Відновлення України: обсяг коштів та проблем

Простих рішень не буде. Буде довгий і тернистий шлях. Чи усвідомлюємо це усі ми?

21−22 червня 2023 року Велика Британія спільно з Україною проведуть у Лондоні міжнародну конференцію з відновлення України. Аналогічний захід, організований у 2022 році в Лугано, завершився політичними зобов’язаннями наших міжнародних партнерів об'єднати свої зусилля у відбудові України.

Тобто добрим є те, що подібні конференції стають традицією. Без них нам й справді не обійтися.

Адже, за інформацією Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), Україні знадобиться приблизно п’ять років, аби вийти на довоєнний рівень розвитку. Але це за умови, що її економіка зростатиме мінімум на 14% за рік протягом усього цього періоду. В цьому нам допоможе приплив іноземного капіталу, який має сягати 50 млрд доларів за рік протягом п'яти років.

Отже, наша економіка «прийде до тями» ще нескоро. Адже ми навіть не знаємо, коли почнеться відлік тих п’яти років, які виведуть нас на довоєнний рівень. Не знаємо ми і того, який обсяг коштів буде залучено до відновлення України в кінцевому підсумку.

Ми не знаємо цього всього з простої та очевидної причини – мир іще не настав.

Але держава, тим не менш, вже зараз створює інструментарій для такого відновлення. Для фінансування відбудови створені Фонд ліквідації наслідків збройної агресії, програма єВідновлення та Фонд розвитку України. Про це заявляє моя колега по парламенту, член комітету ВРУ з питань фінансів, податкової та митної політики Ніна Южаніна.

Першим джерелом фінансування є Фонд ліквідації наслідків збройної агресії, рішення про виділення коштів з якого приймаються Кабінетом міністрів за погодженням з парламентом. З нього гроші йдуть на програму єВідновлення, котра частково фінансується Фондом, частково – Світовим банком і частково – із заарештованих активів російських банків.

Що ж стосується Фонду розвитку України, то він залучатиме та мобілізуватиме державний і приватний капітали для відбудови України за допомогою широкого спектру інноваційних та традиційних фінансових інструментів. Діяльність фонду буде зосереджено передусім на ключових секторах української економіки, включаючи енергетику, інфраструктуру, сільське господарство, виробництво та ІТ.

Отож, головне економічне питання у контексті війни – у тому, де взяти гроші на розбудову України. Уряд та офіс президента бачать три шляхи наповнення держскарбниці у повоєнний час. Перший – надходження в Україну грантів та / або інвестицій від західних партнерів. Другий – користування замороженими активами Росії. Є й третій шлях, на який також покладають надії – це отримання репарацій від держави-терориста.

В теорії всі три варіанти працюють добре, а на практиці?

Мені наразі не зовсім зрозуміло те, наскільки чітко уявляють у владних коридорах, з чим саме доведеться мати справу, коли дійде до відновлення економіки України. Передусім, поставлю таке запитання. Скільки працюючих громадян залишиться у нас після війни?

Знайшла дані Форбсу, який стверджував, що перед війною в Україні щогодини помирало 47 громадян, а чисельність населення становила 41,38 млн осіб. Наскільки тепер збільшилася перша цифра і зменшилася друга? Остаточно ми знатимемо це вже після перемоги.

А ось інша статистика – від Пенсійного фонду. Перед війною в реєстрі загальнообов’язкового державного соціального страхування числилося менше 10 млн українців. Лише 9,9 млн сплачували податки та наповнювали Пенсійний фонд, тобто приблизно кожен четвертий з 41 млн. А це, між іншим, дуже важливо. Тому що на додачу до репарацій нам також дуже потрібні робочі руки, які вироблятимуть продукт і наповнюватимуть держскарбницю.

Бо, окрім безпосередніх втрат через бойові дії, ми можемо недорахуватися і тих платників податків, які втратили роботу або емігрували з країни. Давайте будемо відвертими: якась частина біженців в Україну не повернеться. Той, хто зміг знайти роботу за кордоном і у даний момент зараз інтегрується в умовну польську або чеську громаду, можливо, залишиться там назавжди.

Друге запитання. Скільки соціальних виплат візьме на себе держава і скільки вона реально «витягне»?

Війна – діло затратне, і хоча не ми її розв’язали, ми вимушені за неї платити щодня. Платити не тільки за зброю, але й продовжувати соціальні виплати – пенсії, стипендії тощо. Скільки у нас додасться виплат за інвалідністю цивільному населенню та військовослужбовцям? Скільки в Україні буде вдів з неповнолітніми дітьми?

До речі, до категорій громадян, які претендуватимуть на соціальну допомогу, слід віднести і безробітних. Чи допомагатиме їм держава? Минулого року Юлія Тимошенко виступила за збільшення допомоги по безробіттю до 10-12 тисяч гривень. Але чи є у держави гроші на це, якщо навіть із виплатами військовим 30 тисяч гривень виник великий і некрасивий скандал? Що це – конкретна ініціатива чи піар чистої води?

Боюсь, що відповідь очевидна.

А тепер поговоримо про бізнес, у зв’язку із чим виникає третє питання. Що робити бізнесу або що робити з бізнесом?

Бізнес в Україні зруйновано – залежно від регіону – частково або повністю. Навіть у «благополучному» Києву, який лише трохи зачепили рашистські ракети. Навіть на заході України, котрий «відбувся переляком». У столиці та на заході частина бізнесів згорнула свою роботу. Як через падіння купівельної спроможності клієнтів, так і через відсутність частини робітників, які емігрували за кордон.

