Право на нову «малу» Батьківщину. Чи не запізно?

Чи не запізно замислилися над вирішенням житлових питань переселенців?

Сучасна війна ведеться методами, не завжди пов’язаними з активними бойовими діями між сторонами конфлікту, вона ведеться здебільшого за уми та лояльність (прихильність) людей до того чи іншого державницького утворення, способу життя, цивілізаційного вибору, вибору між свободою та рабством ілюзій.

Із утвердженням на окупованих територіях сформованих із спеціально підібраних на ролі (не посади!) людей окупаційних адміністрацій розпочалося псевдодержавне будівництво: розгорнулася робота щодо псевдозаконодавчого забезпечення суспільних відносин, формування «силових» структур, орієнтованих, як заявлялося, на забезпечення «правопорядку й законності» тощо. Однак, реальність виявилася дещо іншою. Окрім економічного занепаду, ідеологічного диктату та суцільної пропаганди мешканці окупованих територій потерпають від соціально-побутових та, навіть, «адміністративних» негараздів: від необхідності «перереєстрації» транспортних засобів до значного ускладнення «купівлі-продажу та реєстрації» придбаної нерухомості, не дивлячись на те, що всі такі правочини є нікчемними з точки зору чинного законодавства України. Всі ці «випадкові», а насправді – чітко сплановані та зрежисовані заходи знизили вартість житла майже до безціні, створили умови для масової скупівлі житла тими, хто має таку можливість. Передусім, це – представники окупаційної адміністрації та «економічні колаборанти», тобто підприємці, які зареєструвалися та сплачують «податки й інші платежі» окупаційним адміністраціям в окремих районах Донецької та Луганської областей. Все вищеозначене, помножене на бойові дії, спричинило поширене в світовій практиці явище в подібних ситуаціях – внутрішнє переміщення осіб з окупованих територій та лінії зіткнення, забезпечення гідним житлом яких стало проблемою для багатьох регіонів України. Звісно, загострилася й проблема працевлаштування таких осіб з-за різкого перенасичення ринків праці. Але держава на ділі (якщо не брати до уваги заяви посадовців різного рангу) самоусунулася від цієї проблеми.

Логічно, що до вирішення питання забезпечення житлом переселенців долучилися народні обранці. Народним депутатом В.І. Підберезняком («Народний фронт») 16 листопада 2017 року на розгляд Верховної Ради України було подано проект Закону України «Про проведення експерименту з переселення на постійне місце проживання внутрішньо переміщених осіб, які є власниками житла на непідконтрольних територіях Донбасу» (реєстр. № 7295), яким пропонується визначити порядок проведення експерименту з переселення на постійне місце проживання на територію Кіровоградської та Миколаївської областей внутрішньо переміщених осіб, які є власниками житла на території окремих районів Донецької та Луганської областей, на яких, відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», запроваджено особливий порядок місцевого самоврядування.

Тут виникає питання: чому саме переселення на територію Кіровоградської та Миколаївської області? Не найбільш, до речі, привабливі регіони з точки зору міграції трудових ресурсів.

Звісно, можна списати цю законотворчу ініціативу й на лобіювання інтересів власного регіону (н.д. В.І. Підберезняк мешкає у м. Миколаєві), адже, наприклад, Миколаїв межує з так званим центром тяжіння трудових ресурсів (найбільш кваліфікованих, або здібної молоді) – м. Одесою. Кіровоградська область знаходиться між аналогічними центрами – м. Києвом, Дніпром та Одесою, що посилює й без того наявну репресивність регіону та дефіцит кваліфікованих кадрів.

Автором проекту пропонується укладати з власниками «договір міни житла для обміну житла, яке є власністю ВПО-власників і знаходиться на непідконтрольних територіях, на житло на територіях заселення (частина 1 статті 6 Проекту). По-перше, застосування конструкції договору міни та його нотаріальне засвідчення вимагає наявності електронного запису про таку нерухомість (житло). Зробити такий запис є можливим лише на підставі первинних документів. До того ж, необхідний акт оцінки такої нерухомості. І як оцінити нерухомість у сірій зоні, на лінії зіткнення, окупованій території? По-друге, пункт 4 статті 6 Проекту (положення щодо надання житла більшої площі не більше ніж на 35%) прямо вступає в дисонанс із нормами Житлового кодексу України. Заслуговує на увагу чітка соціальна спрямованість Законопроекту, що, наприклад, виражається в нормі ч. 6 статті 6 про те, що усі витрати та обов'язкові платежі, пов’язані з укладенням договору міни житла, здійснюються за рахунок органів управління експериментом. Звісно, про матеріальний стан вимушених переселенців годі й казати. З задумкою авторів проекту набуття ВПО-власником права власності на житло на території заселення є підставою для втрати ВПО-власником статусу ВПО, що є логічним. ВПО можуть скористатися правом на міну житла лише один раз.

