У попередньому матеріалі було здійснено спробу проаналізувати реальне становище, в якому опинилась шкільна освіта в Україні.
У цій частині – думки про те, яким чином слід вирішувати проблему реформування шкільної освіти, як використати можливості децентралізації та розумно підійти до фінансування освіти.
По-перше, слід зрозуміти, що відкладати реформу школи далі, «на колись», – не можна, якщо ми дійсно не хочемо, щоб наша країна загубилася у хвості світового прогресу.
По-друге, маємо діяти розумно та послідовно. У нинішній час в Україні розпочалась адміністративно-територіальна реформа, ключовими елементами якої є децентралізація та створення об’єднаних територіальних громад. В її рамках і планується проведення реформи освіти, зокрема шкільної.
Якщо говорити про децентралізацію, що означає передачу влади на місця, то реформа освіти ніколи не може здійснюватися за принципом «згори – донизу». Це пояснюється тим, що управління освітніми закладами та їх забезпечення покладається на балансоутримувача – місцеві ради, адміністрації. Таким чином, і вирішення питань щодо вибору шляхів впровадження змін у освітній сфері має здійснюватися згідно з волею громади, а не за вказівками з міністерства. Це стосується створення освітніх округів, опорних шкіл, старших профільних шкіл.
Але не будемо забувати, що нікуди не поділися районні відділи освіти. Міцно забюрократизована система змінюватися не бажає і не схильна до того, щоб реформуватися самостійно. Районний відділ освіти визначає, виходячи з власних зацікавлень, які школи будуть визначені, як опорні, а які такими не стануть. В опорні школи і спрямовуються значні ресурси, щоб вищестоящому керівництву у звітах продемонструвати виконання всіх заходів для впровадження реформ.
На сьогоднішній день оцінка ефективності «реформування» доволі примітивна: сам звіт, його досконалість, виписаність. Папірець заміняє реальну роботу.
Підвищення якості та ефективності шкільної освіти тільки опосередковано пов’язане з розмірами фінансування галузі. Як і в інших сферах людського життя, слід сконцентрувати увагу на тому, як саме «освоюються» народні кошти. Їхній розподіл відбувається зверху вниз – від Кабінету міністрів, через Міністерство освіти і далі по низхідній вертикалі аж до навчального закладу. Ось так і формується ситуація, коли до безпосередніх учасників навчально-виховного процесу – учня і вчителя – доходить дуже мала частина, а неспіввимірно більша витрачається на утримання бюрократичного управлінського апарату всіх рівнів. А він, у свою чергу, зайнятий собою, самозбереженням, демонстрацією власної потреби, власними контрольно-посередницькими функціями. Це – паразитування на тілі української освіти.
Саме тому освітня бюрократія ще з 2014 року активно саботує проект закону України «Про освіту». Ним сподіваються запровадити відмінні від існуючих механізми фінансування освіти, зокрема надання фінансової автономії навчальним закладам та впровадження принципу «гроші – за дитиною». Та найголовніше, від чого втрачають сон бюрократи – це те, що держава звільниться від обов’язку їх утримувати, позбавившись необхідності величезної кількості освітніх начальників. Якби закон ухвалили, то лише невелика частина із нинішніх освітніх апаратників знайшла б собі роботу в якості компетентних працівників методично-психологічного супроводу освітнього процесу.
Потребу у розумній, продуманій освітній політиці можна продемонстрували на прикладі дітей, яким проблематично фізично потрапити до опорних шкіл, оскільки проживають вони поза межами населених пунктів, «ощасливлених» наявністю таких шкіл. Цим дітям суто теоретично мають надати транспорт за програмою «шкільний автобус», яка ефективно спрацьовує далеко не по всій Україні.
Наша країна не є однорідною за таким критерієм, як густота населення. Простіше кажучи, проблеми дітей в карпатському регіоні, враховуючи стан місцевих гірських доріг, значно відрізняються від ситуації на півдні України – враховуючи великі відстані між населеними пунктами та в Центрі країни, де існує дві взаємообернені проблеми – переповненість навчальних закладів у містах та малокомплектність сільських шкіл. Отже, якщо ми дійсно прагнемо вирішувати питання реального дотримання і виконання конституційної норми про забезпечення дітей рівним доступом до якісної шкільної освіти незалежно від матеріальних можливостей дітей та віддаленості населеного пункту, то слід не уніфіковувати критерії для розташування опорних шкіл, а ретельно контролювати забезпечення вимог державного стандарту стосовно шкільної освіти.
