Без права на «помилування»

Що не так із законом про «ПЕПів»?

Більшість правопорушень – не тільки в українській, але й у загально визнаній міжнародній  практиці – мають термін давності. І коли такий термін спливає, правопорушника не притягують до відповідальності, навіть якщо він є 100% злочинцем і провина його доведена. Натомість «ПЕПи», чи то пак РЕР’и (Politically exposed persons – політично значущі персони) приречені «страждати» пожиттєво.

21 вересня Верховна Рада ухвалила за основу законопроект 9269-д стосовно пожиттєвого моніторингу РЕР-ів. Йдеться про фізичних осіб, які мають або мали повноваження щодо виконання значних публічних функцій. Цей закон, за великим рахунком, нічого не вирішує для українського соціуму, та й мало що змінює у ставленні до України з боку Заходу, але сталося так, що даний документ входить у пакет «кандидатського мінімуму». Без нього нас не беруть до ЄС, отож і доводиться викручуватися.

«Україна має сім визначених рекомендацій Єврокомісії. Частину з них ми вже реалізували. Заради іншої частини потрібна результативна робота Верховної Ради України, вчасна робота, яку ми погодили із Єврокомісією. Закон про відновлення електронного декларування, зміни до закону про національні меншини та, особливо зверну на нього увагу, «закон про ПЕПів» – politically exposed persons, політично значущі особи.

Кожен із цих законів має фундаментальне значення. І голосування щодо них матиме фундаментальне значення. Люди побачать, хто чого вартий. І я закликаю народних депутатів України не відкладати ці рішення, не підвести Україну та підтримати нашу європейську інтеграцію», – сказав президент України Володимир Зеленський 4 вересня 2023 року.

Наразі майже всі перераховані ним акти вже стали законами – і законопроект про нацменшини, і про відновлення електронного декларування. Справу зроблено. А те, що енна кількість людей обтяжуватиметься до кінця їхніх днів – і навіть не за злочин, а лише за перебування на високій держпосаді – мало кого хвилює.

Про наслідки такого рішення і про сам новоприйнятий закон я й хочу сьогодні поговорити.

Отже, для початку: хто такі ПЕПи? Політично значущі персони (PEP) – це особи, що займають важливі державні посади. Це президенти держав, прем’єр-міністри, міністри та їхні заступники, депутати, політичні діячі вищих рангів, високопосадовці судової системи, правоохоронних органів, юстиції, оборони, керівництво Національного банку, службовці категорії «А», керівники адміністративних, управлінських чи наглядових органів державних та казенних підприємств, керівники керівних органів політичних партій та члени їх центральних статутних органів.

ПЕПи в Україні діляться на такі категорії: національні публічні діячі, іноземні публічні діячі та публічні діячі міжнародних організацій. Перелік приблизно однаковий в усіх країнах та відповідає рекомендаціям Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей і фінансуванням тероризму (FATF).

Як довго триває статус ПЕПів? За ухваленим у першому читанні проекті закону, ПЕП – це довічний статус після звільнення. Раніше особа залишалася публічним діячем упродовж трьох років після звільнення з посади. За запропонованим формулюванням, тепер до категорії PEP належать народні депутати Верховної Ради всіх скликань, прем’єр-міністри та інші державні діячі, незалежно від часу, коли вони займали державні посади, навіть десять чи двадцять років тому. Навіть якщо людина пропрацювала на своїй посаді один день, статус «політично значущої» до неї приліплюється назавжди.

Що роблять з ПЕПами в Україні? Якщо коротко, то ПЕПів безперервно перевіряють. Причому усі. Конкретніше, перевіряють суб’єкти первинного фінансового моніторингу: аудитори, бухгалтери, юристи, адвокати, нотаріуси та інші. Всім їм потрібен мільйон довідок про дохід ПЕПа, і не тому, що вони прагнуть зіпсувати ПЕПу життя. Просто якщо суб’єкти первинного фінансового моніторингу не отримають усі фінансові документи, то проблеми та штрафи чекатимуть вже на них.

А тому ПЕПи для всіх цих суб’єктів – це завжди головний біль. З ПЕПами просто намагатимуться не мати справу – наприклад, банки, до яких ПЕПи прийдуть лише для того, щоб відкрити рахунок та отримати банківську карту.

Окрім самих ПЕПів, під його пильне око моніторингу потрапляють близькі родичі ПЕПів, а також пов’язані з ними особи (а пов'язаними особами є особи, з якими члени сім’ї національних, іноземних публічних діячів та діячів, що виконують політичні функції в міжнародних організаціях, мають ділові або особисті зв’язки, а також юридичні особи, кінцевими бенефіціарними власниками (контролерами) яких є такі діячі чи їхні члени сім’ї або особи, з якими такі діячі мають ділові або особисті зв’язки) – даруйте за таку довгу цитату-пояснення.

