Суд присяжних vs доброчесність професійного судді: що важливіше для реформи?

Якщо Україна як суверенна держава цьогоріч святкує 31-ий день народження, то в контексті судової системи можна говорити про те, що їй виповнилося 26 років. Відлік слід вести від 1996-го – року ухвалення української Конституції, котра серед іншого, заклала і підвалини існування судової системи.

Якщо Україна як суверенна держава цьогоріч святкує 31-ий день народження, то в контексті судової системи можна говорити про те, що їй виповнилося 26 років. Відлік слід вести від 1996-го – року ухвалення української Конституції, котра серед іншого, заклала і підвалини існування судової системи. Проблема із нею полягає в тому, що сам соціум, на благо якого покликана працювати судова система, не надто її толерує.

Значна частина населення – 31,5% – не довіряє своєму місцевому суду, «скоріше не довіряє» – 36%. Це з дослідження Центру Разумкова, де, втім, не вказано, чи проводили його серед респондентів, які безпосередньо стикалися з правосуддям, чи серед тих, хто судить про вітчизняну Феміду з чужих слів. Втім, до новостворених антикорупційних структур рівень довіри ще нижчий: у випадку НАБУ рівень недовіри та скоріше недовіри співвідноситься як 37,7% та 33,4%, у випадку САП – 39,2% та 31,3%, а у випадку НАЗК – 39,4% та 30,2%.

Але повернемося до судів. Ще 26 років тому перед судовою системою були два шляхи, перший з яких прописаний в Конституції. Якби ми пішли ним, то отримали би шанс зробити судочинство певною мірою «народним». Маю на увазі інститут суду присяжних, який дозволив би представникам соціуму бути в середині судового процесу, контролювати його. Це, так би мовити, був би «рух знизу».

Але судова система обрала «рух зверху», тобто створення різного роду контролюючих надбудов. Всі вони мають так само контролювати якість правосуддя, доброчесність суддів тощо. Останнім часом обов’язковим в них є «іноземний елемент», тобто присутність закордонних експертів, чия участь буцімто гарантує неупередженість. Проте очевидно, що із цією схемою щось не так, якщо рівень довіри до судів залишається рекордно низьким.

Але про все спочатку.

Суд присяжних: варіант, коли процес контролює соціум

Стаття 124 Конституції України говорить про те, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних». Ми, здавалося б, чудово знаємо, що таке суд присяжних, принаймні, з американських фільмів. Але я дозволю собі розставити ще декілька акцентів.

Отже, суд присяжних – це надія на справедливе судочинство, потреба в якому може виникнути в кожного з нас. За радянських часів вважалося, що завданням правосуддя є встановлення істини. Однак «істина» – поняття надто нечітке та ефемерне. Насправді ж мета, котра стоїть перед Фемідою, полягає у розв’язанні суперечки між фізичними та/або юридичними особами. Саме так. Адже і сварка між колишнім подружжям через поділ спільно нажитого майна, і вбивство людини є такою ж суперечкою. В останньому випадку – між фізичною особою, що порушила закон, і державою як юридичною особою, котра цей закон встановила.

Але до чого тут суд присяжних? Якщо говорити зовсім примітивно, то чим більше людей прийде послухати про вашу суперечку, тим краще для вас. Раніше підсудного слухали суддя, прокурор та адвокат, причому перші два завжди грали за одну команду. Недарма кількість виправдальних вироків в Україні заледве сягала 2% (у світовій практиці їх буває не менше 15%). Якщо прокурор вважав, що людина винна, то суддя з ним зазвичай погоджувався. Що ж стосується адвоката, то цей нещасний виконував суто декоративну функцію. Про жодну змагальність сторін, котра є обов’язковою для судового процесу, не йшлося взагалі.

Так було за часів СРСР, від яких ми успадкували подібну судову матрицю. Вже понад чверть віку Україна б’ється над тим, щоб вирватися з цих тенет, впровадивши власний формат судочинства. В чому ж проблема, запитаєте ви, якщо положення про суд присяжних зафіксовано в Основному законі?

Починаючи з 1996 року, положення про суд присяжних ретельно фіксується у кожній новій редакції закону «Про судоустрій». Проте донедавна не було чітко регламентовано, які справи підлягають розгляду судом присяжних, а які – судом за участю народних засідателів. Наприклад, у версії закону, проголосованій парламентом у лютому 2002 року, говорилось одночасно і про першу, і про другу інституцію, без уточнення критеріїв, за якими будуть диференційовані кримінальні справи.

