Від ООН до Червоного Хреста: як себе скомпрометували міжнародні організації

Західний світ, до якого ми йдемо, показав свою неспроможність на рівні цілого ряду міжнародних інституцій. Україні необхідно ставати такою державою, котра якщо не диктуватиме свій порядок денний в глобальному сенсі, то, принаймні, братиме активну участь у його формуванні

Західний світ, до якого ми йдемо, показав свою неспроможність на рівні цілого ряду міжнародних інституцій. Україні необхідно ставати такою державою, котра якщо не диктуватиме свій порядок денний в глобальному сенсі, то, принаймні, братиме активну участь у його формуванні. Тоді й Україна вирішуватиме, що робити з організаціями, які себе скомпрометували: змінювати статут або ліквідовувати взагалі. Але для цього нам необхідно повірити у власну самодостатність та сприймати цінності й наративи, які просуває Європа, із тверезим мисленням, спокійною витримкою та без надмірного пієтету.

Інституції, про які піде мова, мають різну історію, проте всі вони були створені переважно після Другої світової війни задля унеможливлення третьої. Всі вони були покликані служити світовій безпеці та / або виконувати важливу гуманітарну місію. Свого часу, на думку Європи та західного світу в цілому, вдалося знайти надійні запобіжники від руйнації того миру, котрий закладався після 1945-го.

Сенс приєднання України до цього миру, до Європейського Союзу, якраз і полягав у створенні своєрідного захисного бар’єру від війн та гуманітарних катастроф. Проте бар’єр не спрацював, і те, що зараз Захід зараз активно допомагає Україні зброєю та фінансами у російсько-українській війні, виглядає в тому числі і як застосування певного роду компенсаторних механізмів – за неефективну, а інколи й відверто цинічну діяльність міжнародних інституцій.

ООН

Власне, головна проблема Організації Об’єднаних Націй (створеної у 1945-му як альтернатива Лізі Націй), а також і одна з головних проблем усього цивілізованого світу, зветься нині коротким іменем «Росія». Російська Федерація успадкувала право вето в ООН від СРСР і володіє ним на рівні з іншими чотирма державами, які були визнані переможцями у Другій Світовій – Британією, Францією, Сполученими Штатами та Китаєм.

Втім, термін «володіє» не зовсім відображує реалії нинішньої ООН. Росія не просто володіє правом вето, вона безсоромно ним зловживає – настільки, наскільки це дозволяє статут Ради Безпеки ООН. А статут цей дає Росії необмежений карт-бланш: не існує жодного ліміту на використання «табу». Що ж стосується позбавлення країни права вето, то зробити це практично неможливо. За таке рішення мають проголосувати 2/3 членів Генеральної Асамблеї ООН, а також усі члени Ради Безпеки. Іншими словами, Росія має голосувати за позбавлення права вето самої себе. Чого, звісно, добровільно вона не зробить.

Перелік подій під час російсько-української війни, у які ООН могла би втрутитися, але не втрутилася, є доволі довгим. З останнього згадаю хіба що епопею з зерном. Як відомо, 22 липня у Стамбулі за результатами чотиристоронньої зустрічі України, Туреччини, ООН та Росії було підписано угоду, в рамках якої має здійснюватися вивіз зерна та іншого продовольства з портів України. ООН виступила гарантом безпеки такого транзиту, але вже 23 липня угоду було порушено. Ворог атакував Одеський морський торговельний порт ракетами «Калібр». Дві з них вдалося збити силами протиповітряної оборони, а ще дві влучили в об'єкти інфраструктури порту, де розпочалася пожежа.

 «Генеральний секретар ООН беззастережно засуджує повідомлення про удари, завдані сьогодні в українському порту Одеси. Учора всі сторони взяли на себе чіткі зобов'язання на світовій арені щодо гарантування безпечного руху українського зерна та супутніх товарів на світові ринки. Ці продукти вкрай необхідні для подолання глобальної продовольчої кризи та полегшення страждань мільйонів нужденних людей у всьому світі», – таке повідомлення з’явилося у Твіттері генсека ООН Гутерреша 23 липня, без уточнень щодо справжніх думок останнього про стан його авторитету та здатності впливати на Росію.

