А давайте зробимо гірше, ніж є

Або сага про «військового» міністра оборони

Складно пояснити, чим керувалася нардеп Мар’яна Безугла і вся фракція «Слуга народу», готуючи законопроєкт, котрий дозволить під час дії воєнного стану призначати на посаду міністра оборони військового.

«Ми обговорили одразу, що може бути правка щодо призначення (військового міністром оборони – Авт.) в умовах воєнного стану, тобто в умовах того повномасштабного вторгнення, тієї війни, що ми маємо зараз. І ті законодавчі зміни, що ми підготували, вони є, вони опрацьовані у рамках великого законопроєкту 4210. І ми готові їх були подати і проголосувати навіть в ургентному порядку. І у нас там є пропозиція щодо можливості обіймання посади міністра військовим тільки в умовах воєнного стану», – каже Безугла.

Очевидно, що подібні законодавчі новації були спровоковані нещодавнім  скандалом в міністерстві оборони. Скандал же, як ми знаємо, пов’язаний із тим, що відомство нібито закуповувало продукти харчування за завищеними цінами.

Можливо, президентська фракція вирішила мінімізувати на майбутнє корупційні ризики, замінивши цивільну особу на чолі відомства на військову.

Можливо також, що глава держави все ж сповнений рішучості попрощатися із Олексієм Резніковим (попри запевнення останнього, що він залишається на посаді саме в силу рішення, ухваленого президентом). А для того, щоб таке «прощання» відбулося, фракція підготувала формальну підставу. 

Можливо, зрештою, що «слуги народу» зумисно демонструють кричуще правове невігластво з тією чи іншою метою – відтягнути увагу на себе, перебити цим законопроєктом щось важливіше і ще більш «ургентне» абощо.

Хоча тут вже починається відверта конспірологія, вдаватися у яку немає сенсу. Зауважу, що згідно з чинним українським законодавством, міністром оборони може бути лише цивільна особа (звільнені з лав ЗСУ колишні військовослужбовці також вважаються цивільними). Така норма діє з 2018 року.

А законопроєкт №4210, про який згадує Мар’яна Безугла, має на меті уточнити низку законодавчих положень у сфері нацбезпеки і оборони. Він був проголосований парламентом за основу 16 лютого 2022 року, однак досі лишається не ухваленим в цілому.

Але – і це важливе уточнення! – у тогочасній редакції законопроєкт не містить положень про можливість призначати міністром оборони особу з числа військових. Щоправда, станом на 16 лютого 2022 року в Україні ще не діяв воєнний стан.

Та чи можна змінити законопроєкт зараз, внісши до нього відповідні правки, як це вже, власне, зробила фракція «Слуга народу»? Звісно, можна. Право законодавчої ініціативи у депутата ніхто не відбирав і не відбере.

Але річ у тім, що це перекреслить всю ту концепцію змін, котра була прийнята у 2018 році. І точно не сподобається нашим партнерам. Тим самим партнерам, які надають нам військову допомогу і від прихильності яких залежать подальші – післявоєнні – плани України. Зокрема, плани щодо вступу в НАТО.

Видання LIGA.net, посилаючись на власні, наближені до президента, джерела, пише, що главі держави буцімто належить така фраза: «Я хочу замінити міністра на військового. У мене немає часу, у мене війна». Можливо, Володимир Зеленський і справді говорить подібні речі. Якщо так, то тоді це вкладається у моє припущення щодо того, що президентська фракція забезпечує йому потрібні рішення.

Однак, якщо втілити їх у життя з технічного боку буде легко (достатньо знайти потрібні 226 голосів), то з огляду на наслідки та репутаційні втрати це виглядатиме ризиковано. Нагадаю ще раз, що з 1 січня 2019 року посади міністра оборони та заступників міністра оборони в Україні мають обіймати цивільні особи, бо це передбачено законом про національну безпеку України, котрий було ухвалено у 2018-му. Через цей закон генералу Степану Полтораку, тодішньому міністру оборони, навіть довелося звільнитися з військової служби, щоб зберегти посаду.

Чому п’ять років тому були ухвалені ці зміни і чому вони здавалися тодішньому складу парламенту важливими та необхідними?

Тому що, за ідеєю, цивільна особа на чолі воєнного відомства є запобіжником від виникнення автократії. Соціум має контролювати військових, і міністерство оборони зокрема. Так облаштовані міноборони в усіх країнах НАТО.

Ба навіть більше: на Заході прийнято, аби колишній військовий – якщо він залишив службу і хоче будувати урядову кар’єру – спочатку трохи призвичаївся до цивільного життя і цивільних реалій. Це «трохи» інколи становить 5-10 років, але в Україні не існує часового проміжку, тобто технічно будь-який військовий може звільнитись з лав Сил безпеки і оборони й одразу стати цивільним міністром. Що, власне, і відбулося з Полтораком.

Але для чого потрібна кількарічна пауза між одним витком кар’єри та іншим? Вважається, що вона необхідна для того, аби ослабли армійські зв’язки людини. Щоб новоспечений урядовець не потурав непотизму чи військовому «кумівству».

Ще один ймовірний мінус від призначення військового міністром оборони полягає в тому, що він, звикнувши до дисципліни та суворої субординації в армії, замкне всі управлінські рішення на керівній ланці. Що означатиме: жодного «креативу» та ініціативи знизу – тобто про реформи, які так необхідні нашому війську, можна забути відразу.

І, нарешті, можливо, – найголовніше. Військовий на посаді міністра оборони може вступити в клінч із головнокомандуючим за право керувати армією та ходом воєнної кампанії. А це – найостанніше з усього, що нам зараз потрібно. Єдиний спосіб зняття такого напруження – це чітке розмежування ролей і відповідальностей, а з послабленням цивільного контролю таке розмежування розмивається.

Так, цивільна особа на посаді міністра оборони – не панацея від будь-чого. Зокрема, й від корупції. Але те саме можна сказати і про військового. Приміром, кадровий військовий Михайло Єжель, який служив міністром оборони за президентства Януковича, також був фігурантом корупційного скандалу. І також пов’язаного із харчуванням наших військовиків.

Власне, готовність людини грати за правилами і не порушувати закон жодним чином не залежить від її професії та бекграунду. Совість або є, або її нема. І в цьому відношенні цивільні та військові є цілковито рівними. Але, обговорюючи законодавчі зміни, про які йдеться у цій статті, не варто забувати про останній контраргумент, вже наведений мною вище.

Омріяне Україною членство в НАТО – це не лише історія про військову міць чи славні перемоги на полі бою. Це ще й ряд вимог, які Альянс висуває до країни-пошукача в сфері дотримання демократії. І приведення нашого законодавства щодо цивільного контролю у відповідність до законодавства країн ЄС в даному випадку є критичним моментом. Критичним як для євроінтеграції, так і для вступу в НАТО, яким би віддаленим цей вступ не видавався зараз.

Україна наразі є ближчою до повноцінного членства в Євросоюзі, а це означає, що наших партнерів не варто, як мінімум, розчаровувати. Тож якщо подібну перспективу президентська фракція на меті не має, до власної законотворчості слід підходити дещо вибірково, зі здоровим скептицизмом.

Зруйнувати досягнуте буде досить легко, відновити власний прогрес – значно тяжче.