Що робити, якщо країна підписант Будапештського меморандуму веде проти України неоголошену війну, а відповідь досить проста – озброюватися та захищати свої кордони за допомогою зброї.
Світовий порядок грунтується не на підписаних документах, правилах, а на волі та силі. У країни в якої є потужна армія, а також новітні технології для здійснення превентивних заходів лідирує в світі. Міжнародна система миру не здатна забезпечити безпеку, якщо країна сама не потурбується про це питання. Починаючи від Вестафальської системи миру закінчуючи сьогоденням, Європа до 1945 року постійно порушувала правила та воювала, це свідчить про те, що будь-який договір можна порушити задля інтересів власної країни, тому найкращий захист це надія на власні можливості та союзників. Але, згадуючи Макіавеллі необхідно пам'ятати, що союзник має бути слабшим за країну де Ви проживаєте, бо інакше чекайте непроханих гостей власне атаки від союзника чи союзників. Не потрібно однозначно вести комунікації про порушення міжнародних договорів лише Російською Федерацією, бо це також порушення з боку США (вторгнення в Ірак, війна в Афганістані) це також Китай (африканська експансія) , якщо ж висвітлювати лише одну Росії в системі порушення міжнародного законодавства, це буде виявленням однобокого висвітлення країн-агресорів, але винуваті всі. Цитуючи Бісмарка: “залізом та кров’ю” ведеться світова політика, що насправді підтверджує тезу про ірраціональність міжнародних договорів. Договори створенні для слабких, тоді як могутні держави можуть легко порушувати ці норми.
В 2017 році Рекс Тіллерсон озвучив цікаву фразу: “А чому Україна має цікавити американських платників податків”. Дійсно фраза говорить сама за себе, бо США знаходиться в тисячах миль від України, звісно пізніше було зроблено заяву, що це звучало як риторичне питання, але суть цих слів можна зрозуміти без пояснення.
Ситуація в Україні після розвалу Радянського Союзу
Існує багато причин виникнення ідеї ядерного роззброєння України.
За словами безпосереднього учасника тих подій, видатного українського дипломата, колишнього представника України при ЄС та НАТО, професора Володимира Василенка, багато людей в Україні, зокрема й депутати Верховної Ради, перебували під впливом наслідків Чорнобильської катастрофи, тому загальний настрій був антиядерний. [7]
Друга причина, глибша, пов’язана із рухом України до незалежності і дотриманням політики нейтралітету, котру було закріплено в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року. Ще у 1990 році державний секретар США Джеймс Бейкер (James Baker) серед основних критеріїв, якими керуватимуться США разом з усім західним світом при визнанні нових незалежних держав, назвав «неволодіння ядерною зброєю». Тому, на думку В.Василенка, «щоб Україна стала суверенною державою, а її незалежний статус визнав увесь світ, було потрібно позбутись ядерної зброї».[7]
Однак існувала й інша причина, що впливала на процес ядерного роззброєння в Українi. Це технічний стан МБР i закінчення строків перебування ракет на бойовому чергуванні, а також неможливість їх експлуатації, проведення регламентних робіт без спеціалістів із Росiї. [7]
Як нагадує перший Президент України Леонід Кравчук: «Якби ми чекали до 1998-го року, то стали б заручниками ще страшнішого Чорнобиля, ніж пережили. Ніхто ядерних боєголовок у нас не взяв би через страх їх розчленувати, а куди нам з ними було дітися? Тому альтернативи в нас не було, повірте мені. Ми не готові були виготовляти боєголовки, щоб їх замінити, не мали жодної інфраструктури для використання та заміни ядерної зброї». Водночас слід відверто визнати, що українська дипломатія у 90-х роках, перебуваючи в полоні ілюзій щодо початку нової ери в міжнародних відносинах, не спромоглася повною мірою виконати своє головне завдання — «забезпечення національних інтересів і безпеки України». [7]
Після проголошення незалежності Україна отримала не тільки один із найбільших арсеналів військової зброї, а також отримала в спадок ядерну зброю, яка стала для країни не тільки обузою в економічному плані обслуговування, а також ця зброя стала на певний час живим щитом для будь-якої країни, яка б потенційно намагалася вести агресію проти України. Хоча, ядерну зброю використовують в критичним випадках, але все таки цей подарунок міг би стримати будь-якого. Стереотип, що на країну ніколи не нападуть, якщо в країні буде ядерна зброя є хибним, бо приклад індійсько-пакистанського конфлікту є тому підтвердженням. Але, ядерна зброя все таки надає країні більше можливостей та впливовості на геополітичній арені світу, але це про минуле країни, яка віддала ядерну зброю через тиск.
