Позитивний приклад злочинця Кабуги та майбутні труднощі України у Гаазі

Україна потребує ратифікації Римського статуту та змін до законодавства

В Гаазі, як повідомляють всі інформагентства, розпочався суд над спонсором геноциду в Руанді – Фелісьєном Кабугою. Цю новину український читач сприйняв з великим ентузіазмом, позаяк від трагедії в Руанді минуло без малого 30 років, але те, що військовий злочинець тільки зараз сів на лаву підсудних, вселяє надію, що зло обов’язково буде покаране. Рано чи пізно.

Кабуга викликає очікувані асоціації з росіянами, які вчиняли аналогічні злочини, проте існує відмінність, пов’язана не так із суттю його справи, як із тим, що Україна має свої стосунки із Міжнародним кримінальним трибуналом ООН, який ми традиційно називаємо «Гаазьким судом». І ці особливості, на жаль, мають трохи пригасити захват від того, що Кабуга отримає по заслугах. Україні ще треба вчинити ряд дій, аби ми наша держава так само могла притягнути своїх кривдників до відповідальності.

Геноцид в Руанді. Коротко

У 1994 року в Руанді спалахнула міжетнічна ворожнеча, яка забрала життя від 500 тисяч до 1 млн людей. До влади прийшла етнічна більшість хуту, яка почала цілеспрямовано винищувати етнічну меншість тутсі. Різанину ініціювали і всіляко заохочували великі урядовці та бізнесмени, зокрема й Фелісьєн Кабуга, який очолював Фонд національної оборони.

Він володів знаменитою радіостанцією «Вільне радіо та телебачення тисячі пагорбів», яка стала рупором пропаганди та розпалювання міжнаціональної ворожнечі і зіграла одну з ключових ролей у геноциді в Руанді. У його ефірі звучали заклики «валити високі дерева» та «знищувати тарганів». Ці евфемізми фактично були закликами вбивати представників тутсі.

Радіостанція систематично поширювала інформацію про те, що влада нібито розкрила плани тутсі щодо вбивства всіх хуту. Ця інформація розпалила масові вбивства з обох сторін, які тривали майже 100 днів. Загони вбивць, озброєні мачете, придбані, зокрема, за гроші Кабуги, вривалися до будинків, церков, шкіл і не щадили нікого. Безліч жінок було зґвалтовано та вбито, а у тих, хто вижив, пізніше діагностували ВІЛ.

Міжнародний кримінальний трибунал ООН щодо Руанди висунув Кабузі звинувачення у геноциді ще в 1997 році. Зокрема, його було звинувачено у створенні групи екстремістів, на якій лежить відповідальність за загибель багатьох людей. Після цього Кабуга понад 25 років ховався в Європі під чужим ім'ям, але в 2020 році був схоплений поліцією у Парижі. Його звинувачують за трьома пунктами геноциду та двома пунктами злочинів проти людяності.

Спочатку він відмовився бути присутнім на суді ООН, але пізніше погодився взяти участь у суді за допомогою відеозв'язку. Кабуга не визнає себе винним у звинуваченнях, тому судовий процес, ймовірно, триватиме кілька місяців. Очікується, що прокурори викличуть понад 50 свідків, причетних до справи. Запам’ятаймо моменти, пов’язані із тривалістю процесу та присутності на ньому Кабуги – до цього ми ще повернемося пізніше.

Кого б Україна хотіла бачити на місці Кабуги?

Безперечно, ми всі знаємо імена російських «кабуг», це – Маргарита Сімонян, Володимир Соловйов, Дмитрій Кісельов, Ольга Скабєєва та багатьох інших, які лише вдавали з себе журналістів, а, по суті, відіграли роль  обличь російської пропаганди та воєнних поводирів. І окремі громадяни України, і цілі інституції (закордонні в тому числі) виступали та виступають за те, аби всі ці люди були покарані як причетні до воєнних злочинів.

Приміром, не далі, як 12 жовтня Асоціація польських журналістів (SDP) ще раз наголосила на тому, що за скоєне проти мирного населення України відповісти мають «не лише бандити у російській військовій формі, але й пропагандисти, які підтримують кремлівський режим». І з цим не можна не погодитися – навіть попри те, що дехто зі згаданих осіб встиг «перевзутися у стрибку» та після поразки Росії в Харківській області та Лимані почав критикувати військове керівництво РФ та скаржитися на відсутність прозорості щодо перебігу війни.

Ми не пробачимо їм роздмухування ненависті до України, поширення брехні та заохочення терору щодо наших громадян. Але така пам'ять про завдане нам зло не визначає роботу Гаазького трибуналу. Котрий, на жаль, має свої обмеження. Важливо знати, що Міжнародний кримінальний суд діє на основі Римського статуту (про нього – пізніше), а Римський статут, зокрема, передбачає обов’язкову присутність підозрюваного під час досудового та судового розгляду. In absentia (заочно, за відсутності обвинуваченого) МКС справи не розглядає.

Саме тому, приміром, у справі Кабуги було необхідно, аби злочинця нарешті знайшли. Якби цього не сталося і якби поліція певної країни (країни, яка визнає Римський статут та юрисдикцію МКС – в даному разі мова про Францію) його не заарештувала, процес би не розпочався. І байдуже, скільки свідків та скільки доказів злочинів надала би сторона, яка зверталася до МКС.

