Визнання Ічкерії: чим небезпечний цей прецедент?

31 жовтня 2022, 07:37
Власник сторінки
Юрист, адвокат
0
361
Визнання Ічкерії: чим небезпечний цей прецедент?

Чому не варто поспішати із легітимізацією республік, не визнаних іншими країнами ООН

Після того, як Верховна Рада визнала Ічкерію окупованою Росією територією, деякі мої колеги пропонують не зупинятися на досягнутому та йти далі. Наприклад, визнати окупованою ще й Білорусь. Загалом точок для застосування зусиль на світовій мапі може бути багато. Я просто не хочу підказувати їх парламентським активістам, бо завтра «під куполом» почнеться парад суверенітетів. А в України почнуться проблеми. Просто сьогодні ми ще не хочемо це визнавати.

Чому саме Чечня?

Трагічну історію республіки Ічкерія ми всі знаємо. В кількох абзацах нагадаю перебіг подій, що датовані останніми десятиліттями.

1 листопада 1991 року Чеченська республіка проголосила свій суверенітет. І стала першою державою, котра уклала угоду з Росією про виведення російських (колишніх радянських) військ зі своєї території та дійсно домоглася того, що ці війська залишили країну. Проте вже у 1993-му РФ оговталася від політичної кризи та почала активно втручатись у справи незалежних держав-сусідів. Спочатку Ічкерію намагалися приєднати до Росії «мирним» шляхом – через фінансову та транспорту блокаду, а коли це не допомогло – шляхом збройного конфлікту.

У 1994 році почалася Перша чеченська війна, яка стала однією з наймасштабніших у новітній історії. Під час її загинуло близько 120 тисяч чеченських жителів, значна частина з яких – діти. Близько 200 тисяч було поранено. Також майже половина населення Чечні стала біженцями. Але Росія зазнала в цій війні нищівної поразки, хоч і помстилась на останок, зорганізувавши вбивство президента Чечні Джохара Дудаєва. 31 серпня 1996 року між республікою Ічкерія та Росією був підписаний «хасав'юртівський мир», за яким РФ взяла на себе зобов’язання припинити воєнні дії та відвести війська. 

Проте мир тривав лише три роки – до 1999-го. У цьому році Путін вперше балотувався на посаду президента і побудував свою кампанію на «контртерористичній операції». Він поклав відповідальність за підриви житлових будинків в Москві та інших містах на «чеченських терористів» та розв’язав Другу чеченську війну. Вона завершилася катастрофічними жертвами, в тому числі серед мирного населення, а також – повною окупацією Ічкерії. З 2000-го року Чечнею володарює ставленик Путіна Рамзан Кадиров. За результатами двох воєн Ічкерія втратила 300 тисяч жителів із одного мільйона. Ще близько 300 тисяч людей живуть за межами Чечні.

Водночас зазначу, що з початку широкомасштабного вторгнення Росії чеченці беруть участь у війні по обидва боки фронту. Деякі воюють у складі російської армії, а деякі, котрі вважають Росію і Рамзана Кадирова своїми ворогами, вступили до лав ЗСУ. На боці України нині воює п’ять батальйонів чеченців: один у складі Іноземного легіону, а також три батальйони у складі ЗСУ: імені Джохара Дудаєва, імені Шейха Мансура, імені Номана Челебіджихана та ще один нещодавно сформований батальйон.

Є й контакти іншого роду: керівництво невизнаної держави й досі функціонує за кордоном. Лідером уряду Ічкерії у вигнанні є Ахмед Закаєв. З 2002 року він живе у Лондоні, де отримав політичний притулок. Проте, судячи з усього, Закаєв підтримує зв’язок з представниками українського політикуму. В одному з інтерв’ю він розповів, що нещодавно побував в Україні і навіть їздив на передову у Херсонську та Запорізьку області. Все це робить зрозумілим порив депутатського корпусу щодо визнання Чечні окупованою територією.

Але не робить зрозумілим натомість відсутність усвідомлення наслідків такого кроку. А наслідки можуть бути негативними.

Юридичні тонкощі

Справедливості заради: у рішенні Верховної Ради України щодо Ічкерії є один суттєвий нюанс. Український парламент у своїй постанові не визнає незалежності Чеченської республіки Ічкерія, але акцентує виключно на її окупації та геноциді чеченського народу.

Автори постанови свідомо уникли слів про визнання незалежності. Пояснюється це тим, що Україна, на відміну від РФ, не може нехтувати міжнародним правом і визнавати ту чи іншу державу незалежною до того моменту, поки ця держава не має міжнародного визнання. Чеченська республіка Ічкерія у 90-х не була визнана жодною державою-членом ООН.

Водночас українські депутати мають інший план. Вони доручили голові ВРУ направити текст заяви до ООН, Ради Європи та парламентів держав-членів ООН. Є певна ймовірність, що аналогічні рішення про визнання окупації Ічкерії можуть бути прийняті у парламентах Польщі, країн Балтії та низки інших держав.

Після цього планується, що кроком номер два має стати визнання саме незалежності Ічкерії, а також встановлення дипломатичних стосунків з урядом цієї держави в екзилі. Передбачається, що далі за схожим сценарієм Україна може діяти щодо інших національних держав, які включені до складу РФ.