На початку 1990-х років Україна віддала ядерний арсенал, успадкований після розпаду Радянського Союзу. Він включав 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 44 стратегічні бомбардувальники Ту-95 і Ту-160, а також 1900 стратегічних ядерних боєголовок, які могли нести літаки.
Є також інша версія, щодо наявного ядерного потенціалу Україну на 1990-х роки, а саме йдеться про 220 одиниць стратегічних носіїв, зокрема 176 міжконтинентальних балістичних ракет із 1240-ма боєголовками і 44 важкі бомбардувальники, оснащені більш ніж тисячею ядерних крилатих ракет великої дальності, не враховуючи кількох сотень одиниць тактичної ядерної зброї.[7] Та все ж факт залишається фактом, що Україна мала на той час 3 потенціал у світі після Росії та США.
Будапешт: зрада чи ні?
У 1994 році був підписаний Будапештський меморандум, як частина угоди, за яким Україна віддала свої стратегічні ядерні запаси. Президенти США, Росії, України, а також прем'єр-міністр Великобританії уклали Будапештський меморандум про гарантії безпеки для України. У цьому документі ці країни пообіцяли поважати український суверенітет, незалежність і територіальну цілісність, не використовувати силу проти України і не вдаватися до погроз силою. Вони також домовилися не використовувати проти неї економічний тиск. Зараз популярним тведженням стає трактування момерандуму у вигідному світлі для країн-гарантів, що документ лише містив захист у рекомендаціях, що справді є спірним питанням, хоча дійсно рекомендації та часткова допомога надається Україні, але таким чином повернути собі територію не можливо.
Зауважимо, що не тільки підписанти меморандуму були від країн: Британії, США, Росії , а також поставили свої підписи уряд КНР від 4 грудня 1994 року і Декларація Франції зі супровідним листом Президента Ф. Міттерана від 5 грудня 1994 року, які формально й не підписували меморандум. Головна відмінність цих заяв від змісту меморандуму полягає у відсутності пункту про обов’язкове проведення консультацій у разі виникнення особливих ситуацій, які стосуються цих зобов’язань. Тому, Україна справедливо повинна вимагати захисту свого суверенітету від країн підписантів. [4] Бо, якщо в договорі не йшлося по пряме військове втручання, необхідно вимагати більш економічного та політичного тиску, який зараз намагається лобіювати Україна.
Цікавим фактом є те, що в Британії та США на відміну від договору, що був підписаний Україною та Росією , де значилося про гарантії безпеки, що є значно сильнішим аргументом проти англійської версії, а саме версії Британії та США - безпекові запевнення. Тому, дискувати можна цілу вічність, але цим методом не можна досягнути якогось позитивного результати для України. З цього виникає питання, що підписували українські дипломати та чи була це спроба заспокоїти на той час парламент, Президента, громадян країни, бо трактування в Україні та на Заході різняться, і це використовують як головний аргумент, чому досі США веде розмірену політику санкцій. Це вже історична загадка, але суть ідеї гарантування не змінює меседжу, який робить Західний світ для України, бо навіть за наявності угоди про “гарантії безпеки” США та Британія не стали б воювати проти Росії, це фікція та аргумент заспокоєння, який намагалися схоже представляти у Європі при Гітлері, звісно то різні документи та періоди, але суть одна й та сама, за Україну не будуть воювати.
Російська сторона зовсім по іншому намагається трактувати «аргументи» меморандуму, але вже з метою виправдання агресивних дій В. Путіна. Висловлюється така думка: Будапештський меморандум не був ратифікований жодною зі сторінпідписантів, документ «не має юридичної сили, бо не пройшов відповідні парламентські процедури», це дає Росії «реальну правову відмовку». Вона нібито не має відповідних зобов’язань, а сам меморандум можна вважати «юридично нікчемним». [4]
Патова ситуація виходить, якщо одна сторона говорить про юридичний статус домовленості, тоді як російська сторона зовсім відкидає юридичний статус Будапешту. Але, російська сторона забуває, що в документі написано: “меморандум набуває чинності з моменту підписання і тому не потребує ратифікації”. Також, одним із доводів Кремля виступає теза, про те що в 2014 в Україні сталася Революція сталася революція, а отже, виникла нова держава, тоді як Росія зовсім інша ніж 1994 році, коли відписувала домовленість, тому мова не може йти про законність меморандуму, але це все облесливе виправдовування в очах міжнародної спільноти, бо факт залишається фактом, Росія воює проти України.
