«Кейс Князєва»: перші, але не останні висновки

Невтішні підсумки судової реформи

26 травня Пленум Верховного Суду обрав нового голову. Ним став очільник Касаційного кримінального суду Станіслав Кравченко. Можемо привітати колег з новим етапом у їхній роботі, хоча цей «новий етап» впав на голови суддів ВС цілком несподівано. Він прийшов до них разом зі скандалом: тепер вже колишнього голову Всеволода Князєва підозрюють у хабарництві. Ймовірно, що підозру отримають й інші судді ВС, хоча про це говорити зарано. В кожному разі, справа ця є гучною і такою, що не обмежується лише одним фігурантом. І це через кілька років після – як здавалося – глибинної та кардинальної «реформи» ВС. Тепер очевидно, що вона, м’яко кажучи, продемонструвала не найкращі результати. А починалося все колись дуже багатообіцяюче.  

Верховний Суд номер один та номер два, аби гримаси реформування

Мабуть, Україна є єдиною країною демократичного світу, де наявні два дублюючі один одного органи. Так, у нас є два Верховні Суди. Один так і називається – Верховний Суд. А інший (котрий є його попередником) має ще слово «Україна» в назві. Тобто титрується він як «Верховний Суд України». Як так сталося? Торкнуся цього коротко, бо дана історія не має стосунку до поточної ситуації у ВС, але чудово ілюструє особливості проведених у нас реформ.

Почнемо з азів. Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, встановлювала,  що Верховний Суд України – найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

Минуло 20 років, і у 2016-му влада розпочала чергову судову реформу. Було оголошено про утворення нового Верховного Суду як вищого судового органу.

Навіщо знадобився новий? Він мав виникнути шляхом реорганізації (злиття) Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Замість них в складі Верховного Суду тепер діють Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд та Касаційний цивільний суд.

Така ось реформа.

Новоутворений Верховний Суд розпочав свою діяльність 15 грудня 2017 року. Одночасно було оголошено, що почалася процедура ліквідації Верховного Суду України. Але…

Не вдаючись у подробиці, зауважу, що і створення нового суду, і ліквідація старого відбулися із порушеннями Конституції. Попри здавалось би просте перейменування ВСУ в ВС, фактично відбулось кардинальне оновлення його складу. Для цього, власне, все і затівалося – перезавантажити Верховний Суд і наповнити його людьми, здебільшого близькими до президента України. А ним тоді був, як ми пам’ятаємо, Петро Порошенко.

Оцінка реформи владою та активістами

Петро Порошенко високо оцінив ним же ініційовану реформу. Ще б пак. Її метою було провести до складу суду орієнтованих на главу держави правників. Недарма одним з кураторів реформи був Олексій Філатов – адвокат, пов'язаний з Порошенком, і заступник голови АП в часи його президентства.

На свої посади судді ВС (не плутати з ВСУ!) потрапляли нібито після проведення конкурсу, але не забуваймо, що рекомендацію на призначення судді робить Вища кваліфікаційна комісія суддів, котру очолювала тоді ще одна, як говорять, людина Порошенка. Це – юрист з багаторічним досвідом, старший партнер адвокатського бюро Сергій Козьяков.

Філатов і Козьяков, по суті, й сформували новий склад Верховного Суду. Серед достойників, які туди потрапили, був і Всеволод Князєв. І от що цікаво. Один з активістів, який активно виступав за проведення судової реформи – а саме голова правління Фундації DEJURE Михайло Жернаков – про принципи формування ВС відгукувався несхвально, але про Князєва писав з симпатією.

«Погодьтеся, навряд чи можна назвати реформою конкурс, на якому серед переможців – майже 80% старих суддів, щонайменше 25 із них – недоброчесних. Ще стосовно 60 було чимало різного роду інформації, переважно негативної, яку суддівські органи і не думали перевіряти», – зауважував Жернаков.

Він же, тим не менш, називав Князєва «прогресивним» і зазначав, що його обранням Верховний Суд «приємно здивував».

Послідовність? – Ні, про неї Жернаков не чув. Але ці свої старі пости, як кажуть,  із соцмереж Жернаков послідовно повидаляв.

«Показати міжнародним партнерам певний прогрес»

Але в чому Жернаков можливо й мав рацію, так це й тому, що українська влада квапилася з реформою, аби «показати певний прогрес, насамперед міжнародним партнерам України».

«Міжнародним партнерам» України дійсно слід було продемонструвати «прогрес», такий собі «успішний успіх», за лаштунками якого насправді нічого не було. Зауважу, що така прикра практика б’є і по самих наших партнерах, які, можливо, не завжди усвідомлюють свої репутаційні втрати.

Приміром, американські колеги наприкінці квітня з помпою приймали у себе того самого Князєва – він відвідав їх, вочевидь, у той час, коли правоохоронні органи вже прослуховували суддю та збирали на нього компромат.

При цьому приймали Князева у США високопосадові особи, зокрема, координатор з питань глобальної боротьби з корупцією Державного департаменту США Річард Неф’ю. На зустрічі із ним, як переказують очевидці, останній розповідав про нульову толерантність до корупції та безкомпромісну боротьбу з нею у судовій системі України.

