Псевдотроцькістська секта зі США на службі у російського імперіалізму

6 июля 2022, 19:12
Владелец страницы
всеукраїнська незалежна профспілка
0
253
Псевдотроцькістська секта зі США на службі у російського імперіалізму

як ICFI намагалася переписати історію українського революційно-визвольного руху

ОЛЕГ ВЕРНИК

 11 червня 2022 року на російській версії веб-сайту WSWS псевдотроцькістської секти ICFI вийшов матеріал із вкрай кричущим і зухвалим заголовком «Олег Верник з ISL пропагує українського фашиста Степана Бандеру та Організацію українських націоналістів». Це вже не перша глибоко брехлива атака цієї дрібної інтернет-групи проти позицій ISL та Олега Верника, як ватажка української групи ISL – Української Соціалістичної Ліги. І на цю спробу дрібної псевдотроцькістської групи «middle class» із США можна було б не звертати особливої ​​уваги, якби не поточний актуальний контекст російської імперіалістичної агресії проти України та певна інформаційна ізоляція, що склалася в усьому світі для російської повістки.

Російській державній пропаганді вже ніхто не вірить. Зокрема, вже ніхто не вірить у те, що в Україні перебувають при владі саме «нацисти» та завданням російської військової агресії є саме «денацифікація» України. Ми чудово розуміємо, що у зіткненні російського та західного імперіалізмів Україні відведено лише роль жертви. Однак ми – ISL – принципово виступаємо за суб'єктність України та її трудового народу, за безумовне право на самовизначення українського народу та боротьбу за збереження його власної держави. ISL не дає протримку української буржуазії та Володимиру Зеленському, виступає за масовий низовий народний спротив агресії. А ось що таке ICFI та за що виступають ці дивні люди з Інтернету?

Вже багато років поспіль лідер псевдотроцькістської секти ICFI громадянин США David North інформаційно обслуговує інтереси російського імперіалізму та його державної пропаганди щодо України. Однак дезінформаційна робота цієї пропагандистської секти була актуалізована саме на початку червня, коли стало очевидним, що російська офіційна пропаганда вже не має достатніх інформаційних майданчиків в американських та західних засобах масової інформації (ЗМІ). Доводиться використовувати такі маловпливові і такі малоавторитетні майданчики як WSWS. На початку цього матеріалу його автори чесно вказують на його основне завдання – «відкинути помилкові концепції «російського імперіалізму» та «демократичної України».

Цілком очевидно, що для обілення російської військової агресії ICFI необхідно:

а) заявити, що російський капіталізм не є імперіалістичним,

б) вказати на те, що Україна не є звичайною країною вкрай залежної периферійної буржуазної демократії, а саме форпостом нацизму. Тобто саме ця теза є ключовою у виправданні збройної агресії, як з боку самої Російської Федерації, так і з боку її агентури у лівому русі.

Відразу слід зазначити, що настільки кричущий і скандальний заголовок матеріалу взагалі не має ніякого відношення до реальної дійсності. Олег Верник ніде й ніколи не пропагував Степана Бандеру, ніде й ніколи не пропагував Організацію Українських Націоналістів. Натомість Олег Верник завжди пропонував глибоко аналізувати національно-визвольний рух України в динаміці його розвитку, як ліві, так і праві його крила, не заплющувати очі на складності та проблеми даного руху. Більше того, Олег Верник завжди вказував на своє вкрай критичне ставлення до особи Степана Бандери, який був лідером саме праворадикального крила ОУН і вкрай негативно сприймав будь-які рухи у бік її демократизації та полівішання. Далі ми ще повернемось до цієї проблематики. А зараз давайте розберемося – на підставі чого IСFI зробили такий гучний заголовок про те, що Олег Верник пропагує Степана Бандеру?

