Олег БОНДАРЧУК,

Депутат Київради,

Голова постійної Комісії з питання дотримання законності, правопорядку і боротьби з корупцією

Активне просування законопроекту №9055 від 06 вересня 2018-го року "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" збурило вузькопрофесійне середовище. Хоча, на жаль, залишилося малопомітним у широких колах. Страшенно далекі захисники від свого народу — і великою мірою йому не по кишені.

Навіть конституційна реформа 2 червня 2016 року та введення адвокатської монополії не змогли їх зблизити. Імовірніше, навпаки —протиріччя загострилися, а адвокати і юристи зіштовхнулись лобами, хоча мали об’єднуватися задля реформування правової системи, а не боротися поміж собою за шматок хліба.

Президентський законопроект №9055 повинен був дати відповідь на виклики життя, та не зробив цього, бо не є революційним. Структурно і за змістом він здублював чинний закон про адвокатуру. Справедливіше було його, відтак, подати як законопроект про внесення змін. Натомість, у новій обгортці пройшли здебільшого вчорашні норми.

Можливо, варто нагадати. Насамперед, від розпаду СРСР нас віддаляє чверть століття, навіть більше. Однак чергова централізована спроба організувати будь-яке професійне середовище вже вкотре нагадує створення ще однієї Спілки письменників чи композиторів. Однопартійний заповідник кар’єристів і пристосуванців, де рядових членів шикують у „стійло”, ділять кошти і майно, ведуть підкилимні ігри.

Жодним чином піраміда начальників від адвокатури не має нічого спільного з адвокатським самоврядуванням. Бо воно мало б відбуватися незалежно від влади, не згори і не під когось.

По-друге, якщо згадати історію адвокатури, чимало видатних адвокатів ХІХ-ХХ століття були не тільки юристами, а й публічними фігурами. Їх громадянська позиція інколи схиляла шальки терезів. Траплялося, десятки адвокатів відправляли колективні листи на захист несправедливо взятих під варту. І ніщо не могло зрушити їх із твердих позицій.

Поза тим, сьогодні майже неможливо почути сміливий і рішучий голос сучасних адвокатів. Незалежність полягає в самостійних діях та публічних виступах. Та з боку адвокатури зараз не дочекаєшся об'єктивних оцінок судової реформи. Не чути критики бездіяльності органів правопорядку. Говоримо про її беззубість, реально на увазі маємо суцільне пристосуванство.

На жаль, чинний закон „Про судоустрій і статус суддів” і законопроект №9055 не сприяють зміцненню незалежності адвокатури, оскільки навпаки – роблять її ручною та керованою. Статтею 107 Закону „Про судоустрій і статус суддів” відповідальність за перевірку фактів та за достовірність скарги на суддю несе... адвокат!

Положення ст.39 законопроекту №9055 — щодо підстав для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності — також розмиті та суб’єктивні. Дисциплінарне стягнення до адвоката, що може бути підставою для зупинення, а то і припинення права на здійснення адвокатської діяльності, може бути застосовано за так зване „зловживання процесуальними правами” або „розголошення адвокатської таємниці або вчинення дій, що призвели до її розголошення”.

По факту, до цих категорій (з широким оціночними поняттями) зарахувати можна будь-що. А саме – від заяви про відвід складу суду до нагадування „їх честі” про необхідність дотримання вимог закону. Така суб’єктивність може бути підставою для тиску через дисциплінарні комісії адвокатів регіону на адвокатів.

То хто ж тоді згодиться писати скарги на суддів із ризиком отримати дисциплінарне покарання та перспективою втрати можливості здійснювати адвокатську діяльність?

По-третє, законопроектом пропонується закрити доступ широким колам юристів до статусу адвоката. Усього-навсього через „приписку” щодо порядку набуття статусу. Так, щоб стати адвокатом за новим законопроектом, тобі необхідний “стаж роботи в галузі права – стаж роботи особи як стажера адвоката та (або) на посаді судді, прокурора”.

