Суперечливий 2693-тій: чому одні радіють закону про медіа, а інших він шокує?

Для частини депутатського корпусу закон став «зрадою», а для частини – перемогою

Ще б трохи, і законопроєкту №2693-д («Про медіа») виповнилось три роки. Його зареєстрували в Раді в грудні 2019-го, а в першому читанні ухвалили 30 серпня 2022-го. Для частини депутатського корпусу закон став «зрадою», а для частини – перемогою. Зауважу, що європейські інституції закон схвалили, українські можновладці – теж. Незадоволеними залишилися фракції «Європейська солідарність» та «Голос», котрі його не підтримали. Розберемось без емоцій у тому, чому один і той самий документ викликає діаметрально протилежні оцінки.

Шлях до ЄС

«Закон про медіа справді складний, бо він не просто втілює рекомендацію ЄС. Це – системний закон, який створює нові умови на ринку, а європейські правила є лише його елементом», – говорить віцепрем’єрка з європейської і євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина.

Якщо під словом «складний» розуміти те, що номер 2693-д охоплює безліч аспектів життєдіяльності ЗМІ, то Стефанішина має рацію.

Законопроєкт про медіа – це документ про все відразу. Тож не дивно, що хтось ним щиро захоплюється, а хтось – лає на всі заставки. Якби його можна було розділити на окремі новели, хайпу довкола законопроєкту стало б менше. Але 182-сторінковий документ являє собою суцільну конструкцію, з якої – як з пісні – окремі слова не викинути. А якщо й викинути, то лише у форматі внесення правок. Що, цілком, можливо, і буде зроблено до другого читання.

І все таки: чим добрий цей законопроєкт для його творців?

Він справді потрібен для прискорення вступу України в ЄС, бо такою є одна з вимог наших партнерів. Владна команда очікує, що переговори про вступ розпочнуться вже у 2023-му (а сам вступ може відбутися ще за три роки). Якщо так, то дійсно є потреба поквапитися. Зокрема, й з ухваленням необхідних законів.

Із істотних новацій законопроєкт пропонує запровадити регуляцію онлайн-ЗМІ, регуляцію діяльності блогерів та різних вебплатформ (на кшталт Netlix чи Facebook). Передбачено й механізм співрегуляції. Окремий розділ законопроєкту присвячено мовленню громад (community media) — третьому сектору мовлення, що існує в Європі паралельно із суспільним та комерційним.

Також документ передбачає розширення повноважень регулятора — Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Власне, за таке розширення автори законопроєкту отримують першу порцію критики.

Нацрада як камінь спотикання

Законопроєкт визначає Нацраду «незалежним, постійно діючим колегіальним державним органом, що діє на підставі Конституції України, цього та інших законів України і здійснює державне регулювання, нагляд і контроль у сфері медіа».

Але всупереч назві, до якої ми звикли – «Нацрада з питань телебачення та радіомовлення» – згаданий орган отримує можливість регулювати діяльність навіть тих ЗМІ, які не входять до обойми радіо та ТБ. Нацрада матиме право контролю та нагляду також за друкованими та онлайн-медіа, а ще – як було сказано вище – за «провайдерами провайдери аудіовізуальних сервісів» та платформами «спільного доступу до відео».

А далі – найголовніше. Нацрада проводитиме офіційний моніторинг медіа-простору й матиме право реагувати на порушення умов ліцензій (реєстрацій) чи законодавства з боку ЗМІ. Простіше кажучи, стане караючим мечем медійників. А карати вона їх буде, виносячи припис, накладаючи штраф або анулюючи ліцензію / реєстрацію медіа, впроваджуючи заборону поширення контенту (стосується друкованих та онлайн-ЗМІ).

І все це стає можливим «за рішенням Нацради або за рішенням суду».

Таке формулювання залишає чимало простору для інтерпретацій і викликає нарікання: право закривати медіа в позасудовому порядку робить Нацраду органом, який більше підходить для тоталітарної держави, ніж для кандидата у члени Євросоюзу.

А як щодо неупередженості Нацради? Це складне питання. Орган матиме в своєму складі вісім представників. Половину з них на п’ять років призначатиме парламент, половину – президент. Але тут є одне «але».

Після закінчення п'яти років член (або члени) Нацради виконує обов’язки до дня призначення нового члена (членів) НР – так сказано у статті 73 законопроєкту. В ній також йдеться про те, що одна і та сама особа не може бути призначена членом Національної ради більше двох строків підряд «незалежно від тривалості кожного з таких строків».