Пізніше у новому КПК, ухваленому в 2012-му, з’явилося положення, згідно з яким суд присяжних розглядатиме лише тяжкі злочини, зокрема ті, за вчинення яких передбачене пожиттєве ув’язнення. Так теоретизування на тему суду присяжних перейшло нарешті у практичну стадію.

Нині нашуміла «справа Шеремета», тобто справа про вбивство журналіста Павла Шеремета слухатиметься за участю присяжних. То чи можна вважати, що ця новація запрацювала і все гаразд? Не зовсім так, адже статистика знову невблаганна: під час дослідження, проведеного у 2018 році Центром громадянських свобод, 64% опитаних сказали, що такого явища, як суд присяжних, в Україні не існує чи скоріше не існує. Іншими словами, переважна більшість про нього навіть не чула. І навряд чи за чотири останні роки картина докорінно змінилася.

Так, наша практика суду присяжних відрізняється від американської. Український закон дозволяє присяжним слухати лише ті кримінальні справи, де покарання може сягнути довічної тюрми. Але і в таких випадках судді з народу – не обов'язкові. Їх призначають, якщо так захоче обвинувачений. Саме так і було у справі Павла Шеремета – всі троє обвинувачених забажали, щоб їхню долю вирішували не лише професійні служителі Феміди.

А якщо у справі кілька фігурантів, достатньо буде бажання лише одного з них. Підсудних мають попередити про право на присяжних – це обов'язок прокурора і суду. Представники народу можуть працювати і в цивільних справах, які стосуються недієздатності особи, її статусу безвісно відсутньої чи померлої, усиновлення, надання психіатричної допомоги чи примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу.

Можливо, це хиба нашої судової системи – те, що перелік справ, який розглядає суд присяжних, є таким вузьким. У США, приміром, присяжні розглядають майже всі кримінальні справи і виносять свій вердикт, винувата особа чи ні, окремо від професійного судді. В Європі судді працюють разом із представниками народу. В Україні ж було лише декілька гучних справ, розглянутих судом присяжних: справа про розстріли на Інститутській, вбивство Олеся Бузіни, вбивство колишнього депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова та замах на банкіра «Родоводу» Сергія Дядечка.

Такий скромний масив справ не дає підстави говорити, що суд присяжних в Україні запрацював на повну потужність.

Щоправда, слід додати, що у 2019 році Кабінет міністрів України схвалив два законопроекти, метою яких є врегулювання роботи суду присяжних в Україні. Зокрема, ними пропонувалося покласти на суд присяжних визначення винуватості або невинуватості обвинуваченого у кримінальних процесах, де передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 років. Спектр справ, таким чином, може бути розширеним.

Водночас у 2022-му прийшла інша біда: адвокатська спільнота закликала Державну судову адміністрацію України не забувати, що присяжні за участь у процесі повинні отримувати винагороду. А вони її не отримують, що ставить під удар функціонування цього інституту як такого.

Нагляд за доброчесністю суддів: контроль іде з боку призначених осіб

Звичайно, що судова реформа в Україні не обмежена самим лише функціонуванням суду присяжних. Приміром, у 2010 році, коли Верховна Рада прийняла в цілому закон «Про судоустрій та статус суддів», ним було впроваджена система вищих спеціалізованих судів. Натомість військові суди були ліквідовані, а компетенції Верховного Суду – скорочені.

Але не минуло й шести років, як у 2016-му вищі спеціалізовані суди були ліквідовані, а чотирирівнева система фактично стала п’ятирівневою (місцеві/окружні суди – апеляційні суди – новий Верховний Суд – Велика Палата ВС та й КС із інститутом конституційної скарги). Тоді ж було вирішено створити і Вищий антикорупційний суд та Вищий суд з питань інтелектуальної власності. Також у 2016-му була обмежена суддівська недоторканість, а замість Вищої ради юстиції утворена Вища рада правосуддя. Був змінений порядок призначення суддів та розширена їхня дисциплінарна відповідальність. Починаючи від 2016-го, у суспільний лексикон увійшло і поняття доброчесності судді – в контексті тих перевіряючих структур, які цю доброчесність контролювали.

Проте я маю деякі сумніви щодо того, що життя звичайного громадянина, змушеного звертатися до суду або проходити в судовому процесі як обвинувачений чи, наприклад, відповідач, після всіх зазначених новацій зазнало суттєвих (і, головне, якісних) змін. Не забуваймо, що опитування відносно рівня довіри до судів у Центрі Разумкова проводили у 2020-му, тобто вже після реформи 2016 року. І воно, це опитування, засвідчило не надто високий рівень довіри до судової системи.

