Свій до свого по своє

Чи повернуться в Україну вимушені переселенці та що для цього повинна зробити держава?

Чим довше триватиме війна, тим складнішою буде наступна адаптація до мирного життя. Це аж ніяк не заклик до скорішого контрнаступу – те, коли він відбудеться, повинно вирішувати винятково керівництво ЗСУ. І це, тим паче, не заклик сідати за стіл переговорів з ворогом – передумови такого діалогу чітко визначив президент України, який неодноразово підкреслював, що агресор повинен передусім піти з нашої території, і лише у такий спосіб буде закладена база для будь-якого контакту з ним.

Отже, мої слова – це лише констатація очевидного: затяжна війна провокує затяжні проблеми.

Окрім іншого, такі проблеми охоплюють і повернення (або неповернення) додому наших вимушених переселенців. За час, що минув від початку повномасштабного вторгнення, переселенці встигли пустити коріння в інших країнах. У когось таке коріння є поверховим, у когось – вже доволі глибоким. Час тут, на жаль, працює проти держави Україна: коріння затягує і не відпускає назад, у рідні пенати. Особливо, якщо повертатися й нікуди: дім зруйновано, роботу втрачено. І немає гарантій, що держава дійсно допоможе зіп’ятися на ноги та розпочати все з початку.

Власне, вона (держава) повинна працювати над такими гарантіями просто зараз, хай навіть і ДО завершення війни. Хтось влучно сказав, що недостатньо виграти війну, важливо також не програти мир. А мир ми будуватимемо із нашими громадянами – або ж без вагомої частини їх, якщо ця частина вирішить залишатися в еміграції. До речі, частку тих, хто виїхав за кордон, оцінюють дуже по-різному. Найбільше цифра – 8 мільйонів українців – не може не непокоїти.

«Нашого цвіту по всьому світу»: скільки саме закордоном українських мігрантів?

Вісім мільйонів – це дані ООН. Саме стільки, як стверджують в Організації Об’єднаних Націй, перебуває поза межами України вимушених мігрантів, що є найбільшою міграцією з часів Другої світової війни. «Кожні 100 тисяч осіб, які не повертаються в Україну і не стають зайнятими, зменшують обсяг прогнозованого ВВП на 0,5%. Тобто можете рахувати: 200 тисяч осіб – це 1% ВВП», – констатує заступник міністра економіки Олексій Соболев.

Є й альтеративні заміри. Так, відповідно до результатів дослідження Центру економічної стратегії (ЦЕС), найбільш достовірним даними є такі: станом на кінець 2022 року у Європі, США та Канаді перебували 3,8-4,7 млн вимушених мігрантів і ще близько 1,5 млн знаходилися у Росії.

Серед мігрантів найбільша група – це жінки 35-49 років. При цьому на одного дорослого переселенця припадає в середньому 1,07 дитина. Тобто, округлюючи цифри, можна стверджувати, що половина українських мігрантів – це дорослі, а половина – діти.

Але скільки з них – тут ми маємо на увазі передусім дорослих – повернеться додому? Найбільш оптимістичний сценарій вказує на те, що до України повернуться 2,94 млн українців. Це, підкреслюємо, найбільш оптимістичні розрахунки. Але більшість із тих, хто під час дослідження висловився про готовність повертатися, є людьми вікової категорії 65+.

Експерти виділили чотири групи біженців та окреслили їхні портрети. Перша група – це класичні біженці (25%): переважно жінки середнього віку з дітьми, які виїхали до Польщі. Друга група – це квазітрудові мігранти (29%), що виїхали за кордон не лише через війну, а й заради роботи. Третя група – професіонали (29%), люди, які частіше за інші групи працюють за спеціальністю. Четверта група – люди із зони бойових дій (16%): це українці, які найбільше постраждали від війни.

Питання про те, чи потрібні ці люди Україні, ми навіть не розглядаємо. Відповідь на нього є ствердною по замовчанню. А чи потрібні вони країнам-реципієнтам? Тут також скажемо «так». Отже, наші союзники у протистоянні Росії є водночас нашими ж конкурентами за робочу силу, яка прибула до них у великій кількості після 24 лютого 2022 року.

Діти як якір та вливання у іноземну економіку

Економісти зазначають, що країни Євросоюзу настільки зацікавлені в робочій силі з України, що в майбутньому там не виключають розробку спеціального трудового механізму для українців на тривалий строк – без громадянства, але з правом на проживання. І якщо нині за кордоном перебувають переважно жінки з дітьми, то після завершення війни до них можуть приєднатися і чоловіки, міграцію яких зараз стримує воєнний стан. Особливо, якщо для родин будуть створені привабливі фінансові та соціальні умови.  

Таке гіпотетичне возз’єднання сімей спровокує ще одну хвилю міграції – її передбачає, наприклад, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України ім. Птухи Елла Лібанова.

А от що каже економіст Олексій Кущ: «Якби війна закінчилась упродовж пів року після вторгнення, то, можливо, більш ніж половина українських біженців повернулась би додому. Але війна продовжується, і за більш-менш раціональними оцінками триватиме ще перше півріччя 2024 року. Тому так – скоріше українські чоловіки приєднаються до дружин за кордоном, аніж навпаки».

