Олег Верник (2006): "Українські ліві: фантом чи реальність?"

через ознайомлення з низкою дискусій у соціальних мережах вирішив привернути увагу профспілкового активу до своєї вельми провокативної статті 2006 року в числі №4 журналу "Правий поступ"

http://korrespondent.net/url.hnd?url=http://shron.chtyvo.org.ua/Pravyi_Postup/N04_zhovten_2006.pdf

Виявилося, що її основні месаджі за 10 років, що минулі  з часу її написання, абсолютно не застарілі, а, навпаки, виглядають напрочуд актуальними. Гадаю, що ця моя стаття 2006 року виявиться у нагоді для активу незалежних профспілок у справі формування політичної надбудови над сучасним класовим профспілковим рухом. Питання на часі і, принаймні, колись треба розпочинати цю теоретичну дискусію. А, як добре відомо, все нове – це добре забуте старе! :))

Олег Верник, Голова ВНПС “Захист праці”

«Українські ліві: фантом чи реальність?

(аспекти конфронтації та взаємодії з правими)

Ще ніколи в житті не писав матеріал для правого журналу, але ж, мабуть, цей час настав. Необхідність написання цього матеріалу є вкрай очевидною, позаяк традиційні для західноукраїнської громади (а саме до неї, у першу чергу, хочу спрямувати цей матеріал) двобої «праві» vs «ліві» не те що набридлі поодиноким спостерігачам, а скоріш просто потребують хоча б невеличкої анатомії. Оскільки передбачається що з «правими» читачам поважаного правого журналу все більш-менш зрозуміло (звичайно, це походить на певний жарт з мого боку!), то спробуймо з’ясувати – хто ж такі «ліві» в сучасних українських умовах.

Масова свідомість, що була остаточно сформована в Західній Україні ще на початку 90-х наполегливо за «лівими» в Україні закріплює наступні риси:

1. Проросійський геополітичний вектор,

2. Заклики про повернення до Радянського Союзу,

3. Заклики до захисту вельми абстрактних часом «трудящих».

І було б, з мого боку, безглуздо, на ці справедливі закиди не звертати увагу та не намагатися пояснити реальні причини їх походження. Адже домінування, скажімо, першої риси нашого переліку разом і в купі з другою зовсім не залишають нашим традиційним «лівим» можливості, навіть, демагогічно займатися реалізацією третьої риси. Наприклад, жодній мислячій особі не прийде до голови думка, що партія ПСПУ начебто, насамперед, є «лівою», а вже потім «проросійською». З КПУ приблизно тотожна ситуація. А ось коли вже мова йде про очевидно (принаймні ще до недавнього часу) «проукраїнського» Мороза та його СПУ, то вже жодне розумне українське створіння не наважиться їх назвати «лівими»...

І це правда і... чому це так? Вимушений повернутися до історії. Поразка світових революційних процесів на початку 20 століття обумовила прихід до влади в Радянському Союзі контрреволюційної шовіністичної кліки Йосипа Сталіна. Зараз для всіх нас – читачів та дописувачів журналу «Правий поступ» - є абсолютно очевидним величезний злочин сталінської камарильї проти українського народу, але ж, нажаль, розібратися у шовіністичній та контрреволюційній природі сталінського режиму українським та світовим лівим силам того часу, зосередженим в лавах Комінтерну (а йдеться ту про 20-ті та 30-ті роки 20-го століття) було дуже і дуже непросто. Ось такий довгий та жертовний шлях пройшла свого часу знаменна партія КПЗУ, яка ще з 20-х років поступово відходила від полум’яної підтримки всіх кроків сталінізованих радянських більшовиків у бік серйозного та драматичного аналізу природи сталінського режиму та багатьох аспектів реалізації т.зв. «сталінської національної політики», яка свідомо та одверто обрала курс на відновлення російського великодержавництва замість вільної федерації вільних народів. Саме через це в 1938 році КПЗУ була виключена з лав Комінтерну та майже вся репресована. Тих західноукраїнських комуністів, кого не змогли знищити в 38-ому році, в першу чергу страчували відразу ж після «звільнення» Західної України зразку 1939 року.

Зрозуміло, що протягом великого часу ліва КПЗУ була рупором саме прорадянського вектору в західноукраїнській політиці. Ця орієнтація проводилася через невірне розуміння тривалий час керманичами КПЗУ сталінського Радянського Союзу як «вітчизни всіх трудящих світу», тобто свята віра у перемогу світового соціалізму обов’язково пов’язувалася з необхідністю поступового приєднання до Радянського Союзу всіх інших країн, де б до влади приходили б партії Комінтерну. А, у свою чергу, на чолі Радянського Союзу вже постає, словами Сталіна «великий російський народ» та й сам цей Союз «сплотіла невєкі» саме «Вєлікая Русь»...

За таких умов, інший, а саме правий вектор західноукраїнської політики міцно закріпився за організацією ОУН, яка через свою розгалужену мережу та конспіративний підпільний характер дуже швидко заповнювала той вакуум українського національно-визвольного руху, який виник через цю приреченість КПЗУ сліпо слідувати у векторі Радянського Союзу.

