Дороги чи дрони, або ще раз про податки та самоврядування

На тему, що важливіше для України – перекладати бруківку чи купувати на фронт «мавіки», написано вже добрий десяток статей

На тему, що важливіше для України – перекладати бруківку чи купувати на фронт «мавіки», написано вже добрий десяток статей. І в них розжовано, що просто так перекинути гроші з «ямкового ремонту» на потреби армії не вийде. Ну бо не працюють у такий спосіб подібні речі. Принаймні, за нині діючими законами. Але чи можна змінити закони і як саме їх слід міняти? Теоретично можливо усе, зокрема, й переписування законодавства. Про це, а також про те, чим Арахамія нині лякає мерів, я і пропоную поговорити у цій статті.  

Трохи податкових азів

Реформа децентралізації дозволила суттєво наростити доходну частину місцевих бюджетів. Однак водночас фінансування більшої частини видатків, пов’язаних з життям територіальних громад, тепер здійснюється за рахунок їхніх бюджетів. Грубо кажучи, що заробили – на те й живуть.

Звісно, держава все ж не залишає місцеві громади виборсуватися з усіх фінансових проблем самотужки. Тому доходи місцевих бюджетів умовно поділяють на власні (зароблені на місцях) та передані (отримані з держбюджету на безповоротній основі). Як вони співвідносяться? Приблизно у пропорції «50 на 50».

Власні доходи місцевих бюджетів формують:

• податкові надходження (забезпечують понад 88% загальної суми власних доходів місцевих бюджетів): частина від загальнодержавних податків та зборів (податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток, рентна плата (за користування надрами, видобування корисних копалин), акциз з пального), місцеві податки і збори (податок на майно, єдиний податок, туристичний збір тощо);

• неподаткові надходження (становлять трохи більше 10% загальної суми власних доходів місцевих бюджетів): плата за видачу ліцензій та дозволів, орендна плата, держмито, штрафи;

• інші надходження: кошти від продажу основного капіталу, цільові фонди, донорські кошти, отримані від ЄС та міжнародних організацій тощо.

Це – перші 50% місцевого бюджету. Другу ж половину, як вже було сказано, перераховують з держбюджету. Це необхідно робити, аби органи місцевого самоврядування могли профінансувати виконання всіх покладених на них повноважень (утримувати школи, лікарні, житлово-комунальне господарство тощо) в повному обсязі. Інколи власних коштів на це не вистачає і держава допомагає дотаціями.

Отож, коли увесь бюджет зібрано до купи (і власні кошти, і дотаційні), місцева влада може витратити його на соціальний та економічний розвиток своїх громад. Може будувати дитсадки та школи, лікарні та амбулаторії, може ремонтувати дороги, а може й замовляти дизайнерам «алею-вишиванку» за 17 млн грн. Тут, як то кажуть, за ваші гроші – будь-який каприз.

Саме так все і працює у мирний час. Але у нас час далеко не мирний. Чи вносить воєнний стан ті чи інші корективи у накопичення та розподілення податків? Розберемо це далі.

Фактор війни

Кошти як місцевих органів влади, так і державного бюджету зберігаються на рахунках Державного казначейства. Ще у червні 2021 року Кабмін затвердив «Порядок виконання повноважень Державною казначейською службою в особливому режимі в умовах воєнного стану». Ця урядова постанова №590 не переглядалася й досі. Значної потреби у її переписуванні не було – документ і так надає владі необхідні інструменти дії.

Постанова уряду передбачає, що у випадку нестачі коштів на рахунках держави казначейство у першу чергу фінансує потреби оборони. Фактично це означає, що таке фінансування відбувається не лише внутрішніми ресурсами державного бюджету, але й коштами усіх державних установ та організацій, які тримають гроші на рахунках у казначействі.

Тобто якщо виникне потреба – гроші звідти візьмуть. А якщо їх не беруть, значить, Україна поки що може дозволити собі закривати як потреби оборони (коштом державного бюджету), так і соціальні потреби (які фінансують за рахунок надходжень від міжнародних спонсорів та донорів).

Зауважу і те, що з усіх податкових надходжень, які йдуть до місцевих бюджетів, левову частку становить податок на доходи фізичних осіб – надходження від ПДФО майже повністю осідають на місцях. І як слушно вказують експерти, через збільшення кількості військовослужбовців, а також через збільшені розміри їхнього грошового забезпечення, громади, у яких розташовані військові частини, отримали додаткові податкові надходження.

І вже там місцева влада розпоряджається цими грошовими потоками на власний розсуд.

Але чи можуть місцеві бюджети використати свій ресурс для фінансування потреб оборони? І так, і ні. Так, бо можуть застосувати механізм реверсної дотації та повернути кошти у державну скарбницю. Ні, бо у 2022 році уряд фактично заборонив перекидати гроші з місцевих бюджетів до державного, аби зберегти їхню платоспроможність в умовах війни.

