Погана добра «Венеційка» та проблеми українського олігархату

В середовищі українських журналістів та експертів викликав стурбованість той факт, що Венеціанська комісії піддала критиці «антиолігархічний» закон

В середовищі українських журналістів та експертів викликав стурбованість той факт, що Венеціанська комісії піддала критиці «антиолігархічний» закон. Втішити занепокоєних можна хіба що тим, що влада зовсім необов’язково реагуватиме на нові настанови «Венеційки». Зазвичай те, що походить з ВК, можна розділити на дві категорії: правові рішення, які ігноруються, та політичні, які беруться до уваги. Або ж не беруться. Це також залежить від ряду обставин.

Проєкт рішення ВК, про який йдеться у ЗМІ, передбачає, що антиолігархічне законодавство має бути докорінно переглянуте, якщо не скасоване. Чому про це важливо говорити? Тому що «антиолігархічний» закон, підписаний президентом Володимиром Зеленським у листопаді 2021 року, розглядався як один з ключових документів, що відкриває Україні шлях до євроінтеграції. Несподіваний відкат назад у сприйнятті нашими партнерами цього документу пов'язаний із тим, що влив олігархату на українську політику буцімто в рази знизився.

Тож тепер йдеться про те, що Україна має передбачити дієвий механізм оскарження рішення про внесення у реєстр олігархів, бо зараз цього немає. Також, на думку ВК, повинен бути змінений механізм виключення олігарха з реєстру, якщо особа позбавилися олігархічних ознак.

Крім того, «Венеційка» ставить під серйозний сумнів зобов’язання політиків звітувати після зустрічі з особою, що внесена у реєстр олігархів. А зобов’язання олігархів заповнювати е-декларації і розкривати свої активи так, як це роблять держслужбовці, ВК взагалі розкритикувала, запевнивши, що воно точно порушує принципи Європейської конвенції з прав людини.

Що робитиме із цим Україна? Наразі – невідомо. Не виключено, що актуалізація питання про невідповідність українського «антиолігархічного» закону європейським нормам відбулася завдяки виконуючому обов’язки голови Конституційного суду Сергія Головатого. Головатий представляє Україну у Венеціанській комісії і – хоча не може доповідати по Україні – голосує у складі ВК і має контакти з іншими її членами.

І так само не виключено, що ці контакти могли бути  використані в інтересах Петра Порошенка – одного з тих, по кому «антиолігархічний» закон б’є в першу чергу. Дарма, що сам Порошенко себе олігархом не вважає. Свого часу (у 2017 році) Головатий був обраний до складу КСУ саме за квотою президента (а ним тоді був Петро Олексійович).

Отже, певні зацікавлені особи могли спонукати Венеціанську комісію до висловлення незгоди з нормами, викладеними в «антиолігархічному» законі. Що, однак, не є відповіддю на поставлене вище запитання: що робитиме держава далі? Скасовуватиме закон? Вноситиме у нього правки? Проігнорує «Венеційку»?

Якщо взяти до уваги особисту неприязнь, що має місце між нинішнім президентом та його попередником, то найбільш ймовірним видається останній варіант. Зеленському невигідно, аби Порошенко виходив з-під удару, якщо, звісно, колишні емоції чинного глави держави ще не перегоріли. Тим паче, що Україна вже має досвід того, як відправляти ВК разом з її висновками в «ігнор».

Ось яскравий приклад: у 2019 році Венеціанська комісія оприлюднила рекомендації щодо закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». У ньому експерти порадили українській владі переглянути текст і навіть призупинити імплементацію тих його положень, які вже набрали чинності. Суть основних меседжів полягала у тому, що та необхідна рівновага, яка має існувати між наміром держави просувати українську мову як державну та зобов'язанням захищати мови інших груп, у цьому законі не завжди витримана достатньою мірою.

Що зробила Україна як держава із цими висновками? Просто поклала їх на полицю та благополучно забула (аби не сказати сленговим словом «забила») про них. До закону про мови не було внесено жодних змін.