Порушення Будапештського меморандуму та низки інших міжнародних домовленостей
Історія порушення російсько-українським відносин є фактором розгляду та наглядним урок для українців, що Будапешт майже липовий договір, який насправді не буде виконуватися в разі протистояння.
Те, що Росія не збирається дотримуватися своїх зобов’язань — поважати територіальну цілісність та непорушність кордонів України, стало зрозуміло ще наприкінці 2003 року з огляду на події навколо української коси Тузла в Керченській протоці. Саме після цих подій гучно залунали пропозиції окремих політиків про поновлення Україною ядерного статусу. Можна також згадати, що Росія порушувала Будапештський меморандум ще й раніше, коли здійснювала економічний тиск на Україну, зокрема у сфері поставок енергоносіїв в Україну, та запроваджувала необґрунтовані обмеження на український експорт окремих видів сільськогосподарської та іншої продукції.[4]
Реальне порушення Будапештського договору, а саме порушення з боку російських військових припало на 2014 рік, коли російські війська вторглися в Україну та окупували Кримський півострів, але порушення не тільки було з боку російської машини агресії, бо інші країни, які підписували договір не захистили суверенітет України. Виникає питання, чому так трапилося і що може далі трапитися. Ситуація, яка розгортається в світі є тим прецедентом, коли Росія анексувала Крим, тим самим створила прецедент анексації, тому правила вже є порушеними, тоді як міжнародна спільнота закриває на це очі, висловлюючись при цьому про агресію лише на словах. Мир – порушено, тому міжнародна система безпеки та миру поступово розпадається, внаслідок анексії частини Україну.
Розуміючи, що на Україну було здійснено напад у формі “зелених чоловічків”, які спочатку не ідентифіковували себе у зв’язках з Росією, можна було справедливо б сказати, що не варто поспішати говорячи про російський вплив через відсутність чіткої ідентифікації, але пізніше Росія визнала факт приєднання Криму до РФ, але відповідь Західного світу та гарантів лише відбулася через санкції, осудження і подібну риторику від дипломатів, хоча в 2017 ситуація з економікою стабілізувалася в РФ, що свідчить про неефективність санкцій. Факт – Будапештський меморандум не працює. Наступним кроком Росії стала окупація Донбасу та російсько-українська війна, що стало другим порушенням меморандуму, який підписувався представниками цих країн, хоча російські пропагандисти посилаються на те, що в Україні відбувається громадянська війна, але всі розуміють з якої частини кордону ця війна прийшла, звідки находить техніка, зброя, живий ресурс. Договір був сплюндрований та викинутий на смітник історії.
Порушення договору не тільки стало відправною точкою для стимулу російської агресії та пропаганди в території Україну, це стало біфуркацією початку агресії на Захід, це не тільки ведення пропаганди про “Русский мир” на території Європи, а також підкуп та фінансування ультраправих, чиновників в ЄС, а також постала фізична загроза через постійні військові навчання біля кордонів ЄС з відпрацюванням сценаріїв по захопленню таких країн як Польща, Балтійські країни. Тому, порушення правил не тільки сприяло у розв’язуванні рук Росії проти України, а також рушієм для активних дій в країнах ЄС.
