Недоторканність vs відповідальність

За час своєї роботи Верховна Рада 8 скликання дала згоду на зняття недоторканності з чотирьох обранців. Та кожного разу складність і тривалість процесу дає нардепам можливість легко втекти з України.

14 липня 2015 року Верховна Рада України підтримала у першому читанні історичний законопроект № 1776 "Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)", котрий передбачає виконання найчастіше повторюваної обіцянки кожних парламентських виборів – скасування депутатської недоторканності. На жаль, минуло вже півтора року, а віз і нині там.

Для початку трохи статистики. За всю історію незалежності України 13 народних депутатів були позбавлені імунітету –  від Юхима Звягільського у 1994 році до його колеги по фракції Вадима Новинського сьогодні. З них – лише 4 особи були засуджені, 7 – тікали за кордон, а 9 нардепів зберігають статус народного депутата вже у парламенті чинного скликання.

За час своєї роботи Верховна Рада 8 скликання дала згоду на зняття недоторканності з чотирьох обранців. І кожного разу цей процес був настільки складним і тривалим, що підозрювані у злочинах політики могли з десяток разів без перешкод покинути країну. Нардепи Сергій Клюєв та Олександр Онищенко, наприклад, вдало скористалися таким подарунком долі.

Отже, банальна статистика доведених до суду справ сама за себе говорить про ефективність механізму зняття з народних депутатів недоторканності. Генеральний прокурор, який ініціює подання на позбавлення депутата імунітету і притягнення його до відповідальності, щоразу має ледь не принижуватися перед регламентним комітетом, надавати додаткові докази про скоєний злочин попри таємницю слідства, по декілька разів доопрацьовувати  подання тощо. Крім того, сама процедура розгляду подання в профільному комітеті може тривати більше 20 днів, а термін розгляду прокурорського клопотання в парламенті загалом становить понад місяць! І якщо в Раді бракує політичної волі для швидкого прийняття рішень, про реальне притягнення нардепів до відповідальності годі й говорити.

Іноді складається враження, що регламентний комітет Верховної Ради – це такий собі судовий орган, якому генпрокурор мусить вичерпно довести вину депутата. Через це парламент стає схожим на клубне товариство з круговою порукою, члени якого самі вирішують, що з собою робити.

Для порівняння, в багатьох цивілізованих країнах світу проблема зі зняттям імунітету вирішується зовсім інакше. Наприклад, нідерландські депутати взагалі не мають ніякого імунітету, тоді як більшість європейських країн практикують обмежену недоторканність, що надається парламентарям лише на сесійний період (Греція, Португалія, Швеція) або ж взагалі тільки на час фізичного перебування в парламенті (Норвегія, Ісландія). Це так званий депутатський індемнітет. В низці країн володіння імунітетом не захищає депутатів від слідства.

Відтак, якщо в нас бракує волі, аби змінити Конституцію і взагалі скасувати депутатську недоторканність, то на цьому етапі необхідно бодай вдосконалити механізм її скасування за поданням генеральної прокуратури. Зокрема, 3 жовтня цього року до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності внесено законопроект № 5213, який передбачає, з-поміж іншого, оптимізувати строки розгляду подань у парламенті (не пізніше 7 днів з дня його внесення), а також відповідно у комітеті – 5 днів; встановити чіткі вимоги для внесення подання та вимог до його змісту; вирішити питання щодо тимчасового обмеження виїзду за кордон народного депутата, щодо якого до парламенту в установленому порядку внесено подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт.

Прийняття цього законопроекту значно підвищить шанси на притягнення народних депутатів до відповідальності. Хоча вказаний крок жодним чином не повинен стати альтернативою повному скасуванню депутатської недоторканності вже в найближчому майбутньому.