Викликає суттєві зауваження й стаття 8 щодо фінансового забезпечення експерименту. Фінансове забезпечення експерименту здійснюється за рахунок коштів, зекономлених у результаті призупинення на період здійснення експерименту чинності статтею 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» у обсязі 1,0 млрд. грн. щорічно (ч. 1 ст. 8 проекту та п. 1 Перехідних положень проекту). Тобто, мова йде про перенаправлення коштів з одного експерименту на інший, що може викликати негатив від жителів саме гірських районів України та створить додаткову соціальну напругу. Звісно, всі витрати в інтересах регіонів, в яких може бути проведений експеримент (територію Кіровоградської та Миколаївської областей), перекладено на Державний бюджет:  250 млн. грн. на придбання житла та 250 млн. грн. на створення додаткових робочих місць, для кожної області щорічно протягом 2018-2020 рр. (ч. 2 ст. 8 проекту).

Експеримент розрахований до 31 грудня 2020 року. Однак, експеримент може бути завершений достроково, виключно шляхом прийняття відповідного Закону, у разі відновлення державою контролю над непідконтрольними (окупованими – авт.) територіями (ч. 1 та 2 ст. 9). Відповідно до ч. 4 статті 9 проекту пропонується у разі відновлення Україною контролю над непідконтрольними територіями все придбане органами управління експериментом на непідконтрольних територіях житло передати у спільну комунальну власність територіальних громад  Донецької та Луганської областей.

Дивно, чому саме народні обранці замість профільних міністерств є розробниками та ініціаторами цього та подібних законопроектів? Питання, чим, наприклад, зайняті співробітники  Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України (окрім, звісно, освоєння грантових коштів партнерів з ЄС, організацією круглих столів – беззмістовних «болталок» на відповідні теми ВПО тощо)?

На сьогодні існує щодо ВПО безліч правових проблем та колізій, соціально несправедливих норм, тож проект додає ще декілька сегрегаційних моментів, які слабо корелюються з правами людини й громадянина (наприклад, щодо сприяння держави у вільному виборі місця проживання на території України тощо). Чи має статус ВПО міжнародно-правовий зміст? Звісно, ні. Тож еволюція його правової конструкції повинна проходити відповідно до норм міжнародного права до тотожності з поняттям «потерпіла від збройного конфлікту особа». Це значно спростить громадянам збір документів і доказів з метою подання позовів до країни-агресора щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, шкоди здоров’ю. Спростить можливості залучення для таких осіб міжнародної допомоги, матиме додатковий зовнішньополітичний ефект викриття справжніх дій РФ на території України. Бо що значить внутрішня міграція? Чи не прямий це натяк на вихід до такого жаданого агресором пропагандистського словосполучення «громадянська війна в Україні»?

Звісно не можна казати, що Уряд України зовсім без діє в цьому напрямі. Так, нещодавно Кабінетом Міністрів України було схвалено проект Закону, який забезпечить право ВПО з інвалідністю на соціальний квартирний облік. Тобто, Уряд та профільні міністерства намагаються вирішувати окремі найгостріші проблеми, однак, не комплексно. В Грузії, яка вже двічі потерпала від зовнішньої агресії, на формування комплексного бачення із відповідним нормативним забезпеченням влаштування ВПО на новому місці (із наданням житла) знадобилося 10-12 років, з переглядом програми після 2008 року – подій в Південній Осетії. Тобто до термінів «швидко/повільно» тут оперувати не можна, однак в Україні більше можливостей для вирішення цього питання – запуску програми надання житла переселенцям із зони конфлікту і у більш короткі строки. Звісно, при вирішенні проблем ВПО урядовці виходять з наявних вкрай обмежених ресурсів.