Що це позначатимеш на практиці? Те, що по факту термін роботи члена НР може бути нескінченно довгим. А це погано само по собі, і двічі погано з огляду на те, що такий «вічний» член Нацради може виконувати політичні замовлення офісу президента (приміром). Тобто – якщо вже начистоту – ініціювати переслідувати опонентів глави держави.

Одним словом, вже зараз побутує думка, що законопроєкт за вітриною європейськості ховає ризики цензури через значне посилення регулюючої ролі Нацради.

Критикам документу не подобається і можливе втручання Нацради в діяльність онлайн-ЗМІ.  «Навіть країни ЄС ще не виробили усталені стандарти регулювання онлайн-видань. У жодному регулятивному документі ЄС не згадують онлайн-ЗМІ. А законопроєкт «Про медіа» хоче надати українському державному органу право їх штрафувати, судитися з ними і закривати, – таким є коментар від Національної спілки журналістів.

І водночас – зацитую пояснювальну записку законопроєкту – «Україна має міжнародні зобов’язання щодо імплементації у національне законодавство норм Директиви Європейського парламенту про аудіовізуальні медіа-послуги, тобто має закріпити на рівні закону оновлений комплекс правових норм у галузі аудіовізуальних медіа, який би відповідав європейським стандартам та сучасному рівню технологічного розвитку».

Іншими словами, в чомусь розділ про Нацраду та її функціонал є добрим (тобто таким, яким його очікують бачити європейські партнери), а в чомусь – таким, який обурює внутрішнього споживача. І такий дуалізм є характерним для всього тексту даного документу. Причому колізія довкола Нацради – не єдина його проблема.

Скільки російської музики дозволено в українському ефірі?

Незадовго до того, як парламент розглянув законопроєкт №2693-д, він ухвалив інший документ, за номером 7273-д. За нього, нагадаю, проголосували 303 народних депутата, тобто конституційна більшість. Новий закон забороняє концерти російських виконавців в Україні та відтворення їхніх фонограм та кліпів.

Крім того, він передбачає підтримку національного музичного продукту, збільшення частки української мови в радіоефірі, стимулювання трансляції україномовних дитячих та освітніх телепрограм.

Конкретніше, закон збільшує мінімальну частку пісень українською мовою в ефірі радіостанцій від 35% до 40%. А мінімальну частку ведення радіоефіру українською мовою збільшено від 60% до 75%. Дитячі телеканали зможуть використовувати 25% продукту українського виробництва замість 50% за умови, що 100% їхнього мовлення відбувається українською мовою.

Щодо так званих «хороших росіян», то їхні концерти можуть бути дозволені, але за ряду умов. Якщо російський співак не належить до «чорного списку» осіб, що становлять загрозу національній безпеці України, і не здійснював антиукраїнських дій, він має шанс потрапити до «білого списку», на учасників якого заборони не поширюватимуться.

Щоправда, для цього йому доведеться офіційно підписати документи, за які в нинішній Росії гарантована кримінальна справа. А саме – заяву в СБУ щодо підтримки територіальної цілісності України тощо.

Тим часом законопроєкт №2693-д містить інші цифри щодо українського контенту в ефірі. Так, стаття 38 («Національний продукт») говорить про те, що «для лінійних медіа національний продукт має становити не менш ніж 50 відсотків загального тижневого обсягу мовлення».

А стаття 40 уточнює, що «радіомовники зобов’язані забезпечувати частку пісень (музичних творів з текстом) державною мовою в обсязі не менше 35 відсотків загального обсягу пісень, поширених упродовж доби». А це – дещо менший відсоток, аніж передбачав закон 7273-д.

Крім того, законопроєкт №2693-д фактично нівелює перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Тобто згадуваний вище «чорний список» російських виконавців. А точніше – віддає право формулювати такий список Національній раді з питань телебачення та радіомовлення.

Бо стаття 126 законопроєкту говорить про те, що «Національна рада затверджує та оновлює перелік осіб, які створюють загрозу національному медіа-простору України».

«Фізичні особи включаються до переліку за ініціативою Національної ради чи на підставі звернень Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв», – йдеться далі у статті 126.

Як бачимо, остаточне право включити або виключити особу до «чорного списку» залишається за Нацрадою.