Виходячи з цього матеріалу, ми дізнаємося, що Олег Верник 26 травня 2022 року зробив репост у широку профспілкову групу Фейсбуку «Захист праці» матеріалу, викладеного користувачем Ket Sotnyk, який являв собою фото-копію історичної книги 1948 року авторства Петра Полтави. Ця книга є бібліографічною рідкістю в Україні. І саме тому, що в ній один із молодих ідеологів лівого крила раніше ідеологічно монолітної ультраправої організації ОУН Петро Полтава почав пропагувати зовсім протилежні Бандері ідеї. Саме про ці ідеї 3-го З'їзду «крайової організації ОУН» 1943 року сам Степан Бандера сказав, що вони «більшовицькі», що цей з'їзд провели «більшовики» і що він ні за яких підстав не ухвалить рішення цього з'їзду. Бандера, який на той час був ув'язнений у німецькому концтаборі Заксенхаузен, чудово зрозумів, що йдеться саме про появу в лавах «крайової організації ОУН(р)» тенденції до її різкої демократизації, полівішання та заклику до одночасної війни з німецьким націонал-соціалізмом та сталінізмом. Зрозуміло, що саме ця позиція була зустрінута в багнети і самим Бандерою, і правим крилом ОУН(Р). Не рятувало навіть маскування в назві цієї брошури «Хто такі бандерівці і за що вони борються».

Невдоволення ультраправих якраз зрозуміле, а ось страх перед цією брошурою з боку IСFI нам необхідно чітко визначити. Ця брошура 1948 року, очевидно, вибиває ґрунт для основної тези російської пропаганди та її шавок з IСFI про те, що будь-який національно-визвольний рух України слід сприймати виключно як ультраправий та нацистський. Автори даного опусу навіть ризикнули процитувати деякі ключові фрази з цієї брошури: «бандерівці» борються за побудову безкласового суспільства, за справжнє знищення експлуатації людини людиною… За демократію, проти диктатури та тоталітаризму, за свободу слова та зборів… Для забезпечення того, щоб національні меншини України мали усі права». При цьому ці гасла брошури були характеризувані авторами ISFI як пройняті «духом фашистського «націонал-соціалізму». Не зовсім, щоправда, зрозуміло - у чому саме виявився у цих гаслах «дух фашистського націонал-соціалізму» - або у лозунці «проти диктатури та тоталітаризму» або у гаслі «справжнього знищення експлуатації людини людиною», або у гаслі «забезпечення національним меншинам України всіх прав»... Як бачимо, у панів з IСFI досить дивне розуміння «фашизму». Втім, воно цілком збігається з розумінням «фашизму» у пана Путіна, який воює в Україні, можливо, саме проти саме такого «фашизму».

Але найцікавіше, що Олег Верник, зробивши репост фотокопії цієї книги, абсолютно ніяк не прокоментував її, запропонувавши читачам профспілкової групи ознайомитися з таким рідкісним зараз в Україні виданням і самим зробити власні висновки. Ні про яку пропаганду ані Бандери, ані автора книги Петра Полтави (ідеологічного опонента Бандери) взагалі не йшлося. Очевидна брехня IСFI дуже легко викривається. Однак давайте подивимося на наступні аргументи цих екзотичних псевдотроцькістів про «пропаганду Бандери» Олегом Верником.

Автори IСFI пишуть: «5 червня Верник надрукував ще один пост з уривком із книги Данила Шумука, колишнього члена Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), який, дезорієнтований злочинами сталінізму, 1943 року вступив до Української повстанської армії (УПА)».

І знову Олег Верник, коли зробив репост зі сторінки книги Данила Шумука, жодних особистих коментарів не робив, а запропонував читачам самостійно ознайомитись з думкою автора цієї книги, який був щирим комуністом і який неодноразово потрапляв під хвилю сталіністських репресій проти членів Комуністичної партії Західної України ( КПЗУ) починаючи з 1935 року.

Тут дуже важливо нагадати про хронологію історичних подій. 1938 року Виконком сталіністського Комінтерну прийняв постанову про остаточний розпуск Компартії Польщі, а разом з нею і Компартій Західної України та Західної Білорусії, які входили до її складу. В Компартії Польщі знаходилась значна кількість представників 4 Інтернаціоналу, які мали всередині партії серйозний вплив і проводили агітацію в підпіллі з критикою сталінського термідора і виступали за ідеї революційного марксизму Льва Троцького. Саме це і стало підставою для розпуску Сталіним даних партій та репресій проти західноукраїнських комуністів. А ось офіційною підставою для цих репресій послужило звинувачення у тому, що «керівництво у цих партіях захопила фашистська агентура». Чи неправда, дуже знайоме нам у контексті поточної війни-2022 звинувачення?

