Хто контролює передвиборчу агітацію в Україні?

Хто впливає на агітацію? Як в Україні проходить сама агітація?

Україна на фінішній прямій президентських виборів. Якщо від правоохоронних органів залежить те, чи визнають це волевиявлення легітимним як світове співтовариство, так і самі українці, то, в принципі, від агітаційної кампанії залежить те, хто ж все-таки переможе на виборах. Кожен кандидат вибирає власні шляхи донести свою програму. Цих шляхів не так багато.

Перший і найпопулярніший – це телебачення. І тут усе залежить від власника каналу. Бо якщо це олігарх, який ховається в Ізраїлі від розслідування ФБР, то зрозуміло, що на його каналі просувають тільки його кандидатів. Такі власники телеканалів практично вручну обирають, кому виступати, а кого не пускати, кому які питання задавати та як висвітлювати ті чи інші новини, та чи висвітлювати їх узагалі. Якщо ж ефір одного чи іншого ток-шоу вийшов удалим, то пізніше ці ж власники телеканалів вдалі цитати «правильних» політиків ретранслюють по «своїх» і «дружніх» медіа, друкованих та інтернет-виданнях, радіо.

Новітній для України метод агітації – це агітація через розважальні телешоу та комедійні політичні серіали. З відкритих телефонних розмов деяких олігархів, які неважко знайти в YouTube, можна зрозуміти, що і тут є замовники, які вручну обирають, кого висміювати, а кого не згадувати, кому підвищувати впізнаваність, а кого «знищувати». Чітко можна простежити, як «агітація» відбувалась фактично цілеспрямовано проти одного кандидата. Звісно, «між іншим» зачіпають інших кандидатів, щоб не було все очевидно. Розумію, що агітацію інколи порівнюють із війною, де всі засоби гарні. Але найгірше в цій ситуації те, що коміки інколи переходили межу та висміювали країну. Хоча, можливо, і тут був замовник?

Також, у принципі, новим методом агітації є використання соціальних мереж, зокрема Facebook, який в українських реаліях з усіма його перевагами, недоліками чи навіть обмеженнями є важливим полем для політичної активності. Зареєстрованих у Facebook українців – приблизно 13 млн (за даними «we are social»). І щоб якомога більше людей «опрацювати», задіяні свої психологи, PR-технологи, журналісти, програмісти, які вивчають реакцію суспільства на ту чи іншу інформацію, продумують наступні кроки «вкидання» теми / інформації для тих чи інших цілей. Далі на тлі розкрученої, інколи навіть штучно, теми з’являється «влучна» цитата потрібного політика чи блогера у вечірніх новинах телеканалів. Таким чином Facebook може значно впливати на формування суспільної думки.

Інший варіант агітації – класична кампанія «від дверей до дверей». В усьому світі цей вид агітації вважають найбільш дієвим і правильним, бо тут працюють волонтери, а не змагаються бюджети і лояльність олігархів. Найчастіше агітатори – це ті люди, які бачать себе в майбутньому в політиці, для яких ця «робота» – перший і найголовніший рівень спілкування з виборцями, і які після такого спілкування починають краще розуміти потреби виборця. Агітатори фактично формують опору кандидата.

На жаль, дедалі частіше ми фіксуємо випадки нападів на агітаторів. Хуліганство? Буває. Однак тут найбільше дивує поведінка правоохоронних органів, які замість того, щоб захищати людей, апріорі ставляться до агітаторів ледь не як до злочинців. Можливо, всі злочини в поліції розкриті і є багато вільного часу?! Агітатори – такі ж самі громадяни України, а право проводити агітацію закріплене Конституцією. Інколи трапляються випадки, коли поліція діє за правовим принципом презумпції винуватості стосовно агітаторів. Пам’ятаємо, як за дзвінком у різних регіонах, без суду поліція звинуватила в підкупі чи інших неправочинних діях. Були випадки, після яких працівники правоохоронних органів явно переходили всі межі. І щоб «вирівняти» ситуацію, необхідні були флешмоби на захист честі всіх поліцейських.

І третій шлях – це безпосередні зустрічі кандидата та його довірених осіб із виборцями. Не кожен кандидат готовий до таких зустрічей, адже люди ставлять чимало гострих запитань. Тому деякі віртуальні кандидати ховаються за віртуальними образами.

Проте і тут ми починаємо фіксувати провокації, які здебільшого є вдало змодельованими та пропрацьованими. Навіть більше, подібні провокації анонсуються і надалі, а їх ретрансляція відбувається далеко за межами українських телеканалів, особливо за допомогою російських ЗМІ. І тут уже виникає більше запитань не так до самих правоохоронних органів, як до їх керівництва: провокації є спільно запланованими? Якщо ні, то чому організаторів провокацій і сутичок заарештовують через добу після самих подій, а не за «гарячими слідами»? Кому насправді вигідні подібні провокації? Нагадаю, 22 постраждалих правоохоронця! І головне – чи не планують сценарій зриву виборів на тих дільницях, де переможе не «свій» кандидат?

Отже, виходить, що одну частину агітації частково контролюють олігархи, іншу – намагаються контролювати правоохоронні органи, які вже давно є безпосереднім учасником виборів.

На жаль, в Україні найбільш правильний і прийнятний у цивілізованих, розвинених демократіях вид агітації – роботу волонтерів – намагаються дискредитувати. Зокрема, поліція, головного очільника якої небезпідставно підозрюють у підігруванні одній із кандидаток, або прямо перешкоджає заходам агітаторів, або підозріло мляво реагує на хуліганські дії щодо них, інспіровані різними силами, в тому числі й проросійськими (не дивно, що ролики про зіпсовані намети потім транслює одіозний пропагандист Шарій). Насправді треба обмежувати кількість телевізійної агітації, зменшувати бюджети виборчих фондів, як це роблять у Європі. Тоді все стане з голови на ноги – працюватиме пряма конкуренція прихильників і програм, а не олігархічні бюджети і телеканали.