Членство України в ЄС: примарна перспектива чи обіцянка майбутніх складнощів?

23 червня лідери Європейського союзу на саміті в Брюсселі одноголосно затвердили рішення надати Україні статус кандидата на вступ

23 червня лідери Європейського союзу на саміті в Брюсселі одноголосно затвердили рішення надати Україні статус кандидата на вступ. Цьому передувало рішення Європарламенту, котрий 529 голосами «за» ухвалив резолюцію, якою підтримав заклик надати Україні подібний статус. Аналогічне рішення стосувалися і Молдови, також була підтримана європейська перспектива Грузії.

З моменту вікопомної події минуло більше місяця – цього часу достатньо, аби спокійно та без ейфорії оцінити як наші перспективи щодо повноцінного вступу до Євросоюзу, так і наслідки такого членства.

Щоправда, нинішня російсько-українська війна є тим фактором, котрий може законсервувати статус кандидата для України надовго, а наступні етапи нашого европоступу опиняться відкладеними на невизначений термін.

Однак, окрім перемоги у війні, нашій державі слід також розв’язати ряд інших проблем та виконати ряд «домашніх завдань». Вже зараз від нас чекають посилення боротьби з корупцією, судової реформи, більшої інституційної незалежності НАБУ і САП, імплементування антиолігархічного закону, ухвалення закону про медіа тощо.

Власне, з озвученням цих та інших очікувань для України настає період виконання Копенгагенських критеріїв – вимог до держави-кандидата, які передують переговорам щодо безпосереднього вступу країни до ЄС.

Важливий нюанс: навіть повне виконання цих вимог не гарантує, що державу приймуть до «евроклубу» – якщо бодай одна з 27 країн Євросоюзу виступить проти, членства в ЄС не буде. А відтак Україні треба дуже сильно постаратися, аби перехилити шальки терезів на свій бік. Якщо ми цього справді хочемо.

Але спочатку – про ймовірне зволікання з боку самого ЄС.

Країни-«почекуни»

На сьогодні статус кандидатів на членство в ЄС мають Албанія, Північна Македонія, Сербія, Туреччина та Чорногорія – в черзі до Євросоюзу деякі з цих країн стоять вже понад п'ять років.

Але найдовша історія – у Туреччини, вона подала заявку у 1987 році, а статус кандидата отримала лише в 1999-му. Зауважимо, як швидко «пробігла» цей же відтинок шляху Україна – від подачі заявки наприкінці лютого до підтримки кандидатського статусу у червні.

Щодо Туреччини, то перемовини щодо її членства тривали з 2005 року, але з 2016-му через незгоду цієї держави з політикою ЄМ у сфері прав людини є фактично замороженими.

Махнувши рукою на Туреччину, Євросоюз почав концентрувати свою політику розширення ЄС на державах Західних Балкан. Північна Македонія має статус кандидата з 2005 року, Чорногорія – з 2010 року, Сербія – з 2012 року, Албанія з 2014 року.

Окрім того, Боснія і Герцеговина та частково визнане Косово мають статус потенційних кандидатів. За термінологією ЄС, це «країни / утворення, які мають чітку перспективу приєднання до ЄС у майбутньому, але ще не отримали статус кандидата», тож невідомо, коли це станеться, бо жодні часові межі щодо їхнього вступу в ЄС важко прогнозувати.

На відміну від держав Західних Балкан, Україна, Молдова та Грузія, які подали заявки на вступ в ЄС після російського вторгнення до України, досі є складовою політики сусідства Євросоюзу. Можливість їхнього вступу до ЄС не має офіційного визнання і саме набуття статусу кандидата може змінити це.

Підводне каміння вступу

Ще до 23 червня в ЗМІ фігурував перелік країн, які виступали опонентами вступу України в Євросоюз. Серед них – Нідерланди, Данія, Франція, Німеччина, Австрія, Швеція. Зокрема, Данія та Швеція мали зауваження щодо боротьби з корупцією в Україні.

Інші вказували на досвід Угорщини, котра потрапила до європейської спілки у період надто швидкого розширення Євросоюзу, і тепер може кидати виклик базовим принципам ЄС. Це, між іншим, правда, і це те, що призвело до ситуації, коли спільні рішення стало ухвалювати набагато важче, ніж раніше.

Втім, на думку Британії, складність в ухваленні спільних рішень – не єдиний мінус Євросоюзу. Свого часу процес дезінтеграції, відомий як «брекзіт», був розпочатий Об’єднаним королівством через те, що, на думку британців, членство у ЄС стримувало розвиток країни. Зокрема, накладало надто багато правил на бізнес і забирало мільярди фунтів до спільного бюджету, мало що даючи навзаєм.

