«Погане НАБУ», або чим не задоволені його лобісти

НАБУ останніми днями не згадував тільки лінивий

НАБУ останніми днями не згадував тільки лінивий. Лінивий і далекий від політичного порядку денного. Решта ж вправлялися у словесних баталіях на тему, чи варто вже зараз ховати «антикорупційну ідею»? Чи все таки вона має шанс на відродження?

Безпосереднім приводом для песимізму стало навіть не призначення нового директору Національного антикорбюро, хоча багатьом «експертам» кандидатура Сергія Кривоноса, як виявилося, не імпонує. Слово «експерти» я не дарма беру в лапки, адже НАБУ атакують ті самі особи, котрі донедавна відстоювали цю структуру саме в тому форматі, в якому вона існує зараз.   

Окрім Кривоноса, який щойно заступив на посаду, «критиків» НАБУ щонайменше не влаштовують ще три кримінальні «кейси», до яких Нацбюро доклало руку. Це – справа ексголови правління НАК «Нафтогаз України» Андрія Коболєва, справа колишнього міністра інфраструктури України Андрія Пивоварського та вже проголошений вирок відставленому керівнику аеропорту «Бориспіль» та авіакомпанії «МАУ» Євгену Дихне.

Всі троє фігурантів гучних розслідувань, старт яким дало НАБУ, а підозри виписувала САП, потрапили у категорію «репресованих» владою «реформаторів». В зв’язку із чим був знову таки зроблений однозначний висновок – це НАБУ зіпсувалося, несіть інше.

Та чи справедливо це?

Відверто кажучи, моя стаття – не про Кривоноса і не про Коболєва, і не про те, чи заслужено зараз «хейтять» НАБУ. Моя стаття – про те, як не створити собі кумира не тільки з конкретної людини, але з цілої установи. І не стільки кумира, скільки зручний інструмент для досягнення певних цілей. Бо якщо вже такий інструмент створено, то не варто згодом нарікати на те, що установа працює не так, як належить.

Що я маю на увазі?

Мабуть, почати варто з розповіді про те, чому певні кола журналістів-розслідувачів мають таку зацікавленість у персоні, яка очолює НАБУ. І це при тому, що директор НАБУ не є процесуальною особою. Бо якщо голова Спеціалізованої антикорупційної прокуратури підписує підозри та приймає участь у кримінальному процесі щодо низки ТОП-посадовців, то директор НАБУ діє радше як свого роду завгосп – опікується персоналом, приймає на роботу тощо.

І все таки директор НАБУ має значення до мас-медійної спільноти, яка існує на західні гранти. Причина цього проста: попередник Кривоноса Артем Ситник ділився з журналістами ексклюзивною інформацією. Простіше кажучи – зливав зацікавленим відомості досудового розслідування. Законом таке розголошення заборонене, і тим не менш, Ситник виступав ньюзмейкером для ряду грантових ЗМІ та громадських об’єднань, котрі обрали сферою застосування зусиль боротьбу з корупцією.

Останні видавали дані про розпочате слідство за власні досягнення, що давало їм можливість претендувати на черговий грант.

Додам до сказаного, що за часів директорства Ситника Головний підрозділ детективів НАБУ очолював його кум Андрій Калужинський. Власне, очолює він його і досі. Але не факт, що за нового директора Калужинський збереже свою посаду, а навіть якщо і збереже, буде так само корисним грантовим медіа, як при Ситнику. Тоді Ситник впливав на процеси в НАБУ через Калужинського і від нього ж отримував усю цікаву інформацію. Нині такого може і не бути.

А тому головна претензія тих, хто нині незадоволений призначенням Кривоноса, лежить навіть не у площині стосунків «Кривонос – Єрмак», вона викликана тим, що Кривонос – це не Ситник. Буде він гіршим чи кращим, наразі невідомо, але ряд можливостей для «грантоїдів» це призначення відрізає вже зараз.

У колі активістів це визнають (щоправда, мовчки, про себе), а в голос говорять про інше. Про те, про що я із окремими колегами по антикорупційному комітету Верховної Ради говорю вже давно.