Саме комуністичні активісти Західної України першими потрапили під молот сталінських репресій та були практично всі знищені після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Данило Шумук дивом вижив, провівши довгі роки у сталінських таборах. Очевидно, що в такій ситуації сталінських репресій проти КПЗУ він (словами авторів ICFI) мав підстави «бути дещо дезорієнтованими злочинами сталінізму». Тут у мене, певна річ, лише гірка іронія.

Але звернімося до товариша Троцького, який дуже уважно аналізував ситуацію в комуністичному русі Західної України і взагалі дуже велику увагу приділяв у своїх роботах того періоду Україні та українському питанню. Зрозуміло, автори ICFI чудово знають про цей аналіз Троцького, але на користь своїм російським імперіалістичним замовникам воліють про нього не згадувати.

У серпні 1939 року Левко Троцький пише свою знамениту роботу «Демократичні кріпосники та незалежність України» («Бюлетень опозиції (більшовиків-ленінців), № 79-80»), у якій чітко та недвозначно пише наступне: «Український революційний рух, спрямований проти бонапартистської бюрократії, є прямим союзником міжнародного революційного пролетаріату.... Національно-революційний український рух є складовою тієї могутньої революційної хвилі, яка нині молекулярно підготовляється під корою торжествуючої реакції. Ось чому ми говоримо: Хай живе незалежна радянська Україна!».

Західноукраїнські комуністи 1939 року вже не мали жодних ілюзій щодо сталінізму і чудово знали про ці позиції Левка Троцького. Яку стратегію боротьби у цій ситуації мали обрати західноукраїнські комуністи в умовах свого переходу від підпілля у Польщі до підпілля у сталінісській «звільненій Західній Україні»? Данило Шумук дочекався 1943 року, коли УПА розпочав свою війну на два фронти – проти німецького націонал-соціалізму та сталінізму – і вступив до лав УПА.

Сталінські кати, на жаль, не дали Троцькому дожити до 1943 року і нам зараз дуже складно спрогнозувати - яку саме оптимальну тактику та стратегію запропонував би Левко Давидович західноукраїнським комуністам, виходячи з тієї ситуації. Залишимо тут поле для товариських дискусій.

Але ще 1939 року Левко Троцький у своїй роботі «Про українське питання» («Бюлетень опозиції (більшовиків-ленінців), № 77-78»), яка є абетковою для кожного українського марксиста, писав таке: «Від колишньої довіри та симпатій західних українських мас до Кремля не залишилося й сліду. З часу останньої розбійницької "чистки" в Україні ніхто на Заході не хоче примикати до кремлівської сатрапії, яка продовжує іменуватися Радянською Україною… саме це нещадне цькування будь-якої вільної національної думки і призвели до того, що трудящі маси України, ще більшою мірою, ніж Великоросії, ставляться до влади Кремля як до жахливого насильства. За такого внутрішнього становища не може бути, зрозуміло, й мови про те, щоб Західна Україна добровільно приєдналася до СРСР, яким він є зараз. Об'єднання України передбачає, отже, звільнення, так званої, Радянської України з-під сталінського чобота... Потрібне ясне і виразне гасло, яке відповідає новій обстановці. Я думаю, що таким гаслом може бути лише: Єдина вільна і незалежна робітничо-селянська радянська Україна! Потрібне ясне і виразне гасло, що відповідає новій обстановці. Я думаю, що таким гаслом може бути нині тільки: Єдина вільна та незалежна робітничо-селянська радянська Україна!».

Чи знають про цю позицію Троцького псевдотроцькісти з ICFI? Прекрасно знають, проте свідомо вважають за краще брехати та маніпулювати, відпрацьовуючи замовлення своїх кремлівських авторитарно-бюрократичних кураторів. Давайте пройдемося далі текстом рашистів.

