Чому українці відмовляються від євроінтеграції?

Соцопитування, нещодавно проведене Інститутом Горшеніна, показало, що за останній рік кількість прихильників євроінтеграції суттєво зменшилась.

 Так, цього року інтеграцію України з ЄС підтримали 55,2% респондентів, тоді як у 2015-му цей показник складав 62,2%. Водночас зросла кількість громадян, які не бажають інтегруватися з будь-ким – чи то з ЄС, чи з Митним союзом.

З одного боку, зростання серед українців апатійних настроїв щодо вектору зовнішньої орієнтації держави є негативною тенденцією, оскільки в сучасному глобалізованому і тісно інтегрованому світі досить небезпечно залишатися осторонь інтеграційних процесів. Це може призвести до безнадійного відставання країни в економіці та політичної ізоляції.

Та, з іншої сторони, подібні настрої в суспільстві навряд можна вважати несподіванкою. Адже вся історія незалежності України – це нескінченний вибір – геополітичний, цивілізаційний, між Заходом і Сходом, Європою та Азією, митними і європейськими союзами, світськими і релігійними цінностями тощо. Кожна нова влада повертає то направо, то наліво, але при цьому країна ніколи не рухається вперед. Політичні еліти просто використовують проєвропейський або проросійський вибір як прикриття для безвідповідальності за долю власної держави. Тому український флюгер ніколи й не зупиняється на якомусь конкретному напрямку, бо для стійкого курсу необхідні реальні зміни у відповідності до обраних стандартів.

Ми щораз будуємо в себе то Росію, то Європу, і забуваємо, що будувати треба Україну. Коли ми обираємо цю хибну систему координат, яка передбачає наслідування зовнішніх європейських чи будь-яких інших ідеалів, то залишаємося в лабетах радянської світоглядної установки, яка невпинно чекала настання світлого комуністичного майбутнього, тоді як далеко некомуністичне повсякдення тоталітарного минулого насправді просто застоялося в реальності під назвою СРСР.

Поширення євроінтеграційної апатії зумовлено тим, що реальність під назвою Україна поки що продовжує бути антиподом тому, що суспільству подається під вивіскою «Європейська Україна». Не треба думати, що народ розчарований Європою; просто він бачить, що справи в Україні аж ніяк не наближаються до європейських. Сьогодні вже не ті часи, коли можна нав’язати великим спільнотам якісь далекі і привабливі метафізичні істини на кшталт «комунізму» або «європейських цінностей», які ніколи не настають, однак імітацією досягнення котрих вміло користується зацікавлені кола. Переконати громаду нині можна лише реальними домашніми справами, які об’єктивно покращують життя людей.

Тож перший висновок про те, що українці стають менш прихильними інтеграції чи шукають свій особливий «третій шлях» розвитку, невірний. Вони прагнуть, щоб обраний великими жертвами шлях було втілено не в деклараціях і маніфестах, а в якості їх життя. А допоки євроінтеграцією називатимуть те, що зараз відбувається в країні, ця ідея навряд збільшить коло своїх прихильників.