Постріл у ногу, а, може, й в голову

Чому не варто викорінювати «російськомовні джерела» з української науки

Хотіли як краще, а вийшло як завжди – ця банальна фраза ідеально передає те, що несе у собі законопроєкт №7633. Його назва – «Про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації держави-агресора або держави-окупанта в освітніх програмах, в науковій та науково-технічній діяльності».

І все б нічого, але є у документі пункт, який торкається використання мови. Ним пропонується заборонити використання в науці та освіті джерел, якщо ті були створені:

«на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;

державною мовою держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;

фізичною особою, яка є громадянином (підданим) держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;

юридичною особою, зареєстрованою на території держави-агресора або кінцевим бенефіціарним власником якої є резидент держави-агресора або держави-окупанта».

З цього правила є винятки, які поширюються на освітні програми для національних меншин. А також на випадки, коли компоненти освітніх програм використовують для «вивчення держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, за умови критичного аналізу джерел».

Інших винятків (зокрема, й часових, тобто таких, які встановлювали би табу на російськомовні джерела, починаючи з 1991-го або з 2014-го рр.) просто не існує.

Таким чином, почувши заклик поменше запрошувати на телемарафон російських «опозиціонерів», окремі активісти від Верховної Ради одним махом заборонили російські джерела в галузі науки. При цьому піонтковські, ілларіонови, швеці та інші солов’ї й надалі співатимуть в нашому ефірі. Адже це – не наука.

Багато хто вже висловився з приводу законопроєкту №7633, і, щоб не повторювати їхні слова, я зацитую лише відомого правозахисника та дисидента Євгена Захарова, якого складно запідозрити у симпатії до Росії та росіян.

«Як на мене, закон є безглуздим і надзвичайно шкідливим для освіти та наукових досліджень. Перші питання, які приходять в голову: як у викладанні фізики у вишах обійтися без десятитомнику «Теоретическая физика» Л.Д.Ландау та Є.М.Ліфшица, у викладанні математики — без класичних праць з теорії функцій, функціонального аналізу та інших дисциплін, які виходили тільки російською мовою, у філософії — без праць Бердяєва, Фєдотова, Шестова, Франка та багатьох інших? Чи просто передбачається мовчки викреслити російських філософів із історії філософії? Таке ми це вже проходили за радянських часів!».

Але бог з ними, з Ландау та з Бердяєвим! У нас є Тарас Григорович Шевченко, частина прозового спадку якого написана російською. У нас є Григорій Савич Сковорода, який послуговувався мішанкою з української, російської та церковнослов’янської мов, що була притаманна тогочасній літературі. То що робити з їхньою творчістю? Викреслити зовсім чи обмежити цитування, бо так вирішили творці законопроєкту №7633?

Одна з авторкинь законопроєкту зауважує, що «коли студенти змушені читати тексти pociйських авторів, ще й pociйською мовою, це вкорінює знання мови агресора. Але також це вкорінює хибне уявлення, що є якась велична pociйська культура і наука, освічена, просунута, на відміну від нас».

Вона мотивує підготовлений нею документ тим, що «у вишах від заходу до сходу України викладачі досі пхають студентам підручники, написані в Рociї, та продовжують цитувати в дисертаціях pociйських авторів».

Але підручники, видані в Росії, та послуговування російськомовними джерелами,  це, погодьмося, – дві різні речі. Тим паче, що серед російськомовних авторів трапляються і українці – той таки згадуваний вище Шевченко, і не він один.

Крім того, саме острах того, що тебе можуть запідозрити у симпатіях до Росії лише через цитування першоджерела, якраз і робить нас вторинними. Колонією, яка так прагне відірватися від імперії, що в процесі втрачає залишки здорового глузду.

До речі, про колонію. Серед «фідбеку», який за останній час отримали творці законопроєкту, був і такий: як тепер, запитували читачі, видавати архіви КДБ? Дійсно, як? Буквально пару тижнів видавництво «Віват» надрукувало книгу «Архіви КГБ. Невигадані історії» кандидата історичних наук Едуарда Андрющенка. То чи означає це, що таке видання було першим і останнім, адже надалі Андрющенко буде позбавлений можливості продовжувати історичні розвідки подібного штибу? 