 Водночас із вже оприлюднених матеріалів «кейсу Князєва» випливає, що майже тримільйонний хабар призначався не йому одному. Гроші були поділені між «тими особами, які бажали за неправомірну вигоду вирішити свої питання в суді, і це стосувалося не лише Верховного Суду, а й інших судів України», – каже керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко.

До речі, говорять й про те, що десь на плівках фігурує і згадуваний мною Жернаков. У його фундації, щоправда, кажуть, що ще кілька років тому попереджали про «перевертнів у мантіях».

То тепер це називається так – «попереджали», і давно? Добре, принаймні, що скріни, зроблені з постів у ФБ, не горять.

«Міжнародні експерти повинні впливати на фінальний результат»

Але ще кілька слів про «міжнародників», на яких паразитують наші активісти, вигризаючи собі гранти для, власне, «активізму» і «реформ», що їх і годують.

Вирішення проблеми із підмоченою репутацією наших суддів можливе завдяки інкорпоруванню у наші реформи ще більшої кількості міжнародного компоненту. Про це пише Катерина Риженко, заступниця виконавчого директора з юридичних питань Transparency International Ukraine.

Пані Риженко також висловлюється на тему кейса Князева і також починає екскурс в історію питання з процесу реформування Верховного Суду. «У 2016-17 роках конкурс на суддів Верховного Суду та його голову був одним із перших у своєму роді після Революції Гідності. Причому не лише серед відборів у судові інституції, а й взагалі у межах реформи державного управління. І тепер через справу Князєва вже почалися розмови про те, чи такий відбір був достатньо ефективним. Тут важливо розуміти, що конкурси – це не панацея від корупції. Це не про обрання ідолів, а про конкурентний і прозорий відбір кращих із наявних кандидатів. І те, якими будуть обрані кандидати на своїх посадах, покаже тільки час», – пише вона.

І це воістину золоті слова – про те, що «конкурси – не панацея від корупції». Добре, що хоч хтось у грантових структурах розуміє таку просту істину. Але не слід радіти завчасу.

Бо далі Риженко, ніби суперечачи сама собі, зазначає таке: «Взагалі, коли ми говоримо про новий формат відбору кандидатів на посади суддів, у цьому процесі є що вдосконалювати. Щонайменше, треба прописати процедуру так, щоб рішення Громадської ради доброчесності і незалежних міжнародних експертів під час відбору, наприклад, було вирішальним або хоча б безпосередньо впливало на фінальний результат. Під час попереднього відбору суддів до Верховного Суду висновки Громадської ради мали бути взяті до уваги, але не були обов’язковими для врахування, не впливали фінально на результат рішення ВККС. І зараз ми бачимо, що це точно треба змінити».

І це те, що називається – приплили.

Так, під час попереднього відбору суддів до Верховного Суду слова міжнародних експертів не було визначальним, але нині законодавство прописано так, що воно є визначальним при відборі кандидатів до Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів. При перевірках на «доброчесність» та в процесі конкурсного відбору останнє слово залишається за іноземними консультантами.

Наскільки це допоможе сформувати кришталево доброчесну ВРП чи ВККС – покаже час (втім, по ВККС, як бачимо, вже є питання). Але суть навіть не в цьому. Суть у тому, що «конкурси не є панацеєю», тож чи не все одно, громадяни якої країни їх проводять?..

Насамкінець

А зараз я зроблю невеличкий відступ і нагадаю читачам слова глави дипломатії ЄС Жозепа Борреля, котрий 22 травня заявив про таке: «Настав час прискорити реформи, переходити на європейські стандарти, готувати суспільство до вступу (у ЄС)». Бо, за словами Борреля, рух України в бік ЄС – «це унікальний шанс, і ним потрібно скористатися».

Ми, звісно, скористаємося усіма наданими нам шансами, але є побоювання щодо того, що у цій гонитві будуть знову нагромаджені «потьомкінські села» з не дуже вдалих реформ. За часів СРСР було прийнято здійснювати до певної дати той чи інший трудовий подвиг, а у нас, схоже, прийнято підганяти реформи до кожного нового етапу інтеграції України в ЄС.

Але це не єдина проблема, коли у гонитві за скорим результатом ми починаємо плодити невдалі рішення або непродумані зміни. Друга біда – це те, що з 2014 році у соціумі підросла ціла плеяда спритних ділків, які діють в межах закону, але порушують певні етичні норми.

Маю на увазі наших активістів та громадських діячів – представників грантових установ – які зараз буквально фонтанують ідеями. Адже у повітрі знову розноситься аромат нових грошових вливань, які можуть піти на те, щоб «дореформувати недореформовану реформу».

Ці нові суспільні паразити не є аж такими нешкідливими, як це може видаватися на перший погляд. Їхніми теоретизуваннями із задоволенням користуються «реформовані судді», зацікавлено спостерігаючи за усіма не надто вдалими спробами покінчити з ними як із суспільним явищем.

А між тим перемогу над корупцією, як ми бачимо, не гарантують ані конкурси із залученням іноземних експертів, ані високі суддівські зарплати, ані нові органи суддівського самоврядування.

Її взагалі нічого не гарантує, крім, мабуть, порядності та совісті людей, які безпосередньо працюють у системі. Бо за відсутності таких якостей судову, або будь-яку іншу реформу не врятує ніщо, в тому числі і збільшення «міжнародного елементу» під час конкурсних процедур.