Відповідно до ст. 2 проекту експеримент  проводиться на територіях заселення протягом трьох років – з 01 січня 2018 року до 31 грудня 2020 року включно. Та чи не здається автору (а також профільним міністерствам), що цей «експеримент» запізнився вже роки на три? Таку програму потрібно було реалізовувати влітку-восени 2014 року – періоду масового переміщення громадян із зони проведення АТО. Створені можливості для розміщення біженців та переселенців знизили б можливості пропагандистської машини країни-агресора (РФ) щодо заяв про 600-700 тис. біженців, та збільшили б кількість ВПО з окупованих територій саме в Україну. Розуміємо, що їх було б не 1,487 млн. (станом на 11 грудня 2017 року за даними Міністерства соціальної політики України; це лише зареєстровані, а не реальні ВПО, яких на постійне місце проживання на не окуповані території виїхало вдвічі менше; офіційна така статистика з понятих причин відсутня). Зауважимо, що за статистичними даними кількість ВПО зменшується з місяця у місяць. Так, 11 грудня 2017 року – зазначені 1,487 млн., 4 грудня 2017 року – 1,488 млн., 27 листопада 2017 року – 1,494 млн., 13 листопада 2017 року – 1,504 млн., 6 листопада 2017 року – 1,521 млн. осіб. і т.д. (за даними згаданого Міністерства). Тенденція за 2017 рік зрозуміла.  Однак станом на 26 березня 2018 року за даними структурних підрозділів соціального захисту населення обласних та Київської міської державних адміністрацій, взято на облік 1,492 млн. переселенців з Донбасу і Криму.

Саме відсутність умов для повноцінного переміщення (переїзду), а саме – житла, його коштовна оренда тощо стали передвісниками такого явища як «мниме проживання». Масштаби цього явища можна лише приблизно оцінити лише за однією цифрою: у листопаді 2017 року лінію розмежування на Сході України в обох напрямках перетнуло 1,036 млн. осіб! Звичайно, тут є й такі фактори, як відвідування родичів на окупованих територіях (передусім стосується молоді, що виїхала із зони АТО з різних причин). Але відсутність довготривалої цілеспрямованої державної політики щодо розселення, працевлаштування (окрім, звісно, окремих пілотних та волонтерських проектів). Хоча у ст. 7 проекту є натяк на вирішення проблеми працевлаштування – для зниження рівня безробіття на територіях заселення та забезпечення ВПО робочими місцями реалізуються обласні програми створення додаткових робочих місць. І знову все – на місцевий рівень. Тут є один аспект. А члени територіальних громад не запитають у обласної влади, чому саме на ці статті використовуються бюджетні кошти, які могли б служити громаді? Нащо створювати додаткову конфронтацію та соціальну напругу стосовно переміщених осіб, які й без того потерпають від подібних недружніх проявів?

14 березня 2018 року на цей Законопроект надійшов Висновок головного науково-експертного управління Верховної Ради України із загальним підсумком про те, що за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити. Цей висновок є обґрунтованим з правової точки зору. Отже, це ще один приклад недолугого оформлення в законопроекті соціально-корисної та потрібної ідеї.

Може цей законопроект – гра на випередження, адже відповідна робота ведеться принаймні з 2016 року на міжвідомчому рівні. Тим часом, на так званих «нулях» («сірій зоні», «лінії зіткнення») проживає декілька тисяч людей, з них кілька сотень дітей (офіційна статистика відсутня), які вкрай потребують безпечних умов проживання, наявності медичного обслуговування, елементарного надання комунальних послуг, тож саме ця категорія – «перші кандидати» на таку (або подібну) програму, але проблеми цієї категорії старанно ігноруються та замовчуються (окрім, звісно, гуманітарних та волонтерських організацій). Отже, відповідний законопроект і тут є досить слабким, не враховує особливості певних категорій населення зони проведення АТО. До речі, таку програму щодо переселення з «нулів» не обов’язково можна реалізувати прийняттям окремого Закону, досить зваженого рішення Уряду України.

Масштаб проблеми добровільного переселення громадян України з різних, в т.ч. ідеологічних, релігійних, політичних) причин досить значний. Кожен день Україна якщо не фізично, але на рівні свідомості втрачає людей з проукраїнською позицією на окупованих РФ територіях. І це страшно. Страшно за майбутнє Української держави, яка може (реально може!), але «не хоче» захищати власних громадян – поборників Української Державності…