Наступне. Абсолютно очевидно, що для якісного навчання та загального розвитку викладати предмети мають професійні вчителі. Тому слід відмовитися від практики, коли, як це буває зараз, один педагог викладає 4–5 предметів. Крім того, дітям слід забезпечити доступ до якісної бібліотеки, спортзалу, додаткових гуртків, секцій та навіть басейну, що має стати звичайною умовою навчання.
Зрозуміло, що у нинішніх реаліях такі умови присутні далеко не в кожній столичній школі, не кажучи вже про сільську місцевість.
Саме тому слід уважно продумати оптимізацію шкільної мережі у процесі об’єднання територіальних громад. Звичайно, чимало шкіл слід реорганізувати, але в об’єднаних навчальних центрах досягнути відповідного високого рівня матеріального забезпечення буде набагато реальніше. Впевнена, що на місцях (у селах, селищах) слід залишити лише навчальні класи для молодших дітей, або розглянути як альтернативу домашнє навчання за базовими дисциплінами. Базову середню та профільну освіту діти можуть отримувати вже в освітніх центрах та їхніх філіалах, створених у кожному окрузі. Питання слід розглядати комплексно – в жодному випадку не можна залишати поза увагою організацію вчасного та безпечного трансферу дітей до шкіл та додому. Для учнів старших класів можливо забезпечення якісним житлом у гуртожитках біля освітнього центру тощо. Це – частина їхньої підготовки до дорослого життя та економія часу та коштів на переїзди.
Наприкінці статті – про найголовніше. Жодні зміни на краще неможливі без активної життєвої позиції українців, більшої громадянської активності кожного з нас. Вкрай необхідно досконально володіти проблематикою в сфері освіти, що стосується буквально кожної деталі: матеріального забезпечення школи, її загального стану, реалізації програми «шкільний автобус», якості викладання предметів. Якісні зміни на краще можливі тільки за появи соціального запиту на них.
Питання фінансування в результаті створення ОТГ – важливе та водночас болюче питання. На сьогоднішній день маємо абсолютно неприйнятну ситуацію, коли в процесі децентралізації надходження до місцевих бюджетів зросли, але ситуація з фінансуванням освіти кращою не стала.
Вдумаймося у неприродність і навіть патологічність ситуації.
За останні два роки влада звітує про профіцитні місцеві бюджети. Обсяг освітньої субвенції, тобто фактично видатків на освіту в абсолютних цифрах зріс вдвічі, державний бюджет демонструє 2 млрд грн економії. Але при цьому від обігу так званих «благодійних внесків» батьківської допомоги, тобто грошових поборів з батьків начебто на потреби учнів не тільки не відмовилися, його ще й намагаються узаконити!
Гірка правда полягає в тому, що цілковита громадянська пасивність і є тим фоном, яким користується недобросовісна місцева влада, щоб начебто «економити» бюджетні кошти, збираючи водночас мільярди гривень готівки «батьківської допомоги», фактично – вимагаючи хабарі.
Варто нагадати принципову річ: бюджет, у тому числі видатки на освіту, формуються не податківцями як уповноваженими представниками держави. Вони лише виконують свою роботу. Реальне надходження коштів забезпечують платники податків та зборів, тобто всі ми, громадяни України, ті, хто працює, тобто – українські батьки, чиї діти і відвідують школу.
Ми маємо стати більш вимогливими. Посадовці всіх рівнів мають щоденно чути від нас запитання, куди витрачені народні кошти. Тільки таким чином ми можемо досягти справжньої, а не задекларованої публічності у витрачанні громадських фінансів.
Головний акцент слід зробити на роботі районних відділів освіти. Саме районо відповідає за організацію харчування дітей, забезпечення підручниками, фінансування господарських потреб і навіть за розподіл бюджетної субвенції з державного та обласного бюджету. Тому контроль місцевих депутатів за діяльністю районо є інструментом, без якого обійтися неможливо. Це слід розуміти всім і кожному.
Зусилля держави щодо децентралізації, те, що відтепер місцеві бюджети та програми, зокрема освітні, матимуть більше ресурсів – слід тільки вітати. Але ще раз підкреслю: наявність більших коштів зовсім не означає автоматичного вирішення проблем освіти на місцях. Тому завдання місцевих депутатів, народних обранців у об’єднаних територіальних громадах – сприяти і контролювати якісне розподілення та ефективне використання цих ресурсів, доведення до відповідних органів влади комплексної та об’єктивної інформації про існуючі проблеми громад у сфері освіти та пропозиції щодо їх якнайшвидшого вирішення.
Тільки поєднання зусиль у всіх цих напрямах дозволить усім нам спільними зусиллями якісно реформувати українську освіту. Йдеться про те, чи буде готова наша держава гідно інтегруватися у непростий, суперечливий і конкурентний світ цивілізації ХХІ століття. Або – залишитися на узбіччі світового процесу.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.