Але ж справа не тільки в архівах КДБ. Існують ще давні метричні книги, земська статистика, губернська преса, і все це – російською мовою. Що робити із цим? Спалити? Законопатити в архіви без праву доступу? Чи впровадити якусь засуджуючу ритуальну формулу, котра буде обов’язково вживатися при цитуванні подібної документації – щось на кшталт маркування «іноагент», прийнятого в Росії? Але чим ми тоді будемо відрізнятися від Росії?

Мені можуть заперечити, що, по-перше, можна обійтися і без цитування російських джерел – благо, що в будь-якій науці є джерела англо-, франко-, іспано-, німецько- та іншомовні. А, по-друге, джерела можна перекладати українською. Що ж, відповім на кожне з цих двох заперечень. 

Щодо першого моменту добре висловилася Національна академія наук України. «Національна академія наук України вважає, що законопроект № 7633 створює всі умови для формування псевдонауки – сукупності фактів та ідей, які імітують наукові форми й методи репрезентації знання та фальсифікують результати дослідження, що суперечить науковій, освітній, культурній та інформаційній політиці Європейського союзу. А його запровадження створить величезні невиправдані й алогічні перешкоди відкритій циркуляції інформації, котрі можуть завдати чималої шкоди іміджу України як кандидата на вступ до ЄС», – йдеться у відозві НАН.

До того ж, додам вже від себе, не цитувати російські джерела там, де вони мають бути процитовані, буде порушенням академічної доброчесності. Крім того, ряд сучасних американських та європейських вчених, що пишуть англійською, досі не вийшли з громадянства РФ, то як бути з ними? Також не цитувати – навіть попри англійську? Якщо відповідь «так», це ще більше звузить нашу науку до якогось хуторянського придатку – тобто саме до того, з чим ми так відчайдушно боремося.

Відносно ж перекладів на українську, то в перекладацькому середовищі панує ніким не спростоване поки що переконання, що translation is always a loss, тобто при перекладі завжди щось втрачається – контекст чи нюанс, чи гра слів, чи закладена в ці слова емоція – будь-що. Це, ймовірно, менш актуально для математиків, але дуже актуально для істориків тощо.

І – знову до абсурдності такого підходу. За логікою авторів законопроєкту виходить так, що можна будь-де посилатися, наприклад, на Івана Ільїна (улюбленого філософа Путіна, який заперечує існування українців), адже його роботи переведені на німецьку, а сам він не був громадянином РФ. А ось на роботи російського психолога Асмолова, який займає антивоєнну позицію, не можна, бо вони написані російською, а сам він є громадянином РФ. І на лауреата нобелівської премії з фізики 2010 року Новоселова теж не можна посилатися, хоч він і живе зараз в Британії.

Та й взагалі будь-які обмеження виглядають цинічно та безглуздо на тлі такого персонажа, як колишній російський шовініст Олександр Невзоров, котрому можна просто так подарувати український паспорт, а потім завиграшки цитувати його опуси кінця 1990-х, уже як громадянина України.

А щодо решти цитованих (або тепер вже не цитованих) авторів, то як, на думку авторів законопроєкту, український дослідник має встановлювати факт наявності громадянства РФ у тої чи іншої фізособи або взагалі – кінцевого бенефіціара? Дослідити реєстри РФ чи санкційні списки мінфіну США? Тепер це стане у нас обов'язковою складовою методології будь-якого дослідження?

Та головними тут є навіть не складнощів пошукачів вченого ступеню при написанні ними дисертації. Головним є порушення Конституції Україні в тій її частині, яка забороняє дискримінацію та цензуру. «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками», – говорить частина друга статті 24-ої Основного закону України.

А якщо комусь мало української Конституції, то згадаймо статтю 13-ту під назвою «Свобода мистецтва та науки» Хартії Європейського Союзу про основоположні права: «Мистецтво та наукові дослідження є вільними від обмежень. Забезпечується академічна свобода», – йдеться у ній.  

Погодьмося, що це не надто відповідає духу та букві законопроєкту №7633. Точніше, це законопроєкт не відповідає ані поступу України до ЄС та західних демократичних цінностей, ані Конституції, ані логіці наукового та освітнього процесу. Зате відповідає бажанню авторів заробити дивіденди на хайпі та загальній ненависті до Росії.

В цій ненависті до Росії (цілком заслуженій державою-агресором) все ж таки дуже бажано не втопити України. Зможемо? Чи у засліпленні псевдопатріотизмом підемо до кінця, роблячи з нашої держави неприйнятного члена світової спільноти?