Цього року це рішення переглянули: чинною залишилася заборона на перекидання «нагору» коштів з бюджетів лише тих громад, на територіях яких ведуться активні бойові дії.

А чи можна зробити щось іще, аби держава отримала ще більше контролю та доступу до грошей місцевих органів влади? Можна, але для цього треба буде переглядати законодавство.

І це саме те, про що каже Давид Арахамія.

Забрати все

Голова фракції «Слуга народу» закликав мерів українських міст та місцевих чиновників припинити тринькати гроші на дурниці. Через це, мовляв, у суспільстві зростає напруга.

«Пов’язано це з пріоритетами, які ви обираєте під час здійснення закупівель. Усі ці історії про барабани, стадіони, люксові овочерізки, перекладення бруківки там, де вона не в такому жахливому стані, значною мірою дестабілізують суспільство, яке живе непростим життям, примудряючись не просто виживати, а ще й волонтерити, донатити на армію та зберігати оптимістичний погляд на майбутнє», – написав Арахамія у соцмережі.

Він додав, що в Раді активно обговорюють ідею обмеження розподілу бюджетних коштів. І зупиняє нардепів від реалізації такої ідеї лише те, що депутатський корпус побоюється обвинувачень у «нападі на децентралізацію».

«Ось чому я вирішив опублікувати цей пост. Вважайте це останнім попередженням. Якщо ви не зупинитеся, не припините витрачати гроші на предмети не першої необхідності, на те, що ніяк не наближаєте нас до перемоги, то парламент внесе законодавчі обмеження на період воєнного стану», – пригрозив він.

Практичною реалізацією такої погрози може стати те, що на законодавчому рівні буде закріплене перерахування податків із доходів військовослужбовців до державного бюджету у повному обсязі. І тоді байдуже, хто і що казатиме про згортання реформи децентралізації.

Головне – розстановка пріоритетів

Звісно, така перспектива не сподобається владі на місцях. Адже її позбавлять механізму піарити себе за кошт платників податків. Провадити ремонти доріг чи перекладати бруківку там, де, як каже Арахамія, вона «не в такому жахливому стані».

Історія з бруківкою триває просто зараз на столичній вулиці Богдана Хмельницького. Але є ще й епопея із «алеєю-вишиванкою» за 17 млн грн, яку планують обладнати у Львові. Тому самому Львові, який нещодавно зазнав російського ракетного терору і має родини постраждалих, які залишилися без домівок та речей.

А місяць тому був скандал із управлінням освіти Дніпровського району Києва, котре закупило понад 300 барабанів на 900 тисяч гривень. Музичні інструменти призначалися для психологічного розвантаження дітей в укриттях під час повітряних тривог – виправдовувалися чиновники.

Подбав про дітей і ліцей «Зміна» у все тому ж Дніпровському районі. Зясувалося, що минулого року він купив через онлайн-платформу Prozorro багатофункціональну сковороду вартістю 725,7 тис. грн та пароконвектомат (універсальна піч) за ціною 474,3 тис. грн.

І це не лише столичні витребеньки. Журналісти розповіли і про те, що одна з сільрад, розташована за 50 км від Бахмута, вирішила придбати саджанці троянд та тренажер для сідниць. Просто зараз, тобто улітку 2023 року.

Не відстає від місцевих креативників і центральна влада. Добудова Музею Голодомору обійдеться країні у 570 млн грн. – ці кошти виділили вже не київські депутати, а Верховна Рада. Ще 28 млн грн. будуть використані на Тризуб, який замінить радянський герб на щиті Батьківщини-матері. Щоправда, цей проєкт обіцяє профінансувати бізнес.

Але чи можна було б знайти для цих грошей краще застосування? І чи коректно ставити так питання, особливо, якщо йдеться, приміром, про Музей Голодомору? Для когось така потреба є святою та першочерговою, на відміну від скажімо, бруківки на вулиці Хмельницького. А хтось засудить і перше, і друге марнотратство, але вкаже на те, що міст Метро та міст Патона у Києві давно перебувають у аварійному стані і що падіння одного з них призведе до чималих людських втрат – на додачу до тих, які вже завдає війна.  

Безперечно, два мости у столиці (одним з них пересувається підземка, яка щодня перевозить мільйони людей) необхідно відремонтувати у якомога більш стислі терміни. Можливо, навіть троянди біля Бахмуту мають право на існування, бо наші діти повинні зростати у безпечних та красивих містах – попри все. Але тренажери для сідниць, сковорідки за захмарними цінами та навіть вшанування пам’яті полеглих варто відставити до кращих часів. Перші через недоречність, другі через виняткову дорожнечу.

Визначати ж доречність витрат має винятково здоровий глузд керівників, які на ці витрати підписуються. Якщо ж здорового глузду немає, то його відсутність не компенсують жодні правки до бюджетного кодексу. На додачу до грошей нам потрібні ще й мізки, бо без останніх війну не виграти так само, як і без перших.