Злочин і кара: чому за фейкові «референдуми» Росія має нести відповідальність

Сьогоднішнє дійство в Кремлі є абсолютно нелегітимним

Сталося те, що всі й передбачали: фейкові референдуми на частині Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей дали Путіну підставу говорити про бажання цих територій приєднатися до Росії і про те, що Росія приймає їх до свого складу.

В міжнародному праві подібна практика називається простим і зрозумілим словом – анексія. Тобто привласнення чужих територій, «вкрадених» у іншої суверенної держави. Однак попри всю очевидність даної ситуації, як юрист вважаю своїм обов’язком роз’яснити, чому з точки зору права скоєне Росією є однозначним злочином.

Почнемо з того, що напередодні «референдумів» навіть пропагандисти держави-терориста розуміли всю юридичну нікчемність цього дійства в окупованих районах Запорізької та Херсонської областей.

Попри це, РФ не зупинилася, а зіграла на підвищення ставки. Бо у випадку із Запорізькою та Херсонською областями окупанти заявляють про «референдум» не зі створення «народних республік», а одразу щодо приєднання до складу РФ.

Що важливо: з юридичної точки зору приєднання частини українських областей до складу РФ неможливе навіть згідно із російським законодавством.

Законодавство держави-терориста дозволяє, аби до Росії були приєднані інші незалежні держави повністю. Згадаймо Крим: у березні 2014 року кремлівські шулери та їхні посіпаки оголосили так звану «незалежність» півострова. У такому стані ця «держава» проіснувала заледве один день, і це дало формальні підстави «приєднати» Крим до складу РФ.

Тим часом окремі території, що є частиною інших незалежних держав, законодавство РФ приєднувати до складу Росії не дозволяє.

Не виключено, що у Путіна зроблять спробу посилатися на… українське законодавство. «Ці плани, вони ж у мешканців регіонів. Це ж не ми проводимо референдуми», – заявляв свого часу прессекретар Путіна Дмитро Пєсков.

Те, що Пєсков бреше, зрозуміло всім і кожному, але візьмемо правничу сторону цього процесу. За нею проведення місцевого референдуму на території України сьогодні просто неможливе.

По-перше, тому, що закону, який би регулював процедуру проведення місцевого референдуму, немає з 2012 року. У Верховній Раді лише зареєстровано законопроєкт №5512 про місцевий референдум, який не розглянутий ще в жодному читанні.

Далі важливо звернути увагу на ст.73 Конституції: питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Крапка.

Та й загалом українське законодавство не дає змоги проводити референдуми з питань, спрямованих на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету, територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці України.

Не передбачена така можливість і міжнародним законодавством, а також спеціальним законодавством, яке підлягає застосуванню під час війни. А відтак «рішення», ухвалені за підсумками так званих референдумів на Сході та Півдні України, не матимуть жодних юридичних наслідків.

Та навіть якби волевиявлення частини українців і дозволялось б національним або міжнародним законодавством, то результати проведеного квазіплебісциту за участю жителів областей Донецької Луганської, Запорізької і Херсонської областей не можуть бути визнані репрезентативними навіть за мінімальними стандартами. Адже в цивілізованому світі опитування під дулом пістолета зазвичай не проводять.

Але як же право народу на самовизначення, яке часто згадують колаборанти на окупованих територіях? Так, подібне право існує і воно закріплене Статутом ООН. Але цей документ надає таке право для всього народу, нації, а не жителям окремих областей чи земель. Намір відокремитись називається сепаратизмом, і в більшості країн це – кримінальний злочин.

Якраз через це голосування по Криму у 2014 році і не було визнане світовим співтовариством. Насамперед – якраз через порушення основоположного принципу Статуту ООН, який наділяє правом на самовизначення лише народ, а не частину регіону унітарної країни.

До того ж – другий аргумент, про який вже йшлося вище – результати голосування не можна назвати репрезентативними, оскільки воно проводилося під час окупації та на користь окупанта, під контролем його збройних сил.

У 2014 році світ засудив такі дії Росії. Про це свідчить поява низки резолюцій – ООН, Ради Європи, Парламентської асамблеї Ради Європи. Росія проігнорувала їх усі, але не стала ізгоєм у світовій політиці – з нею, як і раніше, продовжували говорити на рівних, що давало Москві підстави розраховувати на безкарність за так звані референдуми на тимчасово окупованих територіях.

А далі події розвивалися так. У 2014-му відбулися і так звані «голосування» у Донецькій та Луганській областях. Та на відміну від кримських подій, результати цих «референдумів» не були взяті до уваги РФ. Тоді для Москви це було не на часі. Тому зараз їй знадобилося проводити нові «плебісцити».

При цьому існують дослідження, які відображують правдиві настрої українців у цих регіонах. Компанія Active Group провела соцопитування і попросила респондентів оцінити, наскільки законними є претензії РФ на їхню область. 72,7% опитаних відповіли, що такі претензії абсолютно не обґрунтовані, 2% – що претензії скоріше не обґрунтовані. Проте 9,9% вважають претензії Росії обґрунтованими, а 15,4% не змогли визначитися з відповіддю.

Також 61,5% респондентів відповіли, що «моя область має бути невід’ємною частиною України», 6,8% висловили думку, що «моя область має бути частиною України за умови федералізації», 0,9% – «моя область має стати незалежною державою/частиною нової незалежної держави», 6,8% – «моя область має стати частиною Російської Федерації», 10,3% – «мені все одно, в якій країні буде моя область». Не визначилися з відповіддю 13,6% опитаних.

Такий зріз суспільних настроїв показало опитування, яке Active Group зуміла організувати на окупованих територіях України 4-8 серпня 2022 року. І хоча псевдореферендуми були проведені через півтора місяці, немає підстав вважати, що за цей час щось суттєво змінилося.

Змінилася лише – порівняно із 2014 роком – позиція Кремля. Тодішні референдуми, після яких утворилися «ДНР» та «ЛНР», Росії, як вже було сказано, виявилися непотрібними, але нинішні – це зовсім інша річ.

Оголошення про приєднання анексованих територій, по-перше, буде сприйнято як виправдання «спеціальної військової операції» та зміцнить патріотичну підтримку війни. Це дасть змогу також запровадити воєнний стан у Росії, закрити кордони для чоловіків, зокрема й на окупованих територіях, та оголосити загальну мобілізацію. Принаймні, на підйом патріотичного духу дуже сильно розраховують у Москві.

По-друге, анексія дозволить розпочати нову хвилю ядерного шантажу – Путін ще раз розкаже про можливість застосування ним ядерної зброї для «захисту» Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. А для «врегулювання» ситуації спочатку Кремль скаже, що ядерна зброя може бути і не застосована, якщо Україна погодиться зафіксувати лінію фронту.

І хоча цивілізований світ вже відреагував на погрози Росії (так, зокрема, США пообіцяли надати нам більше зброї, а країни ЄС – посилити санкції проти РФ), Путіну, мабуть, здається, що він іще недостатньо усіх налякав.

Прикметно, що – після цілого ряду західних країн – навіть Грузія, яка зараз приймає російських втікачів від мобілізації, заявила, що в питанні територіальної цілісності вона знаходиться на боці України. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі проінформувала, що її країна не визнає «голосування» на окупованих територіях, яке насправді є черговим проявом «цинічних дій» РФ.

Звісно, що Росія, вчиняючи свої «цинічні дії», ніколи не зважала і не зважатиме на думку світу, проте цього разу вона скоює особливо велику та фатальну для себе помилку.