Ворожість у сприйнятті боротьби ОУН-УПА жителями східних регіонів України

Україна розвивається як демократична держава починаючи з 1991 року

Починаючи з 1991 року, Україна розвивається як демократична держава. Для нормального існування демократичної держави необхідна політична стабільність у суспільстві. Наша держава цим похвалитися не може. Досі існує поділ на західняків («бендер») і східняків («змоскалізованих»). Такий стан речей є дуже шкідливим, бо суспільство, поділене на кілька ворогуючих таборів, не розвивається, а лише поборює себе. Останнім часом пожвавилась боротьба всередині суспільства України. Це пов’язано із 60-ю річницею створення Української Повстанської Армії й намаганням визнати на державному рівні боротьбу ОУН-УПА й надати їх членам статус учасників бойових дій. І якщо на Західній Україні це сприймається як належне, то у східних регіонах триває кампанія проти визнання українського національного руху Опору. Радянська пропагандивна машина добре попрацювала у східних регіонах. Більш як тридцятирічне фальшування історії діяльності національного руху і створення різного роду міфів про колабораціонізм та масовий терор проти мирного населення дали свої результати. У свідомості пересічного східняка міцно засів стереотип про «Злочинців-націоналістів» і «україно-німецьких буржуазних націоналістів». Тому публікації про т. зв. злочини ОУН і УПА ще знаходять свого читача. При цьому абсолютно не сумісні речі часто ототожнюються. Наприклад, дивізію «Галичина» плутають з ОУН, керованою С. Бандерою, а також з УПА. Загальновідомо, що бандерівська ОУН і Головна Команда УПА виступили проти формування української дивізії при німецькій армії, вбачаючи у Німеччині такого ж ворога українського народу, як і Радянський Союз. У донесеннях з окупованих земель України німці зазначали, що ОУН Бандери розгорнула потужну агітацію проти запису українців у дивізію. Самі ж бандерівці водній із своїх листівок розцінювали створення такої бойової одиниці як капітуляцію перед німцями”. Отже, про колабораціонізм ОУН-УПА не може бути й мови. Проте прикладів перекручування історичних фактів можна наводити чимало. Ось тому й є актуальним дослідження причин ворожості у сприйнятті боротьби ОУН і УПА жителями східних регіонів. Актуальним, бо допоки всередині суспільства не запанує злагода, доти Україну лихоманитиме суспільний неспокій. А держава, суспільство якої лихоманить, не може сподіватися на стабільний розвиток. Для подолання хвороби необхідно знати її історію. Так само й позбутися ворожості щодо ОУН і УПА можна, лише знаючи її коріння. У цій статті причини ворожого ставлення до національного руху Опору розглядатимуться через призму стереотипів, що існують у свідомості жителів східних регіонів. Таких стереотипів багато, розглядаються три основні. Стереотип І: ОУН і УПА діяли лише на території Західної України Для утримання України в межах СРСР і придушення національного руху радянські пропагандисти нав’язували жителям східних регіонів тезу про «галицький характер» націоналізму. Тим самим Українське суспільство поділялося на два ворогуючих між собою табори: західняків і східняків. Це було корисно для радянської системи, бо суспільство, роз’єднане на кілька таборів, не в силі боротися за свою незалежність. Тому комуністична пропаганда постійно наголошувала, що націоналізм не є характерним для жителів східних регіонів. Насправді ж націоналізм зародився саме на Східній Україні Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов родом із м. Мелітополя Запорізької області. Так само і перший Провід українських націоналістів ледь не на половину складався зі східняків. Зокрема біля витоків організованого націоналізму стояли східняки генлолк М. Капустянський, Є. Онацький, генерал-хорунжий Марко Безручко тощо. І паралельно із зародженням і розвитком організованого націоналізму в Західній Україні ті ж процеси, маючи щоправда певну специфіку, відбувалися і в УРСР. І хоча у 20-ж- 30-х роках у східних регіонах більше проявив себе культурницький націоналізм, але були спроби організувати і збройну підпільну боротьбу. Щоправда, така досконала репресивна система,як НКВС, дуже швидко ліквідувала зародки націоналізму. Але на зміну засудженим і розстріляним приходили нові кадри, і націоналістичні погляди в УРСР не могли бути знищені повністю. З огляду на це не виглядає дивним те, що підпільна мережа ОУН під час німецько-радянської війни охопила всю територію радянської України, включаючи Крим і Кубань. Осередки ОУН на східних землях створювалися членами похідних груп, але із залученням місцевого елементу. Значний його відсоток на час приходу членів ОУН вже мав тверді націоналістичні переконання, а це ще раз підтверджує тезу, що націоналізм притаманний східним регіонам, а не був просто принесений із Західної України. Українська Повстанська Армія, хоч і була створена на Волині, але дуже швидко поширила свої дії на всю Західну Україну й на Правобережжя, де діяла група УПА-Південь. А нещодавно з’явилися дані, що і на Сумщині діяли