Це — штучне викривлення поняття роботи. Хіба тільки суддя, прокурор та стажер адвоката працюють в сфері права? А помічник судді, нотаріуса, юрисконсульт міськради, інхауз-юрист — в художній самодіяльності?

Така новація консервує існуючий корпус адвокатури. Молода людина за цих умов зможе стати адвокатом щонайкраще у 25 років (6 років бакалаврату та магістратури та 2 роки стажування). У цьому віці в міністерствах роблять вже кар'єри, а тут ти ще тільки початківець - вперше береш участь у судовому засіданні. Це відбиватиме в молоді бажання йти в адвокатуру, яка начебто не має наміру ставати замкнутою корпорацією!

Суспільство об'єктивно зацікавлене в простому доступі до захисників. Логіка елементарна - чим  більше адвокатів, тим більша конкуренція, а відповідно - зниження середньої вартості їхніх послуг. Це базові економічні закони.

А поза тим, на консервацію адвокатського корпусу працює й норма ст.16 законопроекту, за якою лише адвокат зі стажем діяльності не менше 5 років може мати власних стажерів – майбутніх адвокатів. Отже, в ідеальному варіанті ти можеш стати адвокатом в кращому випадку в 25, і до 30 років працювати без помічників -  стажування у тебе не дає їм преференцій у вигляді «спецстажу», необхідного для самостійного набуття адвокатського статусу. 

По-четверте, надалі неврегульованими лишається безліч інших проблем, зокрема, штучна звуженість форм адвокатської діяльності. Законопроект передбачає можливість здійснення її виключно  у трьох формах: індивідуально, через Адвокатські бюро або через Адвокатські об’єднання.

Натомість, адвокати, працевлаштовані за трудовим договором в господарських товариствах (так звані інхаузи), зобов’язані зупинити здійснення своєї адвокатської діяльності (частина 4 статті 28 законопроекту).

Ця проблема неприродним чином поглиблена недолугими нормами нових процесуальних кодексів. Ті передбачають, що представництво не тільки фізичних, але й юридичних осіб може здійснюватися в суді виключно адвокатом. Хоча за усталеною практикою юридична особа могла б на свій розсуд визначити будь-яку особу, що діє в суді від її імені на підставі довіреності.

Звідки така упередженість? Усі адвокати мають бути рівними у правах. Вони повинні мати можливість здійснювати свою діяльність у будь-яких організаційно-правових формах. Це є основою суті підприємництва - ніхто ж не заперечуватиме, що адвокатська діяльність здійснюється на професійній основі з метою отримання прибутку? 

Іще одна бомба уповільненої дії: з 2020-го року представництво інтересів органів державної влади та місцевого самоврядування у судах зможуть здійснювати лише адвокати. Співробітники цих органів, що працюють у юридичних відділах, не матимуть можливості сподіватися на вступ до лав адвокатури через  відсутність у них спецстажу. Внесений законопроект не дає жодних відповідей щодо способів вирішення цієї проблеми, ба навіть поглиблює її через закріплення згаданого вище дворічного терміну «спецстажу».

Уявіть собі понад 10 тисяч сільських, селищних, міських, районних рад, не кажучи про різні комунальні структури з ознаками суб’єкта владних повноважень – де взяти стільки адвокатів?

При цьому навантаження на юристів міськрад обласних центрів може складати сто і більше справ на місяць! Якщо представляти їх інтереси на комерційній основі, на підставі адвокатського договору про правому допомогу – то усі місцеві бюджети підуть тільки на оплату юридичних послуг. Місцеві бюджети просто не потягнуть таке навантаження.

Головне питання, яке у всіх випадках ставатиме першочергово, – це боротьба проти чергової спроби „закручування гайок” у відносинах між державою (владою) й адвокатом. Чи є вихід? Він завжди є, але за свободу треба постійно боротися.