Інший приклад пов'язаний із законом про очищення влади. Висновки щодо цього закону ВК оприлюднила влітку 2015 року. Таким чином, вже вісім років резолюція «Венеційки» чекає на українське реагування. Поки що вона його не дочекалася, хоча у документі було сказано, що суддів необхідно вивести з-під дії закону про люстрацію. А самим процесом люстрації слід управляти централізовано, а у разі збереження децентралізованого підходу до люстрації, на думку експертів комісії, необхідно посилити функції виконавчого органу, який розглядатиме скарги люстрованих.

Тодішній президент України Порошенко сам себе похвалив за ухвалення «люстраційного» закону, а висновки ВК витлумачив так, як йому хотілося, зауваживши, що Венеціанська комісія дає Україні зелене світло на застосування цього документу. Хоча ВК і вказувала на те, що в ньому повною мірою не дотримано принцип індивідуальної відповідальності та презумпції невинуватості. Після того вже і ЄСПЛ сказав своє слово, бо були прецедентні рішення, а Україна все так само не квапиться відреагувати на зауваження. Станом на зараз ані КСУ не ухвалив відповідне рішення, ані парламент не вніс відповідні правки.

Буває, однак, і таке, що не лише наша держава, але й сама Комісія поводиться щонайменше непослідовно. У грудні минулого року «Венеційка» несподівано для багатьох повернулася до свого попереднього прочитання законопроєкту №7662 «Про удосконалення порядку відбору кандидатур на посаду судді Конституційного суду», ухвалення якого є також однією з вимог для початку переговорів про членство України в ЄС.

У перелицьованому висновку ВК вказала на те, що в Дорадчу групу експертів (ДГЕ), яка перевірятиме кандидатів у судді КСУ, необхідно включити ще одного, сьомого члена з-поміж незалежних міжнародних експертів. Спочатку їх було шість, тож голоси могли розділитися навпіл, а це могло призвести – на думку Венеціанської комісії – до невиправданого затягування того чи іншого рішення.

Інший пункт з оновлених рекомендацій ВК стосувався того, що рішення ДГЕ мають бути обов’язковими до виконання. Таким чином, кандидат, який не пройшов перевірку, за жодних обставин не може бути призначеним суддею КСУ.

До цих висновків ВК були дещо інші, але їх замінили мало чи не упродовж одного дня, що стало безпрецедентним випадком. Від такої зміни погоди нерви здали навіть у спікера ВР Руслана Стефанчука. «Венеціанська комісія вважала, що це вирішить проблему, коли у разі патової ситуації (якщо буде три голоси «за» і стільки ж «проти») стане неможливим визначитися із претендентом на посаду судді Конституційного суду. Але ми це передбачили у законопроєкті: чітко прописали, що у такому разі претендент не проходить», – cказав він, закликавши партнерів не політизувати ситуацію.

Стефанчук дав зрозуміти, що як би сильно Україна не була зацікавлена в реформах та у їхній підтримці з боку Заходу, неможливо доводити ситуацію до абсурду, переписуючи закони за першим свистком з Комісії. Котра, до того ж, є всього лише дорадчим органом, а не структурою, чиї директиви є обов’язковими до виконання. І хоча б скільки разів не був правий спікер, йому та владі в цілому почали закидали свідоме ігнорування рекомендацій Венеціанської комісії.

Не забуваємо й про те, що ВК на догоду «поборникам реформ»  благословила участь міжнародних експертів із переважним правом голосу у  формуванні Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, попри очевидну неконституційність такого підходу.

Проте згодом активісти були вже невдоволені й рішенням Етичної ради, коли до складу ВРП пройшли не «їхні» кандидати, а ті, на кого вказали ЕР, утворена з іноземних експертів. Хоча саме такий підхід свого часу обстоював та лобіював наш громадський сектор…

Та в кожному разі слід виробити якийсь універсальний підхід: приймати або не приймати надані нам поради. Маніпулювати ж ними у своїх цілях, казати, що щось «не на часі», а щось не влаштовує з політичної точки зору є, погодьмося, доволі цинічним. Вважаймо це ще одним важливим висновком, нехай і не Венеціанської комісії.