«Ще один пост Вєрника від 26 травня містив коментар, що вихваляє повстання 1953 року в одному з таборів ГУЛАГу, яким керували Шумук та інші члени ОУН та УПА, ув'язнені радянською владою». Як бачимо, панове з ICFI остаточно відкинули усі рамки пристойності, різко і остаточно розірвали зі своєю претензією на спадщину троцькізму, ставши на бік сталіністських катів проти повстання в'язнів ГУЛАГу. Йдеться про знамените Норильське повстання в'язнів ГУЛАГу влітку 1953 року. Це було найбільше повстання історія ГУЛАГа. У ньому брали участь близько 30 тисяч ув’язнених і провідну роль в організації та проведенні якого відіграли в'язні-троцькісти.

У «Довідці начальника Тюремного управління МВС СРСР Кузнєцова» чітко зазначено, що саме ув'язнений троцькіст Кліченко, який двічі судимий за антирадянську діяльність терміном на 25 років, вів основну роботу з агітації в'язнів продовжувати та розвивати свій опір. Також збереглися дані, що важливу роль у повстанні в'язнів відігравала ув'язнена троцькістка Шиманська. Норильське повстання 1953 року є важливою та яскравою подією в історії антисталіністського опору в СРСР. Але тільки не для квазі-сталіністів з ICFI, які послужливо подають свою руку допомоги та підтримки різноманітним авторитарно-бюрократичним диктатурам від Сталіна до Путіна.

Далі за текстом матеріалу його автори переходять вже на відвертий маразм. Зокрема, вони пишуть: «На своєму веб-сайті МСЛ/ISL розмістила відео одного зі своїх членів, Кирила Медведєва, у масці та бронежилеті, який представлений як член підрозділу сил територіальної оборони». З чого вони взяли, що у нашого товариша Кирила, активіста ISL/USL прізвище «Медведєв» нам було не зовсім зрозуміло. Однак потім ми зрозуміли, що автори матеріалу просто переплутали нашого українського товариша Кирила з російським активістом «Російського Соціалістичного Руху» (USEC) Кирилом Медведєвим. Це навіть важко назвати черговою брехнею цього матеріалу. Це просто кричуща безграмотність і безглуздість безграмотних і безглуздих, але вкрай ангажованих авторів-провокаторів від ICFI.

Нам можна й надалі нескінченно довго продиратися у кожному абзаці тексту проросійських провокаторів із ICFI крізь амальгаму відвертої брехні та напівправди. Однак перед нами стоїть зовсім інше завдання. Ми повинні використовувати спростування брехні цієї мало кому відомої і мало кому цікавої псевдотроцькістської секти зі США саме в контексті нашої спроби вийти на значно глибші аспекти проблематики України та історії українського революційно-визвольного руху.

На початок ХХ століття Україна увійшла значною частиною у складі Російської імперії, а Західна Україна перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Розвиток капіталізму на території України започаткував прискорене формування її пролетарського класу, а також соціал-демократичних (марксистських) партій та інших партій соціалістичного спрямування. На території України у складі Російської імперії прискорено формувалися великі пролетарські центри, пов'язані з розвитком вугледобувної промисловості (Донбас), залізничного транспорту та цукрової промисловості (Сумщина, Слобожанщина) та інших галузей. Пролетарський клас формувався як із колишніх українських обезземелених селян, так і з переміщення в Україну обезземелених селян центральної частини Російської імперії.

У своїй масі на території України використовувалася народна українська мова, яка, незважаючи на усі репресії проти неї і всілякі заборони з боку царського уряду, вижила і значно зміцнилася в широкій народній масі. Левко Троцький, який народився і виріс в центральній частині України, згадував у своїх спогадах, що його рідною мовою був «суржик» – різновид народної української мови з великою присутністю іншомовних слів. Однак вищу освіту в Російській імперії можна було здобути лише російською мовою, а українська мова залишалася на рівні низової народної мови. Основна частина міської інтелігенції та міської буржуазії після здобуття вищої освіти, переходила у своєму буденному спілкуванні на російську мову. Значна частина пролетаріату, тобто колишні українські селяни, також були схильні до цієї русифікації. Проте, на початку ХХ століття йшов і зворотний процес. Значна частина міської інтелігенції та навіть робітничого класу в рамках своєї опозиційності Російській самодержавній владі розпочинали процес поступового перенесення української мови із сільської місцевості до міст. І це дуже важливий чинник у аналізі подальшої історії українського революційно-визвольного та робітничого руху. В Україні з самого початку ХХ століття революційно-класовий аспект соціального визволення та національно-визвольний аспект боротьби за самовизначення українського народу йшли пліч-о-пліч, тобто були нерозривно та діалектично пов'язані. І будь-яка спроба порушити цей діалектичний зв'язок та взаємозумовленість історично була приречена в Україні на катастрофічні наслідки та свої крайні деформації. Вся історія України ХХ століття – це вкрай складна, суперечлива та багато в чому трагічна історія.