Саме через це ми маємо певну унікальність ситуації в Західній Україні щодо виникнення та розвитку національно-визвольних рухів. Якщо, скрізь, в поневолених країнах (на кшталт Ірландії, Басконії тощо) ліві та праві течії національно-визвольного руху перед обличчям спільного ворога-окупанта намагаються працювати в варіанті, принаймні, певної синхронізації своїх дій, то в Україні відбулася надзвичайна розбалансованість в середині національно-визвольного руху саме через різні геополітичні орієнтири. До речі, праві з ОУН теж опинилися певними заручниками радянофільського характеру західноукраїнської лівиці 20-30-х років. Тобто вони мали розшукати підтримку своїм діям саме на Заході та, певною мірою, обрати саме «західний» геополітичний вектор свого ментального розвитку.

То могли бути Муссоліні або Гітлери, їм на зміну могли прийти Трумани та Аденауери, та принципово маячня цих прізвищ нічого не змінювала щодо пріоритетів європейського вектору українських правих. Й досі проросійськоорієнтований український «правий» (на кшталт, скажімо, Дмитра Корчинського) сприймається у масовій свідомості Західної України не менш божевільним або, принаймні, дивним, аніж проєвропейськоорієнтований український лівий (можливо, взагалі, суто міфологічна істота, якщо, звичайно, не вважати таким «лівим» правого ліберала Олександра Мороза та його СПУ !!!).

АЛЕ Ж!!! З отриманням Україною статусу незалежної держави (при всій умовності цього розуміння в умовах глобалізованого світового капіталізму)) ситуація навколо ліво/правих геополітичних пріоритетів, начебто, мала змінитися у бік певного варіанту ментального україноцентризму та спільної боротьби з усіма формами імперіалізму, що загрожує визволенню будь-якої поневоленої нації, а, тим більш, якщо це йдеться про українців. Зрозуміло, я тут не маю на увазі, коли кажу про «лівих» вже сформовану «п’яту колону» російського імперіалізму в Україні під виглядом т.зв. «лівих сил» (а-ля ПСПУ, КПУ, КПРС та інших пост-сталіноїдів).

До речі, свого часу ще багато років тому я почав прокладати певні містки до традиційного національноорієнтованого правого руху щодо спільної антиімперіалістичної боротьби. Коли імперіалістичний уряд Туреччини  підступно захопив лідера курдських національно-визвольних змагань Оджалана ми звернулися до Молодіжного КУНу, який також тоді декларував підтримку прагнень волелюбного курдського народу на самовизначення, щодо проведення спільного пікетування Італійської Амбасади, де власне й був захоплений Оджалан. Ми були щиро здивовані, коли пан Віктор Рог в останню мить відмовився від спільного з нами пікетування під дивним приводом, що, начебто, сама Слава Стецько їм заборонила цю спільну антиімперіалістичну акцію.

Але ж хіба потреба в аналогічних антиімперіалістичних акціях відсутня? Триває російська імперська окупація Ічкерії, триває ізраїльська окупація Палестини та зараз брутально ллється кров мирних жителів у Лівані, американська імперіалістична мілітарна машина окупувала Афганістан та Ірак, точиться боротьба курдів та басків за своє національно та соціальне визволення, все сміливіше піднімають свої голови каталонці та баски, шотландці та валлійці. Хіба цього недостатньо, принаймні, для початку процесу обговорення можливих спільних акцій між правим та лівим українським активом?

А хіба загроза фашизації української молоді та тоталітарного реваншу не є підставою для спільних антирасистських та антинацистських дій? Хіба всі осередки молодого українського правого середовища вже чітко можуть провести межу між світоглядними емансипативними ідеологемами націоналістичних ватажків ОУН та особливо УПА та абсолютно протилежними їм нацистськими гаслами та політичною практикою націонал-соціалізму гітлерівського ґатунку, злочини якого перед українською нацією аж ніяк не менші за злочини сталінського режиму?

А хіба загроза імперіалістичної агресії щодо України з боку Росії під проводом гасла приєднання України Договору про колективну безпеку держав СНД (читай – остаточне позбавлення військово-політичного суверенітету) чи загроза Натовського хижака (читай – теж саме, тільки в іншому геополітичному векторі) не є підставою для впровадження сома захисних спільних дій?

Я не пропоную звичайно, заплющити очі на ідеологічні аспекти нашого ліво/правого розмежування. Це є проблема поточної політичної та теоретичної боротьби за реалізацію наших власних ідеалів щодо того чи іншого варіанту побудови українського суспільства. Але ж то є аспект, переважно, внутрішньо український, не в сенсі нашої відірваності від світових процесів класової та національно-визвольної боротьби, а в сенсі самостійності у вирішенні цього протистояння на користь трудящому люду без зайвих та небезпечних геополітичних (читай – імперіалістичних) чинників впливу.

******

 Я, звичайно, розумію всю провокативність цього матеріалу для двох боків традиційного т.зв. «ліво/правого» протистояння. Але ж хіба погано, нарешті, запропонувати вивести це т.зв. «протистояння» (в сенсі того, що насправді під цим ховається не щирий та чесний ліво/правий або, іншою мовою, пролетарсько/буржуазний двобій, а російсько/західні імперіалістичні змагання за панування над Україною) у площину реалізації власних прагнень самої української нації, яка вкрай потребує, як і багато років тому, подальшого просування у справі долання національного та соціального гноблення? Відповідь за нами...