищою кваліфікаційною комісією суддів інституцію.

Крім того, активістам не подобається, що законопроєкт пропонує заборонити членам ГРД робити публічну оцінку щодо судді, який проходить оцінювання. «Для ГРД це означає неможливість комунікувати із суспільством результати роботи і відстоювати свої рішення. Законопроєкт дозволяє заповнити понад півтисячі суддівських посад кандидатами, що не проходили перевірку на доброчесність, і не гарантує прозорість результатів для суспільства і кандидатів», – кажуть вони.

Відповідати активістам почну, мабуть, з останнього закиду і нагадаю, що суддю, котрий проходить оцінювання, від поспішних оцінок захищає один з висновків Ради Європи, представлений ще у 2017-му. Так, це було кілька років тому, але документ не втратив своєї актуальності.

«Під час проведення оцінювання не можна ігнорувати негативну репутацію судді або кандидата на посаду судді, але її слід перевіряти за об’єктивними критеріями: інформація має бути підтверджена, а висновок не може ґрунтуватися на чутках. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді може згадуватися в остаточному висновку, але, за відсутності конкретних доказів, вона не може становити собою аргумент для висновку ГРД. Навіть у разі публікацій у ЗМІ інформацію слід перевіряти якомога ретельніше», – сказано у документі Ради Європи. Так що активістам треба трохи притримати коней і не намагатися зруйнувати чужу репутацію завчасно.  

Свою також руйнувати не слід – адже саме активісти, тобто ті, кого дещо зневажливо називають «грантоїдами» – пролобіювали свого часу норму про участь іноземних експертів у формуванні державних органів України. Така норма містить ознаки неконституційності, до речі… Але хай там як, а іноземці вже зараз беруть участь у створенні ВККС, ВРП та інших дотичних структур. Тож тепер, виходить, громадські діячі не довіряють самі собі? Або не довіряють міжнародним фахівцям, яких введено до вкладу Етичної ради, конкурсних комісій тощо?

Так, до ВККС часів Петра Порошенка було чимало запитань, і у 2019-му було ухвалене рішення про перезавантаженням комісії. Але епопея з перезавантаженням тривала довгих чотири роки саме через те, що активісти блокували усі спроби перезавантаження ВККС, допоки не були створені механізми, які віддали вирішальне право голосу іноземцям. Саме вони вирішують долю членів ВРП та ВККС, а ті – своєю чергою – вирішують долю суддів.

А відтак постає логічне питання: навіщо нам тоді ГРД, якщо у нас вже є доброчесна ВККС? Тобто ми презюмуємо, що ВККС у нас доброчесна, бо її формують за участю іноземців, котрі також (слід думати) є кришталево чесними та гранично доброчесними. Такі міркування переводять ГРД у розряд непотрібних дармоїдів, яких варто прибрати взагалі, і це тільки полегшить та оптимізує процедуру добору суддів.

А щоб членам ГРД не було сумно, пропоную їм відірватися від годівниці та податися на конкурс по заміщенню суддівських посад. Там вони зможуть на власній шкурі відчути увесь негатив, що супроводжує такі конкурси. Але справа того варта, бо у нас на сьогодні – колосальний дефіцит суддів, який сформувався в тому числі завдяки кількарічному «простою» ВККС.

То як, чи перекваліфікується ГРД на кандидатів у судді? Там дуже потрібні доброчесні пошукачі. Але, виходить, що доброчесних кандидатів у нас менше, аніж тих, хто цю доброчесність заміряє. А так ми – скажу я вам – нормальну судову систему не побудуємо ніколи.