Втім, на тій території України, яка не була окупована, справи ще йдуть більш-менш. Бо там власники бізнесів можуть принаймні вивезти та розпродати залишки продукції, сировини, устаткування. Значно гірша ситуація в регіонах, які бодай нетривалий час були під російською навалою або залишаються окупованими і дотепер. У цих регіонах знищено геть усе.

Хто відповість за ці збитки? Хто відшкодує їх людям, котрі, можливо, все життя складали гроші, щоб відкрити невеличкий сімейний ресторан чи підприємство шиномонтажу? Українська влада говорить, що за все платитиме ворог. Але як його до цього змусити? Звідси й виникає наступне питання:

Чи вдасться Україні отримати заморожені російські активи?

У владі переконані, що так – вдасться. І що у наступні 5-7 років Київ отримає приблизно 100 млрд доларів російських грошей, які арештовані по всьому світі. Про це, наприклад, говорить головний консультант відділу організаційної роботи Офісу президента Олег Гавриш.

«Це складний і тривалий процес. Але він просувається. Є відповідні рішення ООН та багатьох країн. І ці гроші – приблизно 100 млрд доларів – ми сподіваємося повернути за 5-7 років, хоча в деяких випадках може йтися і про 10 років», – уточнює він.

За словами Гавриша, влада розробляє механізми для конфіскації інших російських активів, зокрема, це може бути нерухомість, об'єкти бізнесу, які належать російським державним компаніям та олігархам, які перебувають під санкціями.

Бентежить тільки те, що сказане Гавришем датується квітнем 2023 року. Тобто через рік з лишком після початку «великої війни» влада все ще розробляє механізми і говорить про отримання компенсацій як про задум, який буде реалізовано через роки.

А як щодо репарацій? Це моє наступне питання, адже репарації – це трохи не те, що конфіскація активів, хоча проблема із ними лежить практично в тій же площині.

Думка про репарації наштовхує на паралелі з Другою Світовою. Після її завершення Німеччина компенсувала збитки союзникам до 1950 року, а СРСР – до 1953-го. Проте не забуваймо, що Німеччина підписала капітуляцію, а радянські війська дійшли до Берліну. Україна ж штурмувати Москву наміру немає. А той документ, який, можливо, буде підписаний після завершення російсько-української війни, мало нагадуватиме акт, котрий на весні 1945-го скріпив підписом генерал-полковник Йодль.

Простіше кажучи, жодної доброї волі Росії на компенсування збитків не буде. Думати інакше означає проявляти наївність чи навіть сліпоту.

Та чи можливо державу-терориста примусити до репарацій?

Досвід інших країн говорить про те, що це доволі складно. Були прецеденти з Ізраїлем, котрий Рада Безпеки ООН у 1985-му намагалася примусити виплатити репарації за бомбардування Тунісу.

Ще один кейс – репарації ПАР окупованим нею країнам, зокрема, Лесото. В обох випадках процес йшов зі скрипом, а, знаючи Росію, легко спрогнозувати, що тут складнощів буде ще більше.

Був, щоправда, вдалий приклад імплементації рішення Ради безпеки ООН щодо репарацій Іраку на користь Кувейту. Як тоді примусили Ірак заплатити? Створивши Компенсаційний фонд ООН, який отримував певний відсоток від експортної виручки іракської нафти і нафтопродуктів.

Теоретично можна піти аналогічним шляхом і створити Компенсаційний фонд ООН для акумулювання в ньому репараційного податку для Росії на експорт нафти і газу. Але ми пам’ятаємо, що Росія все ще має право вето в ООН. І що вигнання її з Ради ООН з прав людини не означає глибинну перебудову цієї організації.

А якщо ми про це пам’ятаємо, то розвивати дану тему далі потреби нема. А тому перейдемо до наступного пункту.

Чи вдасться Україні отримати гранти для повоєнної розбудови?

Питання грантів суттєво відрізняється від питання репарацій. Тут Україна може отримати бажане. Проте вкрай важливо правильно мотивувати наших закордонних партнерів. Не лише бити на жалощі, а представити гідну програму того, як Україна планує використовувати надані кошти та можливості, і що сподівається отримати у підсумку.

Але в цьому напрямку я поки не бачу цілісних зусиль. Міністерство економіки заявляє, що значно спростить дозвільну систему для потенційних інвесторів, проте нічого не робить для зниження фіскального тиску. Заяви, якими «вистрелює» уряд, носять, я би сказала, «рандомний» характер. Вони випадкові та підігнані під кон’юнктуру тих чи інших зустрічей, які проводять на рівні міністерств.

Але повертаючись теми грантів. Головне, аби Україна й справді вела мову про гранти, тобто про безвідшкодовну допомогу, і щоб ці гранти раптом не стали кредитами. Бо боргів у нас вистачає і так.

До речі, про борги. На 1 січня 2023 року державний борг України сягнув 111 млрд доларів, збільшившись на 13,4 млрд – до 78,5% ВВП на кінець 2022 року, порівняно з 48,9% у 2021-му, за даними Мінфіну. Наразі група кредиторів України, до якої входять держави G7, погодилася на відстрочку виплат за наданими Україні кредитами до 2027 року, коли завершується чинна програма МВФ.

Однак з МВФ проблема полягає в тому, що шлях до виконання вимог нашого кредитора лежить через виконання ряду політичних вимог. Або, скажімо так, вимог, які перебувають на стику економічних та політико-соціальних питань. Детальніше про це я розповім у своїй наступній публікації. А завершуючи цю, відзначу, що відновлення України – це величезне і складне завдання, яке у нас, на жаль, здебільшого зводять до набору простих рішень.

Але простих рішень не буде. Буде довгий і тернистий шлях. Чи усвідомлюємо це усі ми?