Воєнний 2022-ий: що змінилось за рік у судовій та правоохоронній царині?

Найстрашніший рік в історії незалежної України добігає кінця. Наступний буде роком нашої перемоги – перемоги на полі бою. Та чи отримаємо ми перемогу або – назвімо це так – істотне просування в царина

Найстрашніший рік в історії незалежної України добігає кінця. Наступний буде роком нашої перемоги – перемоги на полі бою. Та чи отримаємо ми перемогу або – назвемо це так – істотне просування в царинах, де була заявлена ґрунтовна реформа?

Приміром, якщо говорити про судову сферу, то ще рік тому, 1 грудня 2021-го, президент України Володимир Зеленський так відгукнувся про стан справ у реформуванні судочинства: пишатися поки нічим. І мав рацію.

Судова реформа – одна з найдавніших історій, котра тягнеться з 2010 року, а якщо заглиблюватися в тему, то й ще з більш давніх часів. Але, переказуючи події стисло, варто згадати, що у 2010-му Верховна Рада прийняла у закон «Про судоустрій та статус суддів».

Цим законом була впроваджена система вищих спеціалізованих судів. Натомість військові суди були ліквідовані, а компетенції Верховного Суду України – скорочені. Та вже у 2016-му вищі спеціалізовані суди були також ліквідовані, а чотирирівнева судова система фактично стала п’ятирівневою (місцеві/окружні суди – апеляційні суди – новий Верховний Суд – Велика Палата ВС та й КС із інститутом конституційної скарги).

Тоді ж було вирішено створити і Вищий антикорупційний суд та Вищий суд з питань інтелектуальної власності. Також у 2016-му була обмежена суддівська недоторканість, а замість Вищої ради юстиції утворена Вища рада правосуддя.

Був змінений порядок призначення суддів та розширена їхня дисциплінарна відповідальність. Починаючи від 2016-го, у суспільний лексикон увійшло і поняття доброчесності судді – в контексті тих перевіряючих структур, які цю доброчесність контролювали.

Судова «інфраструктура» розрослася та розгалужилася. Порядок призначення людини на посаду в системі судової влади став складнішим та таким, що здійснюється у кілька етапів.

Так, у 2021 році був ухвалений законопроєкт №5068 про реформу Вищої ради правосуддя, який передбачав перевірку на доброчесність членів ВРП, для чого створюється окремий орган – Етична рада, яка оцінюватиме на доброчесність усіх кандидатів на посади в ВРП. Цей документ передбачає також присутність міжнародних експертів, які матимуть в Етичній раді вирішальний голос.

Мені вже доводилося писати раніше, що жодне рішення Етичної ради не вважатиметься прийнятим, якщо за нього не проголосували щонайменше двоє міжнародних експертів, а у ситуації рівного розподілу голосів переважатиме і вважатиметься вирішальним голос двох міжнародних експертів.

Згідно із пояснювальною запискою, закон має на меті удосконалити порядок призначення на посади членів ВРП для «практичної реалізації принципу верховенства права, забезпечення відповідності кандидатів на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності, підвищення інституційної спроможності ВРП, підвищення рівня суспільної довіри до органів суддівського врядування зокрема та судової влади загалом».

Свого часу Науково-експертне управління Верховної Ради гостро розкритикувало положення цього закону, зокрема, і в тій частині, що стосується Етичної ради. Річ у тім, що подібна інституція передбачає делегування їй частини функцій ВРП. А це вже неконституційно. Етична рада береться майже одноосібно визначати, кому бути, а кому – ні у складі ВРП, а це мовою правників зветься «обмеження конституційно визначених суб’єктів». Тим більше, що в Основному законі про саму Етичну раду немає ані слова.

Експертне управління також нагадало, що існує рішення Конституційного Суду (від 11 березня 2020 року), яким підкреслена неконституційність Етичної ради. Якраз з тих підстав, про які йшлося вище: передача функцій ВРП суперечить нормам закону. А якщо дослівно, то повноваження Етичної ради «не мають конституційної основи», тому що «орган, установу, утворені при конституційному органі, закон не може наділяти контрольною функцією щодо цього конституційного органу».

І тим не менш Етична рада функціонує. Вона діє з 1 грудня 2021 року. Натомість не діє Вища рада правосуддя – 9 лютого 2022-го ВРП заявила, що оцінювання чинних її членів Етичною радою блокує її роботу, і анонсувала звільнення більшості складу. З 22 лютого ВРП не працює в Україні, адже 10 її членів пішли з посад, в результаті чого кворум було втрачено, а рада припинила виконувати повноваження.

Лише у другій половині вересня цього року було обрано трьох нових членів ВРП, причому не без скандалів. А 1 листопада став відомим перелік осіб, яких Етична рада рекомендує до обрання у ВРП. Плюс всі чекають на ХІХ позачерговий з’їзд суддів, який буде проведено в січні 2023-го і на якому будуть обрані кандидатури для заповнення квоти з’їзду суддів у Вищій раді правосуддя.

