Судова реформа в Ізраїлі та висновки для України

Що нам слід взяти до уваги

Як відомо, прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу ухвалив рішення відкласти розгляд судової реформи до наступної сесії парламенту. Це сталося на тлі масових протестів і страйків. «Із почуття національної відповідальності, з бажання запобігти розколу між нашими громадянами я вирішив призупинити друге і третє читання законопроєкту», – заявив Нетаньягу 27 березня.

Після цієї заяви найбільша профспілка «Гістадрут» заявила про припинення загальнонаціонального страйку. А до того протести проти запропонованої урядом Біньяміна Нетаньягу реформи судів в Ізраїлі тривали майже три місяці. Судова реформа передбачає, що парламентська більшість фактично визначатиме вибір суддів Верховного суду, а сам суд втратить можливість скасовувати рішення уряду. Противники реформи вважають, що її ухвалення означатиме втрату незалежності судів.

Це – спойлер. Далі у моїй статті розповідатиметься детальніше про те, як хотіли реформувати ізраїльську Феміду та що з цієї карколомної історії слід взяти до уваги Україні.

Політичні передумови

Все почалося з того, що в листопаді на позачергових парламентських виборах в Ізраїлі переміг блок правих партій на чолі з лідером партії «Лікуд» Біньяміна Нетаньягу. Цей блок отримав 64 мандати у 120-місцевому ізраїльському парламенті – Кнесеті. Після цього 29 грудня 2022 року 37 уряд Ізраїлю було приведено до присяги.

Зауважу, що дві ключові посади в уряді та Кнесеті відійшли двом давнім критикам ізраїльської судової системи: Яріву Левіну (партія «Лікуд»), який був призначений міністром юстиції, та Сімхе Ротману («Релігійний сіонізм»), який був призначений головою комітету Кнесету законодавству та правосуддю.

Міністр юстиції Ярів Левін довго не зволікав: вже 4 січня 2023 року він запропонував перегляд системи правосуддя Ізраїлю, представивши пакет «правових реформ», який він назвав першим із запланованої серії таких пакетів.

Згідно з новим законом, судова реформа передбачає передачу контролю парламентській більшості над процесом вибору суддів Верховного суду, а також відмову від законодавчого принципу, що дозволяє Верховному суду скасовувати рішення уряду.

Тут слід зазначити, що через відсутність у Ізраїлі Конституції, отже, і Конституційного суду, контроль над діями уряду досі здійснював Верховний суд.

Нововведення, як кажуть їхні критики, загрожують різким обмеженням повноважень Верховного суду Ізраїлю щодо судового нагляду та закріплення політичного контролю за призначенням суддів.

Аргументи «проти»

Противники реформи зазначають, що в разі її проведення Верховний суд країни більше не зможе блокувати ухвалення законів, які вважатиме неконституційними. Так, критики законопроєкту вважають, що прихильники Біньяміна Нетаньяху зможуть обходити вето Верховного суду парламентською більшістю в 61 голос, якою вони вже володіють.

Також основні закони більше не обговорюватимуться у Верховному суді. У разі потреби внести поправки або скасувати той чи інший закон пропонується альтернативна процедура, в рамках якої рішення прийматимуться не більшістю голосів, а в «особливому порядку», як сказав міністр юстиції Ізраїлю Ярів Левін.

Частина суспільства вважає, що на кону принципи демократії, а саме – система стримування та противаг, яка дозволяє зберігати баланс трьох гілок влади, не дозволяючи нікому цю владу узурпувати.

Одночасно звучать і побоювання, що реформа несе у собі загрози ізраїльській економіці. В останньому звіті одного з найбільших міжнародних інвестиційних банків JPMorgan економісти попереджають, що реформа уряду Нетаньяху значно підвищить ризики інвестицій в економіку Ізраїлю, що призведе до зниження кредитного рейтингу країни.

Крім того, є ще один момент. Біньямін Нетаньягу перебуває під слідством з 2017 року за звинуваченнями у шахрайстві, корупції та зловживанні довірою. Він відкидає всі звинувачення на свою адресу, але судовий процес досі не завершено. Якщо суд визнає його винним у корупції, то йому загрожує до 10 років позбавлення волі відповідно до законодавства країни. Максимальне покарання за рештою пунктів обвинувачення становить 3 роки позбавлення волі.

Але сьогодні серед критиків Біньяміна Нетантьягу поширена думка, що судова реформа – це спосіб ізраїльського прем'єра покінчити зі слідством. Водночас, його прихильники заявляють, що реформа ніяк не вплине на цей процес.

Власне, надамо слово прихильникам.

Аргументи «за»

Симпатиків судової реформи в Ізраїлі теж не бракує, хоча за усіма масовими протестами може здатися, що це не так. Вони вважають, що судову владу в країні узурповано Верховним судом. Депутати Кнесета, яких обрав народ, не повинні підкорятися суддям, яких цей самий народ не обирав і які не несуть перед виборцями жодної відповідальності, кажуть в середовищі прихильників реформи.

Сам Ярів Левін, який запропонував реформу, аргументує перегляд судової системи тим, що у суддів занадто багато влади. На його думку, суди взяли на себе надмірні повноваження та винесли рішення, які кидають виклик волевиявленню виборців.

А тому запропонований правлячою коаліцією пакет судової юридичної реформи несе благо і користь Ізраїлю, наполягають його лобісти, адже цей пакет перетворює державу на більш транспарентну і дозволяє виправити ті перекоси, які досі заважали її демократичному функціонуванню.

