Курди й турки — союзники та вороги

Коли і яких курдів підтримує турецький уряд?

На пострадянських теренах прийнято вважати, що турки та курди — затяті вороги. Оскільки найпівденніша країна Азії, про яку ми хоч щось чуємо не в контексті війн, це Туреччина, то й переважна кількість новин про курдів до українського споживача доходить в контексті їхніх взаємин із турецькою владою. Наприклад, ранок 4 листопада приніс чергову новину про арешт курдських політичних діячів у Туреччині. Нерідко можна чути також, як турецькі лідери називають курдські збройні формування в Сирії терористами. Разом із тим, надто спрощено вважати турків і курдів абсолютними антагоністами в сучасних процесах на Близькому Сході.

Перш за все, чимало курдів живе на території Туреччини та є законослухняними турецькими громадянами, не претендуючи на створення незалежного Курдистану. Сьогодні курди складають від 15 до 20 відсотків населення Туреччини, а прокурдська Народна демократична партія на сьогодні має близько 11% місць у турецькому парламенті. З іншого боку, курди є соціальною базою лівих політичних рухів, пов’язаних із Робочою партією Курдистану (РКК), що визнана багатьма державами як терористична організація та відома своєю збройною боротьбою проти турецького уряду. Втручаючись у сирійський конфлікт, турецький уряд апелює саме до зв’язків курдських угруповань у Сирії з РКК, а відтак вважає свою боротьбу з курдськими загонами в Афріні антитерористичною діяльністю.

Разом із тим, не буде коректним ототожнювати всіх курдських активістів і бійців у Сирії з антитурецькою Партією «Демократичний союз» (PYD) та її силовими загонами, серед яких найбільш відомими є Загони народної самооборони (YPG). В Сирії діють також лояльні до Туреччини військово-політичні курдські об’єднання, зокрема, Курдська національна рада (KNC, або ENKS) та її бойові загони з Роджавської пешмерги. Ці сили поки не мають великої ваги в Сирії, хоча за умови подальшого успіху операції «Щит Євфрату» вони можуть отримати реальну владу в деяких регіонах на захід від Євфрату. ENKS також плідно співпрацює з політичними рухами Іракського Курдистану, за допомогою яких він фактично і виник.

Іракський Курдистан вже протягом кількох десятиліть має більш стабільну автономію, і це було закріплено після падіння режиму Саддама Хуссейна в 2003 році. Протягом більш ніж десяти років лідером цього регіону є Масуд Барзані, який обіймає посаду президента, хоча формально регіон не має суверенітету та визнає першість багдадського уряду. Політика Барзані, Демократичної партії Курдистана та її силових загонів (пешмерга) в цілому лояльна до Туреччини, турецькі військові інструктори тренують курдських бійців, а конфлікт багдадського й турецького урядів, що сьогодні триває, пов’язаний зі співпрацею курдів та турецької армії, що фактично обмежує суверенітет Іраку. Ербіль — столиця Іракського Курдистану — є досить популярним напрямом для турецьких авіакомпаній. Політика іракських курдів зручна для турецького уряду, зокрема, через те, що маючи реальну владу, місцеві політики не проголошують офіційну незалежність, а отже не створюють прецедент курдської держави, яким у майбутньому могли б скористатися й турецькі курди, порушуючи вже суверенітет самої Туреччини.

Таким чином, протистояння між турецьким урядом і курдськими формуваннями не вичерпує всього обсягу курдсько-турецьких взаємин і не може трактуватися як протистояння двох націй. Курди не змогли здобути в ХХ столітті національної незалежності, і тепер будь-яка курдська політична партія так чи інакше ставить питання незалежності чи автономії курдських територій, але в інших питаннях (зокрема, в релігійних) їхні ідеології розбігаються, і якщо частина з цих партій та угруповань протистоїть турецькій політиці (особливо після відновлення курсу на десекуляризацію та відродження імперських амбіцій у турецького уряду), то інші цілком нормально співпрацюють із Туреччиною, в тому числі в військовій галузі та протистоянні з «Ісламською державою».