Одним словом, навколо людини, яка отримала статус ПЕП в Україні, створюється випалена земля, і будь-кому токсично та проблемно навіть стояти поряд. І так на все життя.

Але чи було так завжди? В тому-то й річ, що ні. Із діючого закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» у вересні 2023-го Верховна Рада прибрала умову, що моніторинг політично значущих осіб здійснюється лише протягом 3 років після їх звільнення з посад. Тепер моніторинг хочуть зробити довічним, тому що це є вимогою Єврокомісії, а також структурним маяком меморандуму з МВФ, який мав бути виконаний до кінця вересня поточного року.

Додам, що за оновленим законодавством посилено страждатимуть не лише ПЕПи, але й згадані мною вище суб’єкти первинного фінансового моніторингу (СПФМ). Бо для них передбачена посилена відповідальність за неналежне застосування ризик-орієнтованого підходу в частині встановлення політично значущим особам, членам їх сімей, особам, пов’язаним з ними необґрунтованого рівня ризику, вжиття щодо них непропорційних заходів відповідно до категорії ризику, безпідставна відмова таким клієнтам у проведенні фінансової операції та/або встановленні (продовженні) ділових відносин.

Словом, якщо СПФМ недостатньо «щемитимуть» ПЕПів, додаткові неприємності їм також гарантовані.

А що з цього приводу каже закордонна практика? Як зазначалося у пояснювальній записці законопроєкту, його метою «є приведення у відповідність до міжнародних стандартів з питань боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму термінології, що застосовується в Законі, та удосконалення положень ризик-орієнтованого підходу стосовно ділових відносин з політично значущими особами».

Тобто так – з одного боку, це міжнародна практика, коли особа отримує владу і за це зазнає утиску в правах. Але «довічно» – це все ж задовго. Декларування статків у нас відбувається перед зайняттям певних посад, під час зайняття та після. А от потім –  вже ні. Тобто навіть за умисне вбивство строки для притягнення до відповідальності й обмеження прав можуть пройти, а строки на обмеження прав людини, яка працювала на державній посаді, сплисти не можуть.

Виходить, що держпосадовці в Україні гірші за злочинців? До речі, за кордоном ставлення до українських ПЕПів не є кращим. Там також виникають проблеми навіть з обміном валюти, що загалом створює уявлення про Україну як про безнадійно корумповану державу третього світу.

Та чи є наші репутаційні втрати (попри виконання вимог міжнародних партнерів) єдиним наслідком ухвалення такого закону? Ні. Про наслідки я якраз лише збираюся сказати.

По-перше, ухвалений закон все одно не досягає своєї мети, тому що надбагаті люди в Україні (тобто олігархи і не тільки – просто крупні бізнесмени) знайдуть спосіб вирішити свої проблеми. Це може бути як легальний спосіб, котрий полягатиме у найманні армії дорогих адвокатів, які ретельно збиратимуть усі довідки та усю інформацію для СПФМ, так і нелегальний – коли майно оформлюватиметься на підставних осіб, а користуватиметься ним той, хто бажає полегшити собі життя.

По-друге, таке ставлення до ПЕПів начисто відбиває бажання потенційно чесних та чистих людей йти у велику політику, на державну службу тощо. Виходить, що правила гри в Україні на законодавчому рівні полягають в тому, щоб максимально завадити проходження в політику та державну службу професійним людям.

По-третє, ухвалення закону, котрий саме у такий спосіб трактує права та обов’язки певної категорії громадян, дозволяє говорити про дискримінацію цієї категорії. Бо стає незрозуміло, за що вони уражені у своїх правах, звуження яких новоприйнятим законом – за Конституцією – неприпустимо. А отже, ми маємо справу із не найкращим прикладом поповнення нашого законодавчого «банку».

Зрозуміло, що на даному етапі – етапі війни – Україна не має іншого вибору, окрім як виконувати взяті на себе зобов’язання. І це торкається, наприклад, не тільки далекобійної зброї, яку західні партнери вимагають не застосовувати проти інтервента Росії. Наша держава, на жаль, мусить поступатися й іншими своїми інтересами, тобто інтересами своїх громадян, для того, аби не звертати із задекларованого шляху. Але навіть така усвідомлена потреба не робить поганий закон хорошим, і про це треба говорити відверто та відповідально.