Ще одна цитата Куща, який радить не забувати про фактор дітей: «Соціальна адаптація дітей буде тим якорем, який зможе заохотити українців залишатись в Європі, навіть якби вони самі й хотіли повернутись до України. Але діти ходитимуть до нормальних шкіл, в них з’являться нові друзі, і батьки будуть підлаштовуватись під це».

А найголовнішим є те, що Європа зацікавлена в тому, аби молоді, здорові українці з дітьми залишались на території ЄС. Ними вона залатає власну демографічну кризу. Але це – лише один з плюсів для країн, які приймають наших біженців. Між тим є й інші переваги.

Адже українці – це нетипові біженці. У 2022 році наші громадяни витратили поза межами країни близько 20 мільярдів доларів, підрахували в НБУ. І, як показують усі можливі дослідження, чистий фіскальний ефект від перебування українців у Європі в довгостроковій перспективі буде додатним.

«З початку широкомасштабної війни українці сплатили у Польщі понад 10 млрд злотих (близько 2,4 млрд доларів) податків. Це суттєво перевищило обсяги наданої допомоги. Є також свіжі оцінки голови польського Фонду розвитку на 2023 рік. Він вважає, що податки, сплачені українцями, перевищать державну допомогу на 1,1 млрд злотих», – це вже слова представниці НБУ Ольга Бондаренко.

За підрахунками Нацбанку, завдяки внеску українських мігрантів випуск товарів та послуг в Естонії, Польщі та Чехії у 2026 році буде на 2,2-2,3% більшим, ніж у базовому сценарії без міграції, у Німеччині – на 0,6-065%.

Додамо, що робоча сила єврозони збільшилась завдяки участі українців на 0,2-0,8%. В абсолютних цифрах це від 300 тисяч до 1 млн осіб.

А що тим часом пропонує Україна для власних громадян, аби простимулювати їхнє повернення?

«Я зараз не кличу вас»: це й усе, що сказала держава?

На роковини повномасштабного вторгнення президент України Володимир Зеленський сказав, звертаючись до мігрантів, таке: «Я зараз не кличу вас. Це перш за все безпека, думайте про неї. І це ваша особиста думка і ваш вибір. Але головне, щоб ви знали: для нас ви такі самі українці. Ми чекаємо точно на повернення до нормального життя. Після перемоги повертайтесь, тому що треба відновлювати нашу прекрасну державу».

З одного боку, глава держави має рацію, акцентуючи на тому, що відповідальність за власну безпеку і за безпеку своїх дітей лежить на громадянах, які, рятуючись від війни, виїхали за кордон. Рішення про повернення (або ні) ухвалювати тільки їм. Але з іншого боку…

З іншого боку, станом на зараз жодної державної програми, яка би прописувала стратегію та методи повернення українців з-за кордону, у нас просто немає. Об’єктивні причини зрозумілі: війна досі триває, велика частина областей залишаються вкрай небезпечними. Зрештою, багатьом людям навіть немає куди повертатися, а держава наразі не здатна запропонувати їм щось у плані відбудованого житла.

Проте чим довше українці перебуватимуть за кордоном і не чутимуть від своєї держави конкретних пропозицій для повернення, тим імовірніше, що вони уже й не повернуться.

Що стимулюватиме українців повернутися? Звісно, на першому місці – завершення війни. Але воно не є єдиним фактором. Дослідження ЦЕС показало: понад 28% українців готові повернутися, якщо матимуть достойну оплачувану роботу в Україні, майже 18% – якщо буде відновлена інфраструктура в їхньому регіоні, понад 9% – якщо буде фіндопомога з боку України, 7% готові повернутися, якщо буде відновлене їхнє житло.

Один з кращих досвідів, який може перейняти Україна для повернення мігрантів, пропонує міністерство абсорбції Ізраїлю. Це відомство відповідає за допомогу, що надається з боку держави Ізраїль іммігрантам та ізраїльтянам, які повернулися після життя за кордоном протягом тривалого часу. Міністерство допомагає знайти житло, отримати роботу, сприяє легкій взаємодії іммігрантів з установами та організаціями в країні.

Але це те, що стосується комунікації між мігрантами та державою. Є також й інший аспект справи – повністю новий підхід до економіки в Україні.

Люди захочуть повернутися, якщо економіка йтиме шляхом збільшення доданої вартості, якщо в нас буде створюватись нове індустріальне ядро, що потребуватиме висококваліфікованої робочої сили. Якщо виникне прошарок мікропідприємств – з повним їх звільненням від будь-яких регулятивних податкових процедур, кажуть економісти.

І нам цим треба працювати, власне, Україні. В тому числі на законодавчому рівні. Розраховувати ж на те, що замість нас все зробить Захід, не варто. Європа та Сполучені Штати вже дуже багато витрачають зараз, підтримуючи нас озброєнням, тож єдине, у що партнери погодяться вкладати кошти після війни, – це відбудова української інфраструктури. До наступної зими в країні створять всі умови для повного відновлення тепло- й енергопостачання, бо країни ЄС не зацікавлені в тому, щоб на додачу до сьогоднішніх переселенців до них з України поїхали ще й пенсіонери.

Але все інше – це наша власна домашня робота, розпочинати яку необхідно в режимі «сьогодні на вчора». Інакше ми зазнаємо поразки у мирний час, безрезультатно змагаючись із більш розвиненими та не скаліченими війною державами за робочі руки наших громадян.