Наодинці із собою Гутерреш не може не розуміти, що російські «Калібри» поцілили не тільки по українському зерну. Вони також знищили міжнародну вагу посади генсека ООН. Адже тепер до фрази Бісмарка «угоди з Росією не варті паперу, на якому вони написані» можна додавати, що й гарантії ООН також не варті цього паперу. Жити із таким усвідомленням Антоніу Гутеррешу, мабуть, не дуже затишно, але чи існує з цього вихід?

ОБСЄ

Про варіанти апгрейду для ООН скажу нижче, а поки – пару слів про Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка була започаткована у 1973-му. Мета ОБСЄ – побудова єдиної, мирної, демократичної й успішної Європи. Наскільки це завдання успішне, ми можемо судити з історії останніх десятиліть, починаючи, приміром, з балканських війн. Щодо України, то від 2014 року ОБСЄ моніторить ситуацію на українському Донбасі, здебільшого фіксуючи порушення режиму тиші. На Сході ОБСЄ заслужила собі недобру славу напівсліпого спостерігача, який дивиться тільки в одному напрямку і вперто не помічає випадків, коли росіяни атакують українські позиції.

Багато хто закидав ОБСЄ відверту проросійськість, але справа навіть не в ній. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну РФ наклала вето на продовження місії ОБСЄ щодо моніторингу в Україні. Завдяки тому, що робота організації будується на принципі консенсусу, один член може блокувати рішення, які підтримують 56 інших країн. Через цю особливість було б важко виключити Росію з ОБСЄ – так, як її виключили з інших міжнародних організацій, наприклад, з Ради Європи. І навіть якби голосування проводилося за принципом «консенсус мінус один», який можна задіяти у випадку грубих порушень прав людини одним із членів організації, Білорусь, швидше за все, підтримала б Росію, ускладнивши її виключення з ОБСЄ ще більше.

А от питання про те, що потрібна світові така організація, як ОБСЄ, винесемо поки що за дужки. Його є сенс розглядати в комплексі з питанням стосовно ООН.

МАГАТЕ

Міжнародна агенція з атомної енергії покликана сприяти світовому співробітництву у даній сфері та наглядати за мирним використанням ядерних технологій. Чи впоралась вона із такою місією у контексті російсько-української війни? Іще до повномасштабного вторгнення інспектори МАГАТЕ скаржилися, що бойовики «ДНР» / «ЛНР» не допускають їх до перевірки стану ядерних матеріалів на кількох об’єктах. Що зробили тоді представники міжнародної організації? Традиційно висловили занепокоєння, і все.

Так само вони занепокоєні і зараз, коли Росія погрожує підірвати Запорізьку АЕС, куди росіяни неконтрольовано завозять зброю, боєприпаси, а також, не виключено, що й вибухівку. А тим часом у міжнародному ядерному законодавстві є положення відносно того, що таке ядерний тероризм і як світ має реагувати на його прояви. Жодне із цих положень ані МАГАТЕ, ані українська влада не поставили за вимогу до світової спільноти щодо припинення окупації спочатку ЧАЕС, а тепер і ЗАЕС.

Між тим ця міжнародна організація сама повинна було б вимагати проведення термінового засідання або Ради директорів МАГАТЕ, або ж Генасамблеї. Де на порядку денному стояло би єдине питання ‒ ймовірне наближення найсерйознішої ядерної катастрофи за всю історію використання ядерної енергетики. Активніше реагувати мали б також США, Велика Британія та Франція ‒ країни, які створювали МАГАТЕ. Всі вони повинні не просто провести дебати чи попередити Росію, а вимагати, аби вона терміново припинила військові дії на території ЗАЕС та звільнила її.

Міжнародний комітет Червоного Хреста

Відразу домовимося, що ми чітко розрізнятимемо Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) та Товариство Червоного Хреста України (ТЧХУ). Це споріднені за місією та покликанням, але організаційно відмінні структури. Я вестиму мову саме про МКЧХ, який запам’ятався передусім ганебної втечею з Маріуполя та з півночі України іще на початку березня. Тоді міжнародна місія Червоного Хреста нічого не зробила, аби допомогти цивільному населенню, організувати його евакуацію тощо.

Останній же скандал, пов'язаний з бездіяльністю МКЧХ, це вбивство українських полонених у Оленівці. Нагадаю, що у спільній відозві, яку підписали Служба безпеки України, Збройні Сили, Головне управління розвідки міністерства оборони та Уповноважений Верховної Ради з прав людини, є пряме звернення до ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням дати оцінку останнім подіям. Річ у тім, що евакуація військових з «Азовсталі» (які згодом стали полоненими) у травні відбувалася саме за посередництва ООН та МКЧХ.

