Інститут наставництва: як запровадити європейську практику в українських реаліях

Інститут наставництва – необхідний компонент соціальної відповідальності держави та суспільства у вихованні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У жовтні минулого року президент України підписав зміни до закону «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», який на законодавчому рівні закріплює інститут наставництва в Україні. За цей законопроект проголосували 247 парламентаріїв.

Суть наставництва полягає у створенні можливостей для українських громадян надавати добровільну індивідуальну допомогу дітям, що мешкають у закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Насамперед, йдеться про допомогу дитині щодо підготовки до дорослого самостійного життя.

Інститут наставництва включає в себе, зокрема, допомогу у визначенні та розвитку здібностей дитини, реалізації її інтересів у професійному самовизначенні; надання дитині доступної інформації про її права та обов'язки; формування практичних навичок, спрямованих на адаптацію до самостійного життя –вирішення суто побутових питань, навичок розпоряджатися власним майном і коштами, отримання освітніх, соціальних, медичних, адміністративних та інших послуг. Також йдеться про формування у дитини навичок здорового способу життя.

Підготував і вніс законопроект до Верховної Ради особисто президент України Петро Порошенко. Згідно з даними, які автор наводить у пояснювальній записці до цього документу, станом на 2016 рік в Україні мешкає 72 731 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Із них 65 705 дітей проживають у сім'ях громадян (опіка, піклування, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу). Ще майже 7 000 дітей проживають в інтернатних закладах різних типів та, як правило, з різних причин (вік, стан здоров'я) практично не мають шансів бути усиновленими або влаштованими в інші форми сімейного виховання.

Саме цій категорії сиріт і має допомогти інститут наставництва.
Але як норми цього закону будуть реалізовані на практиці? Чи враховують вони всі реальні інтереси сторін правовідносин, які закон покликаний урегулювати?
Передбачено укладення договору про наставництво між кандидатом у наставники й адміністрацією закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на яку покладено функції опікуна дитини-сироти. Але при цьому реальна небезпека полягає в тому, що органи опіки та адміністрація цього закладу можуть просто саботувати процес наставництва.

Чому?

По-перше, запропонований у законі порядок здійснення діяльності наставника виглядає занадто ускладненим. Спочатку кандидат має укласти відповідний договір між центром соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді за місцем проживання дитини та адміністрацією закладу, в якому проживає дитина.

Потім кандидат у наставники мусить пройти курс підготовки з питань виховання та соціальної адаптації дітей-сиріт. І тільки після проходження цих етапів може бути укладено сам договір про наставництво.

По-друге, органи опіки та адміністрації інтернатів, використовуючи процедуру вибору та підготовки кандидата в наставники, можуть неформально, але ефективно «загальмувати» запровадження інституту наставництва. Чому? Все просто: справа в грошах.

Законодавець і досі не змінив саму схему фінансування інтернатів та інших установ опіки над сиротами. Вона побудована за простою логікою: чим більше знаходиться під опікою дітей і чим триваліші строки їхнього перебування в інтернатах, тим більше адміністрація отримує грошей.

Так, у Держбюджеті на 2017 рік передбачено більше 6 млрд грн. на інтернатні установи. За оцінками ЮНІСЕФ (інформація за 2014 рік), витрати держави безпосередньо на дітей становлять усього близько 14% від цієї суми. Решту витрачають на утримання установ і зарплату обслуговуючого персоналу. Таким чином, на дітях-мешканцях інтернатів декому з чиновників вигідно робити своєрідний бізнес. У цьому й полягає головна перешкода для впровадження інституту наставництва.

Існує ще один нюанс, на який варто звернути увагу: у законі пропонується допускати до наставництва виключно тих громадян, що пройшли курс підготовки з питань виховання та соціальної адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою центральним органом виконавчої влади, тобто Кабміном. А зараз закон не зобов'язує потенційних опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів проходити такі курси. Не дуже справедливо, чи не так?

Слід також звернути увагу і на те, що для влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у сім'ї опікунів, піклувальників, прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу не вимагається проходження такої кількості проміжних етапів, як при встановленні наставництва.

Безумовно, інститут наставництва – необхідний компонент соціальної відповідальності держави та суспільства у вихованні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак, застосовуючи такі механізми, законодавець (а в даному випадку, й ініціатор – Президент України) мав би передбачити й інші механізми фінансування інтернатів, щоб позбавити чиновників та адміністрації цих закладів підстав і можливостей робити свій великий бізнес на долі маленьких українців – представників нових поколінь нашої держави.