Якщо ти інтернатівський - значить, ти пропащий.
Так прийнято думати.
І я сам так думав. Коли мені було 2 роки - Мама віддала мене у дитдом. Я ніколи не засуджував її за це. Бо Стівен Кові правий: щоб зрозуміти людину - треба поставити себе на її місце. У неї не було нікого, хто б підтримав, батька свого я не бачив ніколи в житті, Мама тяжко працювала - тягала відра з цементом на будівництві...
Коли після дитдому був інтернат - я плакав лютими слізьми, ховався на горищі і не хотів туди їхати.
А потім - все ж, інтернат у Яблунівці на рідній Чернігівщині. Перші бійки, перші статті в місцевих газетах, перше кохання... Вигнання з комсомолу за розбитий бюст Лєніна, отримання прав тракториста, перша відносно нормальна робота, скандал із публікацією про новий будинок голови райвиконкому, перші гроші, перша машина - "дев'ятка" кольору із дивною назвою "гнила вишня"...
І я точно знав, що не буду пропащим, якщо гарно вчитимусь, багато працюватиму і віритиму в себе. Найголовніше - завжди залишаючись людиною.
Я працював скотарем у колгоспі, на тракторі у колгоспі, кореспондентом, головним редактором, народним депутатом, головою парламентською фракцію...
І знаю, що йтиму вперед далі.
Саме цьому я намагався вихованців Канівської школи-інтернату сьогодні навчити, коли запросив їх попити чаю з печивом у мене в кабінеті у Верховній Раді.
Бо я такий самий.
Олег Ляшко,
Народний депутат України,
Лідер Радикальної партії