Про те, зокрема, що потрібні реальні важелі контролю за діяльністю директора НАБУ. Про те, що його каденція «довжиною» у сім років є надмірною, адже жоден інший керівник правоохоронного органу не призначається на такий довгий термін. Ми й раніше пропонували зменшити строк повноважень директора НАБУ до п’яти років, але нам казали, що ми зазіхаємо на незалежність НАБУ.

Нині наші опоненти і самі приходять до такого висновку – механізми контролю необхідні. Те саме стосується і аудитів. Ми знаємо, що перевірка діяльності НАБУ не була проведена жодного разу. Законом передбачено, що аудит проводять через рік з моменту призначення нового очільника Нацбюро. І це доволі дивно та алогічно, адже виходить, що Кривонос має прослужити на своїй посаді цілий рік, перш ніж буде дозволено перевірити Ситника. І навіть якщо перевірка виявить порушення у роботі останнього, що це змінить для вже відставленого Ситника? Абсолютно нічого.

Крім того, ми вже могли бачити, як «працює» аудит на прикладі НАЗК. Для перевірки Національного агентства з питань запобігання корупції була сформована ціла комісія з іноземців, яка потім загубилася у своїй діяльності. Тож перевірка так і не була проведена, а тому немає сумнівів, що подібним чином справа завершиться і у випадку з НАБУ. Якщо тільки не змінити правила гри.

А їх таки необхідно міняти, причому з цілого ряду причин. І торкаються ці причини не лише проведення аудиту або каденції очільника установи. До вже зазначених моментів, які негативно відбиваються на роботі НАБУ, додам і те, що директор установи має дискрецію щодо того, відносно яких працівників НАБУ має бути порушена дисциплінарна справа.

І це неправильно, але коли у профільному комітеті ВР звертали увагу на цей момент, нам вже традиційно відповідали, що ми посягаємо на незалежність Ситника. Нарешті, НАБУ – єдиний орган, де управління зовнішнього контролю розслідує справи по корупції детективів НАБУ, і це також є невірним.

Як я вже зазначала, усвідомлення всіх недопрацювань, пов’язаних з функціоналом голови НАБУ, лише зараз почне дотиратися до свідомості тих, хто роками захищав згаданий статус кво. Враження таке, що зі зникненням Ситника полуда спала з очей борців за його незалежність, і при новому директорі вони нарешті розгледіли всі законодавчі промахи, закладені у цю посаду.

Ба навіть більше: сталося диво, і громадські активісти заговорили про те, що іноземні фахівці, широко залучені при формуванні антикорупційної вертикалі і горизонталі – не панацея від недоброчесності. А я між тим вже втомилася «лупати цю скалу», і повторювати раз-у-раз, що, доручаючи іноземцям просіювати крізь сито кандидатів у члени ВРП (наприклад), ми не лише розписуємося у своїй вторинності й другорядності, але ще й порушуємо Конституцію.

Як написала журналістка і активістка Наталія Соколенко, «НАБУ – всьо? Чи ще є можливість скасувати результати конкурсу? І як надалі організовувати конкурси, бо міжнародники не стали чарівною паличкою – запобіжником від того, щоби політично залежна особа із купою запитань щодо майна і виконання службових обов'язків на попередньому місці роботи не потрапила у фінал конкурсу на посаду директора НАБУ?».

Хороше питання ставить пані Соколенко. А відповідь на нього полягає передусім у тому, що не варто вигадувати собі чарівні палички та вірити у них. Крім того, для убезпечення від «політично залежних персон» варто напрацювати механізми їх контролю та зміщення з посади, про що йшлося вище. І, нарешті, останнє. Говорити слід не про незалежність директора НАБУ, а про незалежність рядового детектива, який розслідує ту чи іншу справу. Зокрема, і справу Коболєва, Пивоварського, Дихне…

Культ особи окремо взятого директора НАБУ вже зараз завів нас не туди, куди треба. Аби цього більше не повторилося, увагу варто приділяти не конкретним прізвищам, а набору інструментів, який дозволить впливати на ці прізвища. Може, це і буде найвагомішим внеском у антикорупційну реформу?