два загони УПА. Так само і на Дніпропетровщині створювалися підпільні бойові групи, які приєднувалися до УПА-Південь. Стереотип 2: У русі ОУН і УПА брали участь лише жителі Західної України Причини формування цього стереотипу такі ж, як і першого. І винесена у підзаголовок теза так само не витримує жодної критики. Як згадувалося вище, біля витоків ОУН стояли вихідці східних регіонів України. А якщо проаналізувати внесок східняків у визвольну боротьбу ОУН і УПА, то щоб лише назвати усіх діячів національного руху Опору, які народилися і виросли в підрадянській Україні, потрібно буде списати величезні стоси паперу. Чому східняки брали участь в ОУН і УПА? Та тому, що комуністична пропаганда, марксистсько-ленінська ідеологія, репресії і голодомори все ж не вбили в жителях східних регіонів дух українства, не перетворили їх на людей радянського зразка – без роду і племені з адресою «Радянський Союз». Причини цього очевидні: націоналізм розвивався і в умовах жорсткого радянського тоталітаризму. Зрозуміло, що не в таких масштабах і формах, як Західній Україні, але все ж розвивався. Тим більше, що після 1939 року жителі східних регіонів, зокрема молодь (найбільш революційна частина суспільства), мали змогу ознайомитися з побутом мешканців Західної України. Студенти-східняки почали вчитися у вищих навчальних закладах західних областей і знайомитися зі своїми колегами-західняками, значний відсоток яких належав до ОУН. Вони знайомилися із програмними засадами націоналістичного руху. Саме в цей час до ОУН вступає Йосип Позичанюк, один з майбутніх керівників збройної боротьби ОУН і УПА. Він відправлений на Галичину комсомолом для підсилення молодіжного комуністичного руху, але, ознайомившись із засадами національної визвольної боротьби, цілковито віддався цій справі. У цей час до ОУН вступає і Пантелеймон Сак з Київщини, який на початку німецько-радянської війни був провідником ОУН центральних і східних українських землях і редагував підпільну газету «За самостійну Україну». Слід зазначити, що ОУН у своїй діяльності завжди чільне місце надавала питанням організації націоналістичного руху у східних регіонах і уважно стежила за всіма подіями, що там відбували Якщо проаналізувати документи ОУН-Б, з якими вона вступала війну і які оформлювали загальноукраїнський рух Опору, то можна помітити: питанням, пов’язаним зі східними регіонами, приділяється значна увага. Верхівка ОУН чудово розуміла – міцність українського визвольного фронту залежить від того, наскільки вдалою буде робота щодо створення підпільної мережі на сході України і залучення східняків до боротьби. Якщо враховувати це, то вже не здивує кількість підпільників-східняків, які приєдналися до ОУН під час німецько-радянської війни. Що стосується УПА, то без вихідців із східних регіонів вона б не розгорнула такої масштабної діяльності, як це спостерігалося у 1942-1952 рр. Цим не применшується роль західняків у створенні й організації діяльності повстанської армії. Але їз приходом до УПА вихідців із східних регіонів, які вже пройшли вишкіл у інших арміях (армія УНР, Червона армія), повстанське військо значно зміцнилося. Колишні солдати і старшини армії УНР йшли до УПА зі зрозумілих причин: вони вбачали у повстанській армії силу, яка веде боротьбу за незалежність України. Серед найвідоміших бійців української революції, що були в УПА можна назвати полковника армії УНР М. Омелюсіка, підполковника армії УНР Л. Ступницького, шефа головного штабу УПА на Волині; підполковника армії УНР І. Литвиненка, члена Крайового військового штабу УПА-Північ, керівника відділу розвідки, та ін. Щодо бійців і офіцерів Червоної армії, які переходили на бік УПА, то виникає питання: що спонукало їх робити це? Щоб відповісти, треба проаналізувати діяльність УПА із залучення до своїх радів червоноармійців. Ті, хто служив у Червоній армії, зростали в Умовах жорстокого радянського тоталітаризму і пережили голодомори, репресії, тотальну русифікацію. Тому, ознайомившись із програмними засадами боротьби УПА, чимало червоноармійців переходили на її бік. Українські повстанці поширювали серед червоноармійців відозви, звернення, написані спеціально для них, а також підпільну літературу, у якій писалося, що УПА бореться за свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду, проти офіційного накидування суспільству світоглядних доктрин і догм тощо. Історія вступу вихідців зі східних регіонів у повстанську армію складається з кількох періодів, що мали свою специфіку (сюди не входить група УПА-Південь, членами якої майже поспіль були саме східняки, бо вона діяла на Правобережжі. А) 1942 – кінець 1943 р. У цей період бойових частин Червоної армії на Західній Україні не було, але були червоноармійці,під час відступу радянських збройних сил з різних причин залишались на західноукраїнських землях. Серед них проводилася пропагандивна робота із закликом приєднуватися до національного руху Опору, яка дала значні результати. У цей період до повстанського руху приєдналися такі визначні