Не всі вдома, а тим, хто є, заборонено виходити

Колишній нардеп Вадим Денисенко виступив з «феєричною» ініціативою заборонити чоловікам виїзд за кордон ще щонайменше на 3 роки – навіть після перемоги. За його словами, інакше це призведе до того, що українці не збережуться як нація.

Колишній нардеп Вадим Денисенко виступив з «феєричною» ініціативою заборонити чоловікам виїзд за кордон ще щонайменше на 3 роки – навіть після перемоги. За його словами, інакше це призведе до того, що українці не збережуться як нація.

Топікстарер вже отримав свої «15 хвилин слави» і купу негативу за таку ідею, аж до нагадування про те, що 22-річний (а отже, такий, що підпадає під призов) син Денисенка преспокійно собі мандрує за кордоном, веде туристичний блог і додому повертатися не збирається.

Цією колонкою я пропоную ще раз підсумувати те, чому нічого не слід забороняти, тим паче – після перемоги. Причому з цілком об’єктивних причин, а не тому, що комусь не імпонує персона, яка просуває такі заборони. Отож, на моє переконання, від «безвиїзду» слід відмовитися тому, що це:

1. Беззмістовно. Будь-яку заборону завжди можна обійти. І не українцям це пояснювати. Нинішні «ухилянти» від призову перебираються за корддон усіма можливими та неможливими методами. Навіть із ризиком для життя, бо випадків, коли хтось тонув у Тисі, намагаючись переплисти річку, також було доволі. Хтось переодягався у жіночий одяг, хтось підробляв документи, хтось влаштовував собі фіктивний брак з жінкою-інвалідом, хтось просто давав хабар. В кожному разі доведено: заборони не працюють.

2. Корупціогенно. До речі, про хабарі. Там, де влада включає режим «не можна», хтось спритний та зухвалий включає інший режим – «можна, якщо за гроші». До всіх наших проблем із корупцією бракує тільки того, аби ділки налагодили постійний трафік для тих, хто хоче виїхати за кордон і наживалися на ньому. Скажете, що із цим мають боротися правоохоронні та антикорупційні органи? Не мені вам нагадувати, чого варті останні. Про стан антикорупційних органів я писала (і пишу) достатньо. Але мова зараз не про них.

3. Спрацює «від зворотного». Денисенкові слушно зауважили, що після його допису навіть ті, хто й не думав про виїзд за кордон, тепер почнуть серйозно замислюватися про це. Люди не захочуть жити у подобі Північної Кореї, особливо ті з них, хто пройшов такі тяжкі й страшні випробування на фронті. Уявіть собі настрій фронтовиків, яким раптом скажуть, що подякою за героїзм та готовність ризикувати собою за Україну є намір держави посадити їх під замок. Уявили? А я – чесно кажучи – навіть і не можу.

4. Несправедливо. Але, власне, образа виникне не тільки у чоловіків. У жінок – теж. У жінок, у дітей, у старих батьків – у всіх членів родини, котрі з міркувань безпеки виїхали з України ще у 2022-му. Виїхали і чекали на возз’єднання сімей. А дочекалися – заборони.

5. Посилить демографічну кризу. В Україні з кожним роком падає народжуваність. Минулого року під час повномасштабної війни в Україні народилося понад 200 тисяч немовлят – якщо порівняти з 2018 роком, то народжуваність зменшилася приблизно на 61%. Такими та іншими цифрами оперують експерти, які б’ють на сполох: упродовж найближчих років Україна стикнеться з не баченою досі демографічною кризою. Давайте ще розлучимо сім’ї на тривалий час і подивимося, що з того вийде. Чи не почнуть, бува, немовлят знаходити у капусті чи вилучати у аїстів? 

6. Породить обмануті очікування. Ми всі думаємо над тим, якою стане Україна після війни. Точніше – над тим, якою ми хочемо її бачити. Та навряд чи хтось буде в захваті від того, що громадянам звільненої від окупантів країни загрожувати нове поневолення – цього разу від «рідної» влади. Це точно не та візія, яка надихатиме громадян на побудову спільного майбутнього.

7. Посилить нерівність. Перед очима українців й без того – приклади осіб, які благополучно виїхати за кордон, і не після перемоги, а просто зараз, під час війни. Виїхали самі або переправили до безпечних країн своїх близьких. Приклад Денисенка тут якраз доречний, він ідельано ілюструє те, як розходиться слово із ділом. Наші громадяни прекрасно знають, що існує каста «надрівних» (за Оруелом), коли ті чи інші преференції (гроші, влада, зв’язки) відчиняють зачинені для решти двері.

8. Викличе протести. Після війни Україна ще довго розбудовуватиме економіку, підніматиме з руїн міста та села. Менше за все потрібно накласти на повоєнний профіль країни соціальні протести, котрі гіпотетично можуть виникнути у разі «безвиїзду». І як тоді виглядатиме Україна в очах наших міднародних партнерів? Чи захочуть вони інвестувати у країну, котра, заледве виборсавшись із воєнного лихоліття, занурилась у потрясіння іншого характеру?

9. Відсуне чи знівелює альтернативу – запропонувати замість обмежень низку реформ. Вадим Денисенко виходить з того, що після перемоги чоловіки захочуть з’єднатися із жінками та дітьми, які живуть за кордоном і будують там нове життя. Виходить, що єдиний спосіб втиримати людей у країні – це застосувати щодо них каральні методи. Це, безумовно, простіше, аніж попрацювати над тим, аби Україна стала привабливою. Руйнувати завжди простіше, ніж будувати, а в даному випадку буде зруйнована довіра до влади та її бачення майбутнього. Альтернативний шлях полягатиме у тому, щоб провести ряд перетворень, після яких вже ніхто не захоче залишати Україну. Чи подібний план вже не є актуальним?

10. Увійде у протиріччя з Конституцією. Стаття 33-тя Основного закону говорить про те, що «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну». Аби нам не довелось доповнювати цю статтю ще одним реченням – «громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час покинути країну, якщо він цього бажає» – пропоную раз і назавжди облишити всі розмови про будь-які обмеження на виїзд.

Мабуть, з останнього пункту – апелювання до Конституції – слід було розпочати мою авторську колонку. Проте я подумала, що, наголошуючи на нераціональності ініціативи Денисенка, скоріше достучуся до тих, хто розглядає її якщо не як імператив, то, принаймні, як «крик відчаю» (траплялися мені й такі оцінки), котрий заслуговує щонайменше на обговорення.

Я ж натомість вважаю, що відчай слід відставити, як і будь-які крики відчаю. Ми або збудуємо нормальну Україну, або не зможемо відновити нашу державу в принципі. Тисячу разів правий той, хто сказав, що, вигравши війну, нам важливо не програти мир. Схоже, що мир, котрий рано чи пізно настане, нестиме нам не менші випробування, аніж навіть сама війна.