Марксистські соціал-демократичні групи, що активно формуються в Україні, фактично, з самого початку свого виникнення і розвитку виявилися поділеними на тих, які увійшли до структури загальноросійської Російської соціал-демократичної робочої партії (РСДРП) і на тих, які увійшли до Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП). Причому важливо відзначити, що з погляду своїх підходів до радикальності вирішення «українського питання» під вирішальним впливом Володимира Леніна РСДРП(б) чітко займала позицію визнання права українського народу на створення своєї незалежної держави. А ось УСДРП, що позиціонувала себе більш проукраїнською, обмежувалася лише програмною вимогою автономії України у складі Росії.

На жаль, всередині ленінської партії РСДРП(б) виявилася й значної частини активістів, які лише словами висловлювали свій інтернаціоналізм, а насправді мали у своїй свідомості сильні рудименти російського великодержавного шовінізму. Поступово неформальним лідером цієї фракції став Йосип Сталін. Цей великодержавний підхід Сталіна проявився під час підготовки проекту Конституції СРСР 1924 року. На противагу позиції Леніна та Троцького Сталін спробував провести у Конституції СРСР принцип «автономій». Тобто замість повноправного та рівного федеративного союзу радянських республік Сталіним пропонувалося приєднати всі республіки до Росії як її «автономії». Ленін з Троцьким рішуче припинили цю сталіністську спробу «другого видання» Російської імперії та Конституція СРСР 1924 виявилася демократичною і закріпила у своєму тексті федеративний принцип об'єднання радянських республік з правом їх вільного виходу зі складу радянської федерації.

Проте вже після смерті Леніна та розгрому «лівої опозиції» Троцького фракція Сталіна стала знов поступово, крок за кроком, звужувати права союзних радянських республік, зосереджуючи дедалі більше реальних важелів влади та управління у Москві. На превеликий жаль, Левку Троцькому та його «лівій опозиції» в середині 20-х років не вдалося встановити тісний союз із опозиційно налаштованими щодо централізаторської політики Сталіна комуністами союзних республік. І це дуже дорого коштувало всім антисталіністським силам у партії. Практично всі комуністи радянських союзних республік, що мали сміливість боротися проти великодержавної та шовіністичної політики Сталіна, були репресовані та розстріляні у 30-х роках. Сталін навіть вигадав їм наскрізь брехливий термін - «націонал-комуністи». Хоча саме вони виступали як справжні інтернаціоналісти, борючись проти реанімації в СРСР національного гніту та нерівності між радянськими народами.

Сталінська бюрократична контрреволюція не могла не поринути в усі сфери життя радянської держави. Найбезпосереднішим чином вона виявилася і в національному питанні, яке є традиційно дуже болючим в Україні. Не розуміти цього і, більше того, свідомо заплющувати на це очі - означає рішуче розривати з емансипативною традицією марксизму, який рішуче підтримує поряд з основною соціально-класовою боротьбою пролетаріату, також і всі інші визвольні вектори і практики, що супроводжують її, в тому числі й національно-визвольну боротьбу народів.

Для нас є цілком очевидним – у чиєму саме політичному таборі опинилися псевдотроцькістські сектанти та рашистські провокатори з ICFI. Скільки б не намагалися ці люди надягати на себе маску троцькістів, але їх нічим неприкритий сталінізм та відкрита підтримка великодержавного російського шовінізму Путіна та Ко повністю видає їх і зриває з них маскувальну маску «троцькізму».