Опоненти законопроєкту вже зараз говорять про те, що такі норми відкривають шлях в Україну для ворожих елементів. Погоджуватися із таким твердженням чи заперечувати його? Але суть навіть не в оцінці запропонованих новацій. Просто згадані новації вступають у протиріччя із раніше ухваленими нормами.

І так – майже скрізь.

Не те кіно

Ще один приклад. На початку законопроєкту №2693-д перераховуються «обмеження щодо змісту інформації», яка транслюється у мас-медіа. Це – стаття 36-та.

Серед обмежень автори вказують на неприпустимість використання матеріалів, «у яких заперечується або виправдовується злочинний характер комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, злочинний характер націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, створюється позитивний образ осіб, які обіймали керівні посади у комуністичній партії» тощо.

Ця норма апелює до іншого закону – «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Зрозуміло, що вона була вписана в тіло закону до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

А чи було щось вписано вже після 24 лютого 2022 року?

Значно далі по тексту знаходимо розділ дев’ятий – «Обмеження, пов’язані зі збройною агресією». Росія як така не названа в цьому розділі, проте сказано, що згадані обмеження «діють з моменту визнання Верховною Радою України певної держави державою-агресором (державою-окупантом) та до моменту прийняття Верховною Радою України рішення про скасування зазначеного статусу».

Нині під таке визначення підпадає Росія. Що ж конкретно забороняє демонструвати законопроєкт №2693-д в цьому контексті? Ось пара цитат.

«Матеріали, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора (держави-окупанта), її посадових осіб, осіб та організацій, що контролюються державою-агресором (державою-окупантом), та їх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною збройну агресію, анексію, окупацію території України, зокрема і публічне заперечення зазначених дій».

А також – «програми та матеріали (крім інформаційних та інформаційно-аналітичних), серед учасників яких є особи, внесені до переліку осіб, які створюють загрозу національному медіа-простору України, який затверджує Національна рада в порядку, визначеному статтею 126 цього Закону».

«Забороняється виключно позитивне висвітлення діяльності органів влади держави-агресора (держави-окупанта), з метою їх популяризації. Інформація про їх діяльність має подаватися за дотримання принципів достовірності та збалансованості». Це – стаття 119, і це – кінець цитати з даної статті.

Для частини читачів законопроєкту тригером виступили слова про «збалансованість» висвітлення дій держави-агресора. А також – теоретична участь в «інформаційних та інформаційно-аналітичних програмах» осіб із «чорного списку». Та й загалом, на думку критиків, даний розділ написаний у м’якіших висловах, аніж той, що категорично забороняє пропаганду тоталітарних режимів.

На практиці це звужує заборону лише до жорсткої пропаганди путінської Росії та російського воєнного вторгнення. Але фільмів чи програм з таким контентом – менше 1%. А от лайтова російська кінопропаганда, яка складає основний масив виробленого в РФ продукту, під заборону не потрапить – наголошують опоненти законопроєкту.

Та головне, знову таки, полягає у протиріччях, які виникають між законопроєктом №2693-д та чинним законодавством. Порівняймо вище наведені цитати із тим, як сформульовані певні обмеження у законі «Про кінематографію». Далі – пряма мова документу:

«В Україні забороняється розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України, а також забороняється трансляція (демонстрування шляхом показу каналами мовлення) фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, […] що поширюється на розповсюдження та демонстрування будь-яких фільмів незалежно від країни походження, вироблених після 1 серпня 1991 року. Заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними та юридичними особами держави-агресора, які не містять популяризації або пропаганди органів держави-агресора та їхніх окремих дій, поширюється на фільми, вироблені та/або вперше оприлюднені (демонстровані) після 1 січня 2014 року».

Різниця у формулюваннях – очевидна. І приклади можна наводити далі.

Але постає закономірне питання: що робити далі із законопроєктом №2693-д, який зараз готують до другого читання?

Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук чесно визнав, що закон про медіа стане однією з найбільш дискусійних євроінтеграційних ініціатив, які планує ухвалити український парламент.

Можливо, щоб знизити градус дискусійності, вартує ухвалити ті норми, які безпосередньо пов’язані із вимогами міжнародних партнерів щодо приведення українського законодавства у відповідність до європейського.

А решта спірних позицій, до яких Євросоюзу немає ані найменшого діла, має обговорюватися ще і ще – аж до напрацювання консенсусу по цих питаннях.

Інакше закон, який пройде апробацію у високих коридорах ЄС, буде жорстко відкинутий в Україні.