Наприклад, один із законів змінює склад комісії із призначення суддів. Ця комісія в Ізраїлі є постійним об’єктом критики, адже вважається, що нею заправляла невелика група так званої судової еліти, в якій судді Верховного суду відігравали ключову роль і займали провідне місце. Вони здійснювали фактичний контроль над судовими органами, і цей контроль перебував не у виборців, а у вузького кола зацікавлених осіб.

Інша проблема, яка може буде виправлена, якщо судова реформа все-таки пройде всі три етапи голосування в Кнесеті – це проблематика, пов'язана з тим, що ізраїльський Верховний суд упродовж останніх кількох десятиліть виносив рішення не згідно із законом, а відповідно до того, що суддям Верховного суду видавалося етично правильним, логічним та раціональним.

Місцеві медіа зауважують, що судді навіть запровадили неюридичний термін «освічена людина». При ухваленні рішень вони, мовляв, керувалися відповіддю на питання, як би мала вчинити в тій чи іншій ситуації «освічена людина»? При цьому наповнення такого терміну бралося не з законодавства, а з власних уявлень суддів, що, безумовно, було абсолютним порушенням всіх правових норм і не мало нічого спільного ані з  владою закону, ані з демократією.

Такими, повторю, є міркування та спостереження осіб, які аплодують судовим починанням Біньяміна Нетантьягу. І якщо такі думки мають під собою підстави, то виходить, що Верховний суд Ізраїлю дійсно занурений як у кумівство та кругову поруку, так і у правовий нігілізм.

Український контекст

Не берусь судити про те, що є кращим, а що – гіршим для держави Ізраїль та її судової системи. Клановість (якщо вона дійсно присутня у Верховному суді цієї країни) ще ніколи не приносила користь для розвитку правосуддя і є зворотним явищем до демократизації суспільства.

Але водночас і безконтрольне ухвалення хибних законів, скерованих на виведення з-під удару політиків або чиновників, які зловживають повноваженнями -  є неприпустимим. Для нейтралізації подібної небезпеки в Україні існує Конституційний суд, і вже інше питання – працює він ефективно чи ні, виконують його приписи чи ні – КСУ як запобіжник зловживання владою з боку провладної парламентської коаліції у нас є, і це вже добре.

Отже, і в України є той «судовий» плюс, котрий вигідно відрізняє її від інших країн.

Водночас додам, що ми в своїй історії проходили той формат судоустрою, який зараз намагаються впровадити в Ізраїлі. Свого часу в Україні суддів на п’ять років призначав президент – йшлося про певного роду «випробувальний термін», який вони мали пройти. А відтак вже парламент голосував за призначення судді безстроково – і це було величезне поле для зловживань.

Цю норму скасували у 2015 році, забравши у парламенту таке право. І це, можливо, був єдиний позитивний момент у судовій реформі, котру реалізовували під егідою тодішнього президента Петра Порошенка. Решта ж моментів були непродуманими та недолугими.

Почати з того, що зміни до Конституції, ухвалені в частині статусу суддів КСУ обернулися насмішкою над здоровим глуздом: згідно із ними, звільнити суддю КСУ міг лише сам КСУ, чого Конституційний Суд, певна річ, ніколи б не зробив.

Потім було створено ще один Верховний Суд України, але вже без слова «Україна» у назві. Тобто цей орган йменувався просто «Верховний Суд». Навіть Європейський суд з прав людини зазначив, що неправильним є те, що відбувається з суддями «старого» і «нового» ВС. Тоді в рамках «реформи» усіх українських суддів зобов’язали пройти кваліфікаційне оцінювання, яке мало визначити, чи відповідають служителі Феміди посадам, що їх обіймають.

Призначала суддів Верховного Суду Вища кваліфікаційна комісія, котра тісно співпрацювала та координувала свою роботу з тодішньою Адміністрацією президента. Фактично протеже експрезидента увійшли до складу ВККС та Вищої ради правосуддя, а відтак частково перетекли і до складу нового Верховного Суду.

Дуже часто українські реформи (і судова тут не виняток) починаються з гасел про неупередженість та інституційну незалежність того чи іншого органу, а завершуються танцями під дудку Банкової. І коли всі «свої» люди прилаштовані на хлібні місця, починається їхня «робота», вмотивована не законом, а політичною доцільністю. Тоді навіть активісти з «громадського сектору» замовкають, адже їхня критика звучить лише доти, доки і їм не відріжуть шмат пирога.

Так, українська судова система теж неідеальна, бо має як спільні з іншими системами вади, так і винятково українські недоліки. Однак станом на зараз, ми дорефомувалися до значного кадрового голоду в суддівських лавах, до фактичної неможливості звернутися до суду для оскарження неправомірних рішень суб’єктів владних повноважень, неможливості отримати судове рішення в розумні строки або ж згодом забезпечити його виконання.

Та в кожному разі висновки з ізраїльського прецеденту полягають, мабуть, у тому, що не можна ані законодавчій гілці влади створювати можливість керувати гілкою судовою, ані навпаки.

Збалансованість – наше все, таке гасло мали б підняти на свої знамена ті, хто береться впроваджувати реформи в Україні. Перекіс в будь-який бік є неприпустимим, бо тоді виправляти його береться вулиця, або, українською – Майдан, а влада Майдану забезпечує хіба що революційні зміни, але не еволюційні.

Нам же потрібна саме еволюція як запорука позитивних змін, які прийдуть всерйоз і надовго, без загрози втрати набутків внаслідок чергових виборів та владних пертурбацій.