Як ми вже показали вище, вторячи Путіну, автори матеріалу з ICFI звинувачують Олега Верника та ISL загалом у підтримці українського націоналізму. Ми чудово розуміємо, що такі звинувачення ці пропутінські провокатори готові закидувати усім марксистам, які підтримують низовий опір українського народу російської імперіалістичної агресії. Однак тут дуже важливим є питання щодо відношення революційного марксизму до всіх форм і проявів такого феномену як «націоналізм». Особливо важливим та актуальним це питання виглядає саме в тих країнах, які відносно нещодавно звільнилися від національної залежності та набули своєї повноцінної державності (Ірландія, країни колишнього СРСР внаслідок реставрації капіталізму та розпаду єдиної держави тощо), а також у тих регіонах світу, де процеси національно-визвольної боротьби народів ще продовжуються (Палестина, Каталонія, Західна Сахара, Басконія тощо).

Нагадаю, що у своїй роботі 1922 року «До питання про національності чи про «автономізацію» Володимир Ленін писав: «нікуди не годиться абстрактна постановка питання про націоналізм взагалі. Необхідно відрізняти націоналізм нації гнітючої та націоналізм нації пригніченої, націоналізм великої нації та націоналізм нації маленької. Стосовно другого націоналізму майже завжди в історичній практиці ми, націонали великої нації, виявляємося винними у нескінченній кількості насильства».

У цій же роботі: «ніщо так не затримує розвитку та зміцненості пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого не чуйно «ображені» націонали, як до почуття рівності і до порушення цієї рівності».

Вочевидь, будь-який націоналізм вступає у протиріччя з пролетарським інтернаціоналізмом і будь-який націоналізм є обмежувачем у розвитку світового революційного процесу. Проте Ленін нам справедливо пропонує розрізняти різні види «націоналізму» у нашому марксистському аналізі. І якщо націоналізм імперських чи гнітючих націй завжди і скрізь є реакційним і антиробочим, то «націоналізм» народів, що борються за своє національне визволення, хоч і не збігається з нашим марксистським світоглядом пролетарського інтернаціоналізму, але заслуговує хоча б на розуміння причин його виникнення та логики його розвитку.

Тут слід чітко відзначити, що саме Сталін і його великодержавна політика в Радянській Україні призвела до торжества правого українського націоналізму в Західній Україні в другій половині 30-х років ХХ століття. Ще у 20-ті роки у цьому регіоні найпопулярнішою українською партією була Комуністична партія Західної України. Саме вона сприймалася українським трудовим народом як авангард своєї національно-визвольної боротьби проти польського гноблення. До кінця 30-х років ця партія була практично повністю знищена сталіністами. Народне прислів'я говорить - "святе місце порожнім не буває". Хто заповнив цей вакуум у політичному ландшафті Західної України після цього злочину сталінізму? Зрозуміло, що праворадикальна Організація Українських Націоналістів (ОУН). Чи знають автори ICFI про справжні причини цієї трансформації у настроях та політичній підтримці правих сил з боку населення Західної України у 30-х? Зрозуміло, знають. Але воліють у своєму нападі сталіністського мракобісся та обслуговування путінського режиму не помічати цих очевидних фактів.

Як я писав вище, в історії цієї правої формації ОУН, у свою чергу, було дуже багато різних трансформацій, розколів, радикальних змін у програмних документах, умовних «полівішань», «поправішень», співпраця з Гітлером та наступна війна на два фронти та іншої і іншої політичної кухні. Включаючи ініціювання створення у 1943 році Української Повстанської Армії (УПА) та масового вливання до неї західноукраїнських комуністів, яких дивом остаточно не знищив сталіністський режим у 1939 році. Все це також частина історії України. Вона, як правило, украй складна для аналізу, украй суперечлива, украй неоднозначна. Але, у будь-якому разі, вона не повинна виступати як якась універсальна антиукраїнська страшилка в руках нечистих на руку сталіністських провокаторів та імперіалістичних посіпак Путіна із секти ICFI.

Переконаний, що я торкнувся у своїй статті лише малої частини актуальної для нас історичної української проблематики. Але цей матеріал може дати чудовий старт для розвитку та поглиблення марксистських досліджень української проблематики та історії розвитку українського марксизму та його ролі у національно-визвольній боротьбі українського трудового народу за своє соціальне та національне визволення.

 

Олег ВЕРНИК

Червень 2022

 

Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: Полтава,Сталин,Троцкий,Російська імперія
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.