Чому Меркель Медведчука від Луценка захищає

Різкий тон Ангели Меркель під час розмови з Петром Порошенком викликаний не лише невиконанням «Мінська-2», але й спробою «вистрелити в парламентера», який влаштовує Захід і Росію – Віктора Медведчука.

На минулому тижні улюблений блазень Петра Порошенка, за сумісництвом – генеральний прокурор України Юрій Луценко – анонсував виклик на допит Віктора Медведчука. Проте прокурор без юридичної освіти, вочевидь, не очікував такої різкої і оперативної реакції Заходу на свої слова. Одна справа – свідчення спікера Андрія Парубія «про «російський слід» в захопленні Луганської СБУ, роль російських спецслужб в тих подіях і «роль Медведчука». І зовсім інша – публічна заява керівника найголовнішого карального органу в країні.

Правда, пан Луценко досі не позбувся звичної риторики опозиціонера, причому опозиціонера українського – який розкидається звинуваченнями та погрозами направо-наліво, і впевнений, що не несе за це жодної відповідальності. Але у останньому випадку, як кажуть, найшла коса на камінь: адже Медведчук не просто представник України у підгрупі з гуманітарних питань Тристоронньої контактної групи, а реальний переговірник найвищого рівня, узгоджений не лише Путіним, але й самою Ангелою Меркель.

Можна лише здогадуватися, наскільки роздратованою була канцлер Німеччини, яка 17 вересня зателефонувала президенту України зі словами про те, що «наступні тижні повинні бути використані для того, щоб зробити вирішальний крок уперед у виконанні Мінських домовленостей». «При цьому необхідно, щоб обидві сторони продемонстрували відповідну політичну волю для досягнення домовленості» – процитувала канцлера спікер уряду ФРН Ульрика Деммер. Пресс-служба Порошенка про ці слова Меркель нічого не повідомила – мабуть, політичної волі не вистачило?

При цьому, у випадках, коли неприємні для Києва слова західних політиків та дипломатів приховати не вдається, з української столиці традиційно лунають звинувачення у неправильному перекладі чи інтерпретації. Наприклад, 14 вересня глава МЗС Франції Жан-Марк Ейро на спільній прес-конференції з міністрами закордонних справ ФРН Штайнмаєром та України Клімкіним описав три етапи врегулювання конфлікту на Донбасі. Перший – припинення вогню і розведення військ у трьох пілотних зонах, паралельно з цим – розробка проектів законів про вибори на Донбасі і об особливий статусе регіону.
«На наступному етапі, а це неперервний процес, Верховній Раді потрібно прийняти вищеназвані закони. Також відбудеться розширення пілотних зон з трьох до десяти, покращується доступ спостерігачів до території Донбасу, створюються просунуті бази спостереження ОБСЄ. Третій етап – це затвердження Радою дати проведення виборів, завершення конституційної реформи, проведення амністії і одночасно з цим кінцеве розведення військ по всій лінії фронту, створення нових пропускних пунктів, звільнення полонених, виведення військ і повний доступ до кордону», – сказав Ейро.

Звісно, ці заяви не сподобалися українській владі, яка вимагає почати виконання Мінських домовленостей з відновлення контролю над кордоном – незважаючи на те, що цей процес, згідно з підписаним Україною документом, повинен початися в перший день після місцевих виборів на непідконтрольній частині Донбасу. А завершитися – лише після «всеохоплюючого політичного врегулювання» (конституційна реформа і закон про особливий статус «окремих районів Донецької та Луганської областей»). Тому не дивно, що на адресу Ейро з боку офіційного Києва пролунали закиди у помилках перекладачів, а з боку «патріотів» – звинувачення у реалізації «плану Медведчука».

Проте не лише у Франції та Німеччині, але й на Заході в цілому, не говорячи про Росію, нічого поганого у цьому демонізованому в Україні плані не бачать. Більше того, суто в нормативному плані від пропозицій Ейро «план Медведчука» відрізняється лише назвою закону про амністію. Знавець українських юридичних і судових реалій пропонує назвати його примирливо – «Про відмову від переслідування учасників подій на Донбасі», що цілком може задовольнити не лише «ополченців», але й «добровольців», яким зараз доводиться відповідати за мародерство і знущання над мирним населенням у «звільненій» частині Донбасу.

Однак реальне примирення і врегулювання конфлікту на Донбасі, судячи із останніх заяв прем’єра Гройсмана про «мир тільки на наших умовах», зараз не входить у плани офіційного Києва. По-перше, на війну можна списати різке падіння рівня життя населення після двох з половиною років «влади Майдану». А по-друге – ця влада прекрасно навчилася на війні заробляти. Тому не дивно, що під її прицілом опинилися не лише звичайні люди, які закликають до миру (на кшталт в’язня сумління, журналіста Руслана Коцаби), але й міжнародні мирні переговірники, парламентери рівня Медведчука. А в парламентерів на цивілізованому Заході не те що стріляти – навіть цілитися не прийнято.