"Адвокат" України в Європі перетворюється на упередженого прокурора

Польщу традиційно називають адвокатом України в Європі за стійку проукраїнську позицію Варшави.

            Останнім часом у Польщі склалася тенденція активного несприйняття всього українського – починаючи від заяв окремих польських політиків, закінчуючи різного роду провокаційними діями з боку певних груп громадян. Так, 18 березня у Варшаві відбулася акція представників двох праворадикальних груп, які виступали проти імміграційної політики польського уряду. Лейтмотивом заходу була демонстрація зневаги до так званої «українізації польського ринку праці».

            Дійсно, на заробітки до сусідньої держави їде велика кількість українців. Сюди ж варто додати й корінних етнічних українців історичних територій Холмщини та Підляшшя, які є повноправними громадянами Польщі. На думку учасників акції, їхній уряд цілеспрямовано створює комфортні умови для працевлаштування українців. Відповідно, за такою логікою поляки виїжджають на заробітки до Великої Британії та Німеччини. Також праворадикали зазначали про те, що їхня акція не спрямована проти конкретного народу, а має на меті висловлення протесту власному уряду.

            Перш за все, при розгляді даної ситуації до уваги потрапляє факт свідомого перекручування наявного стану справ. Як відомо, дійсно для трудової міграції українців у Польщі було створено непогані умови. Більше того, це стосується не лише сфери праці, а й, наприклад, освіти. Але такі заходи Варшави стали відповіддю на звуження польського ринку робочої сили внаслідок її відтоку в раніше згадані держави ЄС. Тому трудова міграція українців є не причиною, а наслідком аналогічного процесу в поляків. Відповідно, суботня акція праворадикалів за своєю сутністю є провокаційною, оскільки її засновок побудований на маніпуляції фактами.

            У той же час слід згадати, що потужна трудова міграція українців використовується Польщею на зовнішньополітичній арені. Так, коли в ЄС піднімається проблема виконання країнами-членами квотного принципу розподілу біженців з Близького Сходу, то Варшава експлуатує «українське питання», посилаючись на факт значного тиску населення нашої держави на її східні кордони. Відповідно, це автоматично звільняє Польщу від прийому й розташування сирійських та інших мігрантів. Тому присутність української робочої сили є вигідною для неї не лише у практичному, а й у зовнішньополітичному вимірі.

            На останок варто зазначити, що такого роду відверті антиукраїнські акції є результатом польської політики подвійних стандартів. Варшава зацікавлена у співпраці з Києвом, оскільки від цього може залежати питання її національної безпеки (на прикладі використання українців як засобу легітимації відмови виконувати квоти по розташування сирійських біженців). Але в той же час, звинувачуючи Україну у проявах націоналізму, Польща іноді сама свідомо підтримує націоналістичні погляди своїх громадян. У подальшому майбутньому така політика подвійних стандартів може лише зашкодити правлячій партії «Право і справедливість». Прикладом цього є нещодавня новина про те, що серед польських громадян збільшився рівень незадоволеності роботою Національною Асамблеєю.