Британці прагнули і того, аби їхня держава відновила контроль над кордоном і зменшила кількість людей, які приїздять працювати і жити в країні. Одним із засадничих принципів ЄС є «свобода пересування», і цей принцип означає, що для того, аби подорожувати чи жити в іншій країні-члені, візи не потрібно.

Жителі Великої Британії також виступили проти ще «міцнішого союзу» в рамках ЄС і того, що вони вважали створенням «Сполучених Штатів Європи».

Додам, що до виходу з ЄС Британія належала до 10 країн-членів, які віддають більше до спільного бюджету ЄС, ніж отримують звідти. Тільки Франція і Німеччина вносили більше за Британію. У 2014-2015 роках із європейського бюджету найбільше отримувала Польща, за якою слідом йшли Угорщина і Греція. Проте, як не парадоксально, навіть маючи такі суттєві преференції, Польща також подумує про вихід з ЄС.

Але її причини лежать не в економічній площині, як у Великої Британії. Відносини влади Польщі й інституцій ЄС значно погіршилися в жовтні 2021 року. Усе через рішення Конституційного трибуналу Польщі, який визнав перевагу Конституції країни над окремими положеннями європейського законодавства.

Ліберальна опозиція у Польщі заявила тоді, що це – початок шляху до виходу РП з ЄС, а в Єврокомісії та Європарламенті пообіцяли негативні наслідки для Варшави, якщо вона ставитиме під сумнів повноваження органів ЄС. І хоча польський уряд відкинув тоді подібні звинувачення, наполягаючи на лояльності до Європейського Союзу, влада республіки все ж зауважила, що Євросоюз не може бути «наддержавою» і забирати повноваження країн-членів.

Чого хочуть від України

Несправедливо було б не згадати й про плюси, які несе статус кандидата в члени ЄС. Наразі такий статус спрацював для нашої країни своєрідною «захисною парасолькою», котра дозволить нам почуватися впевненіше в умовах війни. Звісно, приєднання до ЄС не означає закрите небо або масоване надходження новітньої зброї, але в будь-якому разі зарахування до європейської сім’ї – це гра на підвищення ставок.

Крім того, це також і збільшення потоку інвестицій у повоєнний час, що так необхідно України для подальшої відбудови. Нарешті, нагадаємо і про те, що в бюджеті ЄС є стаття видатків для країн-кандидатів, і це ще один потужний плюс. Україна зі статусом кандидата може отримати набагато більше фінансових переваг, оскільки є визначеність, що наша держава стане членом ЄС.

Та й, зрештою, статус кандидата дасть чітко зрозуміти Путіну: мантра про те, що Україна буцімто нікому не потрібна, а тому немає іншого вибору, окрім як повернутися до московської сфери впливу, провалилася. Це похитне будь-яку проросійську, чи то пак прорадянську (позаяк кремлівський лідер заповзявся відбудовувати СРСР) агітацію та аргументацію.

Але чого від нас чекають навзаєм, після отримання кандидатського статусу? Вище я вже побіжно торкнулася цього моменту, зараз зупинюсь детальніше.

Отож, в червні Єврокомісія деталізувала свої вимоги до України у відповідному документі, який передбачає:

впровадити законодавство про процедуру відбору суддів Конституційного Суду України;

завершити відбір кандидатів у члени Вищої ради юстиції та відбір кандидатів до створення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

посилити боротьбу з корупцією, призначити нових керівників САП та НАБУ;

забезпечити відповідність законодавства про боротьбу з відмиванням грошей стандартам FATF;

запровадити антиолігархічний закон;

ухвалити закон про ЗМІ, який наблизить Україну до європейського законодавства;

завершити реформу законодавства щодо захисту нацменшин.

З цього переліку поки що виконано лише один пункт – віднедавна САП (Спеціалізована антикорупційна прокуратура) має свого голову, яким став Олександр Клименко, переможець конкурсу серед претендентів на цю посаду.

Решта ж вимог ще чекає на своє втілення, хоча вже зараз є великі питання, приміром, до функціонування чисельних антикорупційних органів, котрі в Україні запроваджувалися під тиском західних партнерів. Реформи, які ми зрештою проведемо, можуть бути вдалими або не надто, проте важливим тут є те, аби всі наші старання зрештою й справді увінчалися вступом до ЄС і щоб згодом цей вступ не приніс Україні розчарування.

Як я вже зазначала вище, на етапі, коли між Україною та Євросоюзом розпочнуться перемовини саме щодо вступу, нам можуть висунути низку додаткових передумов. В кожному разі питання щодо дати залишається відкритим, як і щодо нових потенційних вимог. Звісно, час розставить все по своїх місцях і наприкінці цього шляху ми будемо чіткіше бачити, чого ми досягли і якою ціною, а головне – що змогли отримати натомість.