командири: Д. Карпенко-Яструб (лейтенант Червоної армії) з Полтавщини, командир куреня «Сіроманці», організатор інтернаціональних відділів УПА, перший, хто був нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги (посмертно); П. Миколенко-Байда (лейтенант Червоної армії Савченко Микола Лаврінович псевдо: «Петро Миколенко» та «Байда») з Полтавщини, командир куреня «Східняки», який складався виключно з колишніх червоноармійців, уродженець східних регіонів України, пізніше очолював Перемиський курінь, командир рейдуючих частин; І. Кулик-Сірий (старший лейтенант Червоної армії) з Донецька, сотник УПА, окружний провідник ОУН. Старшинські і підстаршинські школи не обходилися без колишніх червоноармійців, які, маючи бойовий досвід, виявили першокласними інструкторами. Нерідко українці зі східних регіонів, які перебували у загоні червоних партизанів, під впливом самостійницької пропаганди переходили до УПА. Б) кінець 1943-1952 р. У цей період до УПА і збройного підпілля приєдналося багато членів ОУН із організаційних структур східних регіонів. До України поверталася Червона армія, а за нею і радянська влада із репресивним апаратом, тому підпільники створювали бойові групи і відбували на Західну Україну, щоб продовжувати боротьбу (варто зазначити, що місцеві осередки ОУН на східноукраїнських землях залишалися). В цей період також відомі випадки переходу червоноармійців на бік УПА. Навіть після перемоги над Німеччиною такі явища мали місце. До причин цього. названих вище, додалася ще одна. Червоноармійці, побачивши, як живуть у Західній Європі, почизнали розуміти, що треба боротися за зміну того ладу, який є у СРСР. Єдиним рухом Опору були ОУН і УПА. Стереотип 3: УПА вороже ставилася до Червоної армії, її метою була боротьба з червоноармійцями Стереотип цей формувався одночасно з міфом про колаборацію ОУН і УПА з нацистською Німеччиною. Якщо зважити на те, що від рук УПА загинув сподвижник Гітлера шеф СА Лютце та проаналізувати бойові дії УПА проти німецьких бойових частин, питання про колаборацію зникне само собою? Щодо відносин між УПА і Червоною армією, то слід зауважити, що тут поєдналися і протиборство, і взаємодія. Протиборство було викликане військово-політичною ситуацією. Наступ Червоної армії поставив перед УПА важливе завдання: перейти лінію німецько-радянського фронту й опинитися у радянських тилах, залишаючись на українських землях. Члени УПА спершу намагалися переходити фронти відкрито, але майже повна ліквідація бойовими загонами НКВС і частинами Червоної армії частин УПА-Південь засвідчила шкідливість такої тактики. Зрозуміло, що УПА, будучи партизанською армією, не могла у відкритих боях протистояти регулярній армії”. Не могла і, власне, ме хотіла. У бої з Червоною армією повстанці вступали, лише якщо мусили оборонятися. Їхнім головним завданням було поширення серед червоноармійців підпільної літератури із закликами приєднуватися до УПА або, принаймні, не боротися проти українського визвольного руху. Це не виглядає дивним, якщо проаналізувати документи УПА, у яких йдеться про Червону армію. Так, у наказі №29 «Командирам груп, командантам воєнних округ їх референтам» від 06.01.1944 р. наголошувалося, що повстанці не повинні спровокувати боротьбу з Червоною армією; а мають проводити пропагандивну роботу. Й така робота проводилася. УПА видавала багато матеріалів для червоноармійців різних національностей і зокрема, українців. Це дало свої результати. Бували випадки, червоноармійці допомагали УПА, поширювали повстанську літературу, саботували накази свого командування, відмовлялися воювати з повстанцями. Важливим аспектом, який впливав на свідомість червоноармійців, було ставлення УПА до полонених. На відміну від військ НКВС, які поводилися брутально із полоненими повстанцями підпільниками і взагалі з населенням, УПА полонених відпускає (за винятком тих, що брали участь у злочинних діях проти українського населення – на цю категорію поширювалася дія революційного трибуналу). Про це йшлося в «Інструкції у справі полонених». Таким чином, проаналізувавши три стереотипи, можна зробити певні висновки. Історія боротьби ОУН і УПА досі нерідко висвітлюється за допомогою штампів. Дехто, спотворюючи істину, зробить цю боротьбу до рівня бандитизму, інші ж вишукують нове у тому, що вже досліджувалось, і не раз. Від цього ставлення східних регіонах до ОУН-УПА не змінюється. Література про ОУН-УПА, що об’єктивно відбиває картину подій, у східні регіони потрапляє, хоча вона не повинна осідати у західних регіонах, західняки знають правду. Саме Схід України потребує правди даних про ОУН і УПА. І це мусить бути інформація, так чи інакше, пов’язана зі східними регіонами. Пріоритетними темами автор цих рядків вважає такі: участь східняків в ОУН-УПА, їхній внесок у боротьбу за українську самостійну соборну державу; націоналізм в УРСР (20-ті – 30-ті рр.); УПА і Червона армія; діяльність спецзагонів НКВС, що діяли підвиглядом ОУН-УПА; розвінчування міфу про колаборацію ОУН-УПА з нацистською Німеччиною тощо.