Росія не лише порушила Будапештський меморандум, а й порушила низку інших принципово важливих міжнародноправових актів, серед яких: Статут ООН; Гельсінський заключний акт 1975 року та десяток інших основоположних документів ОБСЄ; Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 року; Тристороння заява щодо гарантій безпеки України президентів США, РФ та України від 14 січня 1994 року; рамковий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією від 1997 року; інші українськоросійські двосторонні домовленості; ДНЯЗ та інші міжнародні документи. Серйозні гарантії містяться також у Хартії Україна–США про стратегічне партнерство від 19 грудня 2008 року; 4 грудня 2009го в Спільній заяві президентів Росії і США було також підтверджено позицію щодо незмінності гарантій, зафіксованих у Будапештському меморандумі. Такі гарантії з боку РФ неодноразово підтверджувалися в офіційних заявах керівництва МЗС цієї країни, зокрема у квітні 2010 року. [4]
Висновки
Говорити про минуле легко, адже, ці події вже трапилися, тому осуджувати людей, які керували та підписували про втрату ядерного потенціалу дуже просто, тому немає потреби вести дискурс про те, якби Україна залишила собі ядерну зброю, необхідно думати про сьогодення та майбутнє. Важливим кроком для Україна стало б підписання нового договору, але питання гарантій не порушення нового заключного договору є актуальними. Діями Європи не повинні бути відмежовування чи поблажки для РФ, політика проти агресора повинна стати занадто дорогою в економічних, людських та інших векторах. Порівняння з Мюнхенською змовою є доречним, бо на порушення необхідно застосовувати адекватні санкції, щоб втихомирити та показати урок, що таким чином не можна вести політику, тоді як сьогоднішня політика більше схожа на зливання країни до рук ведмедя. Важливо, подумати про укладення двосторонніх домовленостей з країнами гегемонами задля підтвердження договору, для того, щоб стати стратегічними союзниками з метою не порушення суверенітету України. Про це говорили в 2008 році, а саме висловлювалося Президентом Ющенко, а далі нічого не відбулося, адже, Україна до 2015 року залишалася позаблоковою країною, тому про що може йти мова.
Україну частково зрадили, але все ж не залишили в повній мірі, не залишили на одинці із звірем, тому українські дипломати, посадовці, вся політична еліта повинна тиснути задля виконання обіцянки про захист території та незалежності.
CША допомогло Ізраїлю у воєнному секторі вклавши 38 млрд доларів на 10 років. Україні ж, яка перебуває під агресією РФ, США виділили трохи більше 658 млн доларів у 2016 році і на наступний рік заплановано ще 350 млн доларів. При цьому Штати не дуже серйозно сприймають агресію РФ та розірвання в одностороньому порядку меморандуму.[6]
Україні не потрібно повертатися до питання про відновлення ядерногостатусу, як це роблять деякі українські політичні сили, при цьому використовуючи популізм у свої виступах, бо це може призвести до міжнародних санкцій, маргіналізації України та відсутності фінансування ядерного проекту (для оновлення сфери потрібно від 10 до 50 мільярдів доларів, а також необхідність створювати ракетоносії), тоді як найкраще подумати про ядерну незалежність України від Росії, особливо, що стосується обробки урану для потреб експлуатації АЕС. Найкращим виходом із ситуації може бути відомий вислів Ніколо Макіавеллі: «Хто має хороше військо, знайде і хороших союзників» – головна суть ідеї не втрачена й сьогодні. І яким би чином зараз не трактували меморандум, важливо діяти іншим чином, ніж звичайним скигленням та надії на когось іншого, бо доля країни в руках українського народу.
Важливо, щоб не тільки лилася річка слів про допомогу та підтримку, а надавалася допомога згідно наслідків, які трапилися та можуть трапитися в майбутньому. Недооцінювання агресора може причинити нову анексію, військовий чи гібридний конфлікт, тому над розвитком подій не просто потрібно слідкувати, а також рефлексувати та асиметрично відповідати на загрози, бо історія може повторитися, як відбулося із Гітлером. Загроза російського вторження в Україну, це не тільки проблема України, бо це проблема всього цівілізованого світу.
Використана література:
1.http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/998_158
2.https://petrimazepa.com/ukraineforusa.html
3.https://inforesist.org/tag/budapeshtskij-memorandum/
4.http://www.viche.info/journal/4829/
5.http://ukrainian.voanews.com/a/ukraina-podatky-ameryka/3807097.html
6.https://defence-ua.com/index.php/statti/2065-budapeshtskyy-memorandum-zrobyty-vysnovky
7.http://iac.org.ua/mizhnarodno-pravova-otsinka-tekstu-budapeshtskogo-memorandumu-1994-r-chastina-1/
8.http://iac.org.ua/mizhnarodno-pravova-otsinka-tekstu-budapeshtskogo-memorandumu-1994-r-chastina-2/
9.http://vysnovky.com/analytics/politics/2479-hto-lobiyuvav-budapeshtskii-memorandum
10.https://gazeta.dt.ua/international/deyaki-rozdumi-pro-budapeshtskiy-memorandum-ta-mizhnarodni-garantiyi-bezpeki-ukrayini-_.html
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.