Процес триває, але так повільно і з такими перешкодами, що вважати, ніби реформа судочинства відбулася чи принаймні близька до завершення, було б передчасно.

Відкритим залишається і питання щодо процедури обрання членів Конституційного Суду. Писала про це недавно, тож не буду повторюватися. Лише зазначу, що склалася доволі неприємна колізія: Венеціанська комісія змінила свої рекомендації вже після того, як президент України Володимир Зеленський підписав законопроєкт №7662, котрий врегульовував дане питання.

У своєму висновку експерти «Венеційки» вказали, що в Дорадчу групу експертів (ДГЕ), яка перевірятиме кандидатів у судді КСУ, необхідно включити ще одного, сьомого, члена з-поміж незалежних міжнародних експертів.

Спочатку їх було шість, тож голоси могли розділитися навпіл, а це могло призвести – на думку Венеціанської комісії – до невиправданого затягування того чи іншого рішення. Повторюється, таким чином, історія з Етичною радою при ВРП – там також усіма процесами заправляє міжнародний «компонент» з вирішальним правом голосу.

Проте введення преференцій для іноземних членів у складі комісій, які перевіряють доброчесність кандидатів, жодним чином не пришвидшує реформу, ба навіть навпаки – лише гальмує її.

Не кращими є справи і з кількома утвореними після 2014 року антикорупційними органами.

Взяти хоча б Національне антикорупційне бюро. Колишній його керівник – Артем Ситник – запам’ятався тим, що, будучи головним антикорупціонером, сам потрапив до реєстру осіб, замішаних у корупції. Нинішній же очільник Агентства іще не «народився» – конкурс щодо його обрання триває, і (як у нас це заведено) триває зі скандалами. Бо, хоча у роботі конкурсній комісії і беруть участь троє міжнародних експертів (колишній «фебеерівець» Карен Грінавей, антикорупціоніст зі Словенії Драго Кос та незалежний консультант з Литви Повілас Малакаускас), її українська частина голосує сама за себе, тобто порушуючи правила і створюючи конфлікт інтересів.

І про це я також нещодавно інформувала читача, підкреслюючи: ефективність НАБУ, одного з найдорожчих (для бюджету країни) антикорупційних органів у 2022 році залишалася вкрай низькою. Втім, такою вона була і у попередні роки.

А от діяльність Національного агентства із запобігання корупції під час дії воєнного стану взагалі була поставлена на паузу. НАЗК, як відомо, займається перевіркою декларацій чиновників, але не протягом поточного року. Натомість майже рік (з січня 2022-го) триває аудит НАЗК, і комісія, сформована для незалежного оцінювання роботи агентства, складається із трьох іноземців (знову іноземці!). Звати експертів – Джозеф Генглоф зі США, Діана Курпнієце з Латвії та Лаура Стефан з Румунії. Ця трійця збиралася декілька разів, і на цьому схоже «незалежний»  зовнішній аудит заглухнув.

Або візьмемо АРМА – Агентство з розшуку і менеджменту активів (АРМА). Тут важливим є навіть не те, скільки грошей держава вклала у функціонування цієї структури, а скільки структура повернула до держбюджету. У листопаді поточного року група аналітиків Trap Aggressor зробила запит до АРМА про суму коштів, отриману від управління арештованими російськими активами від початку повномасштабного вторгнення. Відповідь приголомшила: в агентстві не володіють такою інформацією!

Щодо САП (Спеціалізованої антикорупційної прокуратури), то ця структура після довгих мук нарешті отримала свого керівника. Однак Олександр Клименко (так звати нового голову, котрий лише чотири місяці перебуває на посаді) – походить з Національного антикорупційного бюро України.

Функція ж САП – здійснювати процесуальний контроль та нагляд за здійсненням досудового розслідування НАБУ. Так, наприклад, без санкції САП детективи НАБУ не можуть вручати підозру фігурантам своїх розслідувань. Тож дехто вбачає в «корінні» Клименка запоруку тісної взаємодії між НАБУ та САП, але, скоріше за все, говорити про процесуальний контроль в даному разі не доведеться.

Таким чином, все доволі складно. Мало просувань, зате забагато намагань сподобатися іноземним партнерам. Мало конкретних досягнень, зате наявні ознаки свідомого або несвідомого саботажу.

Все це не тішить, але й не дає підстав впадати у глибокий песимізм. Так чи інакше всі процеси доходять свого логічного завершення або ж переформатовуються відповідно до вимог часу. На нас чекає складний період – після війни держава муситиме розібратися з усіма цими «хвостами», які стирчать в її структурах ще з попередніх часів.

Але ми, безперечно, упораємося. Якщо ми одержимо перемогу (а в цьому сумніватися не доводиться), то все решта здаватиметься значно легшим завданням.