Але повертаючись до доброчесності. У 2021 році був ухвалений законопроєкт №5068 про реформу Вищої ради правосуддя, який передбачав перевірку на доброчесність членів ВРП, для чого створюється окремий орган – Етична рада, яка оцінюватиме на доброчесність усіх кандидатів на посади в ВРП. Цей документ передбачає також присутність міжнародних експертів, які матимуть в Етичній раді вирішальний голос.

Жодне рішення Етичної ради не вважатиметься прийнятим, якщо за нього не проголосували щонайменше двоє міжнародних експертів, а у ситуації рівного розподілу голосів переважатиме і вважатиметься вирішальним голос двох міжнародних експертів. Тобто ситуація така: наявні на той момент члени ВРП мусили пройти крізь горнило Етичної ради. А вона має у своєму складі іноземців, яким краще знати, хто доброчесний кандидат, а хто ні. Конкретніше, до складу Ради входитимуть три особи з числа суддів або суддів у відставці, визначені Радою суддів України, та три особи, визначені міжнародними організаціями.

Але як голосувати, якщо членів шестеро? Тут парламентарям довелося врахувати висновок Венеційської комісії. А Венком наполягав на тому, що в ситуації, коли голоси розділяються «fifty-fifty», перевагу матиме та трійка, де представлені щонайменше два міжнародні експерти.

Згідно із пояснювальною запискою, закон має на меті удосконалити порядок призначення на посади членів ВРП для «практичної реалізації принципу верховенства права, забезпечення відповідності кандидатів на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності, підвищення інституційної спроможності ВРП, підвищення рівня суспільної довіри до органів суддівського врядування зокрема та судової влади загалом».

Зауважу, що Науково-експертне управління Верховної Ради гостро розкритикувало положення цього закону, зокрема, і в тій частині, що стосується Етичної ради. Річ у тім, що подібна інституція передбачає делегування їй частини функцій ВРП. А це вже неконституційно. Етична рада береться одноосібно визначати, кому бути, а кому – ні у складі ВРП, а це мовою правників зветься «обмеження конституційно визначених суб’єктів». Тим більше, що в Основному законі про саму Етичну раду немає ані слова.

Експертне управління також нагадало, що існує рішення Конституційного Суду (від 11 березня 2020 року), яким підкреслена неконституційність Етичної ради. Якраз з тих підстав, про які йшлося вище: передача функцій ВРП суперечить нормам закону. А якщо дослівно, то повноваження Етичної ради «не мають конституційної основи», тому що «орган, установу, утворені при конституційному органі, закон не може наділяти контрольною функцією щодо цього конституційного органу».

І тим не менш Етична рада функціонує. Вона діє з 1 грудня 2021 року. Натомість не діє Вища рада правосуддя – 9 лютого 2022-го ВРП заявила, що оцінювання чинних її членів Етичною радою блокує її роботу, і анонсувала звільнення більшості складу. З 22 лютого ВРП не працює в Україні, адже 10 її членів пішли з посад, в результаті чого кворум було втрачено, а рада припинила виконувати повноваження.

Потім почалося повномасштабне вторгнення Росії, і було вже не до ВРП. Щоправда, 27 травня Етична рада відновила проведення співбесід по відбору кандидатів до Вищої ради правосуддя, але тут виникли проблеми іншого ґатунку. Свого часу весь корпус громадських активістів активно підтримував та лобіював створення Етичної ради як свого роду «істини в останній інстанції». Адже передбачалося, що цей орган демонструватиме чудеса неупередженості при оцінюванні кандидатів. Але сталося не так, як гадалося.

Тих кандидатів, яких Етична рада визнає недоброчесними, активісти відстоюють як найкращий варіант. І навпаки: кандидати (приміром, від парламенту), котрі цілком вдовольняють Етичну раду, не підходять громадському сектору. Майже по кожній персоналії виникає скандал того чи іншого ступеня гучності. Але ж до Етичної ради та її вердиктів мала б бути повна довіра, бо інакше впровадження такого «третейського суду» втрачає сенс.

Але активізм гне свою лінію, яка часто-густо розходиться з оцінками Етичної ради, створеної – наголошую ще раз – завдяки наполегливості громадського сектору. У підсумку останній й диригує призначеннями до ВРП. Всі останні «кейси», пов’язані з Вищою радою правосуддя, доводять: шанс потрапити туди мають не стільки доброчесні кандидати, скільки претенденти, пов’язані дружніми відносинами із громадськими активістами. А відтак, як бачимо, досить часто те, що розпочинається як боротьба за високу ідею, обертається на боротьбу за чийсь приватний інтерес.

А з таким підходом буде дуже складно зробити щось із тою переважною більшістю населення, яка зовсім не довіряє українській Феміді.