Бо Міжнародний кримінальний суд не має своєї поліції, виконавчих органів, не має своєї тюрми та можливості тримати під вартою потенційних злочинців. Він також не проводить власні розслідування (лише оцінює зібрані докази) і не має засобів до виконання своїх же рішень на території суверенних держав. Іншими словами, щоб умовна Скабєєва постала перед Гаазьким трибуналом, її повинна заарештувати одна з країн, що визнає юрисдикцію МКС. Але вкрай малоймовірно, аби та виїхала в умовну Європу – особливо враховуючи накладені на роспропагандистів санкції.

Однак проблема для України полягає не тільки в тому, що Скабєєву та їй подібних, грубо кажучи, складно виколупати з РФ.

Досі не ратифікований Римський статут

Наша проблема – глибша. Україна досі не ратифікувала Римський статут, котрим і було започатковано Міжнародний кримінальний суд.

А що таке, власне, Міжнародний кримінальний суд?

Якщо говорити мовою офіціозу, це – постійно діючий незалежний судовий орган, створений державами шляхом підписання багатостороннього договору (Римського статуту). Ним передбачається, що МКС доповнює національні юрисдикції, якщо ті, примітивізуючи, не здатні «впоратися» самі. Хоча передусім МКС покладається на принцип комплементарності, який передбачає, що держава повинна «впоратися» сама. Тобто знаходити та судити російських воєнних злочинців є завданням, передусім, самої України.

Але якщо Україна (чи інша держава) неспроможна притягнути злочинця до відповідальності у зв’язку з певними неподоланими перешкодами, на допомогу їй приходить МКС. Він виступає свого роду залишковим механізмом, який починає діяти у виняткових ситуаціях, які зазначені у Римському Статуті.

І розглядає МКС лише три види злочинів, а саме:

1) Геноцид – намір цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку;

2) Злочини проти людяності – частина масштабного або систематичного переслідування, спрямованого проти мирного населення, причому про можливе переслідування злочинцеві заздалегідь було відомо;

3) Воєнні злочини – порушення законів і звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання тощо.

Іншими словами, не варто розраховувати на те, що російські вояки будуть засуджені за крадіжки унітазів або собачих будок. Вони могли би бути засудженими за злочини проти людяності, але даний вид міжнародного злочину не криміналізований в Україні.

В українському Кримінальному кодексі є взагалі купа лакун, яка заважає нам розраховувати на гідне покарання воєнних злочинців. Приміром, якщо говорити про злочини проти статевої свободи людини, то в ККУ відсутні статті, котрі розглядали би їх саме крізь призму війни. В зв’язку із чим виникає проблема документування воєнних злочинів, яке зараз здійснюється здебільшого на основі однієї статті Кримінального кодексу – 438-ої. Під неї підпадають усі воєнні злочини проти цивільного населення, зокрема, і сексуальне насильство. Як варіант: такі справи можуть порушувати за статтею про зґвалтування, але це також не цілком коректний підхід.

Бо з погляду міжнародного права в умовах війни нам вкрай важливо фіксувати зґвалтування в межах воєнного злочину, а не як, наприклад, побутове насильство. Іншими словами – необхідно попрацювати над законодавчими змінами 438-ої статті Кримінального кодексу. Зокрема, й для того, щоб була передбачена можливість кваліфікувати в межах воєнних злочинів окремо злочини сексуального насильства.

Адже МКС не стане виконувати всю цю роботу замість українських силовиків і може запитати у наших правоохоронців конкретні докази, які зможуть продемонструвати, що держава дійсно проводить розслідування – у відповідності до свого ККУ, за яким вона кваліфікує той чи інший злочин.

Втім, подібні прогалини можна було б заповнити упродовж одного сесійного дня, внісши зміни до законодавчих актів, але і це ніяк не знімає проблему Римського статуту. Не тільки Кримінальний кодекс, а й іншу частину свого внутрішнього законодавства Україна повинна привести у відповідність до Римського статуту, і лише після цього наша держава зможе ратифікувати його.

Нагадаю, що Україна підписала Римський статут Міжнародного кримінального суду 20 січня 2000 року, а відтак невдовзі виповниться 23 роки, як у нас говорять про необхідність ратифікувати цей документ. До речі, лише будучи країною-підписантом Римського статуту, держава може ініціювати розгляд справи у МКС. Щоправда, у 2022 році прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі сам розпочав розслідування воєнних злочинів Російської Федерації під час вторгнення до України – не чекаючи, поки ми пройдемо обов’язкову процедуру.

Але це не означає, що Україна може і далі нехтувати ратифікацією Римського статуту. 5 вересня 2022 року Європейський Союз вчергове закликав Україну якнайшвидше виконати свої зобов'язання в цій частині. Ратифікація є дійсно нашим зобов’язанням – в контексті статтей 8-ої та 24-ої Угоди про асоціацію з ЄС. Тож якщо Україна справді хоче бути в Європейському Союзі, їй слід пришвидшити ратифікацію.

І це вже не кажучи про нашу іншу, можливо, більш нагальну потребу – потребу у справедливості, яка притаманна і будь-якій людині, і будь-якій державі, якщо та живе за законами сучасного демократичного світу.