Але тут постає питання: чи не надто ми форсуємо події? Моя персональна відповідь: так, ми все ж поспішаємо. І я спробую обґрунтувати свою позицію, виходячи із декількох контраргументів.

Як важливо поспішати повільно

Передусім зауважу, що в преамбулі до заяви Верховної Ради, яку згодом затвердили парламентською постановою, згадується державність Ічкерії. Дослівно про це говориться так:

«Враховуючи проголошення 25 листопада 1990 року Загальнонаціональним з’їздом Чеченського народу Декларації про державний суверенітет Чеченії (Нохчийчоь) на основі реалізації Чеченським народом свого права на самовизначення, закріпленого у Статуті ООН,

беручи до уваги проголошення Чеченською Республікою Ічкерія незалежності після розпаду СРСР та ухвалення 12 березня 1992 року її парламентом Конституції, яка встановила, що Чеченська Республіка Ічкерія є суверенною, незалежною, демократичною та правовою державою (…)

Верховна Рада заявляє про невизнання окупації російською федерацією території Чеченської Республіки Ічкерія і вважає існуючий там режим окупаційним та нелегітимним…».

Тобто суверенітет та незалежність Ічкерії згадано, причому неодноразово, а відтак складно стверджувати, що заява та постанова Верховної Ради написані ЛИШЕ про окупацію республіки Росією. І це по-перше.

Тепер – до міжнародних документів. Так, дійсно, в Декларації ООН про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 року говориться дослівно таке:

«Внаслідок принципу рівноправ’я і самовизначення народів, закріплених у Статуті ООН, усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус, а також здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, а кожна держава має поважати це право відповідно до Статуту ООН».

Засобами ж здійснення права на самовизначення можуть бути: «створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об’єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу».

Однак за 52 роки, що минули від написання цих рядків, Декларацію ООН трактували дуже по-різному – особливо після розпаду цілого ряду держав на пострадянському та постсоціалістичному просторі. Однак справа навіть не в цьому, а в тому, що відкритим залишається питання: чому Україна підтримує саме Чечню, а не будь-який інший суб’єкт федеративного устрою Росії? Чому Чечня, а не Башкортостан або Інгушетія чи Тува?

До речі, наприклад, у 1992 році не лише Ічкерія не підписала запропонований Росією федеративний договір. Це саме відмовився робити і Татарстан. Зрозуміло, що згодом і Татарстан, і Ічкерію правителі Росії «зламали», а відтак обидві республіки підписували згаданий документ з примусу, тож чому ми тоді не проголошуємо окупованим Татарстан? Дії ВРУ виглядають непослідовними, і це по-друге.

Втім, є ще більш важке та неприємне для України питання. Як щодо Абхазії та Південної Осетії – двох не визнаних квазідержав, утворених на території Грузії? Або як щодо Придністров’я – ще однієї не визначної республіки, відпочкованої від Молдови?

Так, ми знаємо, що сепаратистські настрої в усіх перерахованих суб’єктах були інспіровані Росією, що саме вона роздмухувала та підтримувала на цих територіях відповідні процеси, і що саме Москва утримує та фінансує маріонеткові уряди цих «республік», але, тим не менш, вони так само заявляють, що здобули або здобувають державний суверенітет. І, зрештою, є Гагаузія як автономне утворення, що входить до складу Молдови, де також мріють про незалежність…

Україна як держава не може застосовувати подвійні стандарти там, де ситуація бодай зовні виглядає аналогічною. Проте чи готова вона зіпсувати відносини з Грузією та Молдовою, підтримавши місцевих сепаратистів? Якщо ні, то це третій момент, який варто взяти до уваги.

Є також і четвертий, пов'язаний з тим, що Україна наразі сама бореться за повернення під свою юрисдикцію окупованих областей. І хай Крим – це тричі не Ічкерія, хай окупація їх мала абсолютно різну історію та коріння, ми не можемо по-різному трактувати відділення територій від тіла держави, навіть якщо в першому випадку йдеться про Україну, а в другому – про Росію.

Даруйте за пафос, але перед лицем міжнародного права ми всі рівні, а якщо Україна хоче прописувати власні правила, то чим вона тоді відрізнятиметься від Росії? І це вже по-п’яте.

Але що тоді робити з Чечнею, запитає мій читач, невже не підтримувати у прагненні скинути колоніальне ярмо Росії? Неодмінно підтримувати, але після нашої власної перемоги та відновлення територіальної цілісності.

Як ми прекрасно знаємо, далеко не всі демократичні країни світу включилися у допомогу Україні в боротьбі із загарбниками. Або ж включилися запізно, або не в повній мірі, або допомагають нам винятково гуманітарно, не даючи жодного патрону. Наприклад, небо нам так ніхто і не закрив – попри чітке усвідомлення того, скільки життів це могло б врятувати і попри всі наполегливі прохання українського керівництва.

А все тому, що кожна країна, як би щиро вона нам не співчувала, дбає передусім про свій власний інтерес. Ми також маємо звикати, що український інтерес для України має бути на першому місці. А вже потім – підтримка наших друзів та партнерів. Цинічно? Гадаю, що ні – просто прагматично.

Інакше нам просто не вистояти.

Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
РОЗДІЛ: Новости политики
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.