Усі гарантії, які надали ці дві організації, були «цинічно порушені», говориться в заяві українських силовиків та військових. А відтак від «гарантів» вимагають розслідування та прибуття на місце злочину. Пізніше Червоний Хрест дійсно запросив доступ в Оленівку, а, точніше, задекларував намір туди потрапити, але МКЧХ в колонію так і не пропустили. В заяві, яку з цього приводу зробити в МКЧХ та яку цитує агентство Reuters, йдеться про те, що Червоний Хрест співчуває рідним жертв, виступає за всебічне розслідування трагедії, проте не бачить, чим як він може стати у пригоді. Тут, як то кажуть, без коментарів.

Amnesty International

«Міжнародна амністія» – ще одна структура, яка проявила себе, м’яко кажучи, не у відповідності до статуту. Правозахисна організація, заснована британським юристом у 1961 році, зовсім зійшла на пси у 2022-му. 4 серпня Amnesty International заявила, що українські військові, які стримують російську навалу, наражають на небезпеку цивільне населення, створюючи бази і розміщуючи озброєння в школах і лікарнях. При цьому на сайті організації немає жодного слова щодо масового вбивства українських військовополонених в Оленівці та засудження дій окупантів, які знищили захисників України.

Офіційна влада України відреагувала на заяву Amnesty International, зазначивши, що життю українців загрожує тільки російська армія, а заяви Amnesty International є не чим іншим, як участю в дискредитаційній кампанії Росії проти України. Заслухавши всі зауваження, керівниця Amnesty International Аньєс Каламар зазначила, що критика їхніх звітів «не послабить неупередженість» організації. Щоправда, вже 7 серпня, в організації заявили, що шкодують про той резонанс, який викликали їхні «висновки». Але при цьому продовжують стояти на своєму.

«Amnesty International глибоко шкодує про страждання та гнів, які викликав наш прес-реліз про тактику ведення бойових дій українськими військовими. Пріоритетом Amnesty International у цьому та будь-якому іншому конфлікті є забезпечення захисту цивільних осіб. Це було єдиною метою при публікації даного дослідження. Хоча ми повністю дотримуємося своїх висновків, ми шкодуємо про завданий біль», – йдеться вже у новій відозві. І це складно назвати вибаченнями або спробою примирення з українцями.

Що ж далі?

А тепер повернемося до питань, які я піднімала на початку статті. Чи можна провести своєрідний «перезапуск» чи «перезавантаження» структур, котрі так очевидну продемонстрували свою нікчемність і навіть заангажованість? Розберемо те, що можна зробити, на прикладі ООН.

Нагадаю, що статут ООН змінювали п’ять разів, але востаннє це було в 1973-му, тобто майже півстоліття тому. Це надто давно, враховуючи, як сильно змінився з тих пір світ і як еволюціонувала мапа Європи, на якій зникли одні держави (і досі зазначені у статуті) та з’явилися інші. Представник України в ООН Сергій Кислиця пропонує переписати статут, внісши до нього одну, але суттєву правку. Реформа Радбезу ООН (каже він) повинна передбачати відмову від права вето постійного члена з вирішення конфліктів, в яких він є стороною. І це, погодьмося, виглядає логічним рішенням. Адже Росія не повинна користуватися своїм «табу», якщо йдеться про російсько-українську війну.

Втім, якщо такий варіант не спрацює, є й план Б, але значно більш радикальний. На нього натякнув президент України Володимир Зеленський, дистанційно виступаючи перед Радою Безпеки ООН. «Де ця безпека, яку має гарантувати Рада безпеки? Її немає… Де мир, заради якого створювалася Організація Об’єднаних Націй? Це очевидно, що ключова інституція світу, яка повинна забезпечувати примус будь-яких агресорів до миру, просто не може ефективно працювати», – констатував він.

Змінитися або припинити існування – такий вибір повинен бути перед кожною інституцією, котра перестала виконувати свої функції. Україна повинна активно наполягати на цьому, починаючи з того моменту, як тільки наша вага як суверенної європейської держави переважить побоювання відносно того, що ми можемо «образити» західний світ нашим тверезим поглядом на цінності, які він сформував.