Хоч я усіляко підтримую Мінський процес і вважаю єдиним можливим виходом із воєнного конфлікту для України, проте, на жаль, розумію, що результати цього дослідження цілком репрезентативні. Причин для такої картини багато – починаючи від постійної мілітаристської пропаганди у ЗМІ та розповідей про шкідливість домовленостей із вуст самих учасників робочої групи у Мінську, закінчуючи реальним страхом перед завершенням війни.
Я зараз навіть не говорю про тих людей, для яких війна стала професією чи бізнесом, я говорю про тих, хто лишився жити у поки що мирних містах і розуміє: завершення бойових дій на сході принесе хаос у їх дім.
І це буде не сепаратист, який прийде до Києва, Львова чи Хмельницького із прапором котроїсь із невизнаних республік нав’язувати духовні скрепи і рускій мір. Це буде воїн АТО, який стояв на передовій і своїми широкими плечима намагався затулити всю Україну від тих, кого вважав ворогами. Він бачив, як гинуть його товариші, він сам ледве не загинув багато разів, він убивав того, хто стояв навпроти нього, і можливо навіть снаряд, який він випустив, зруйнував школу, лікарню, чи житловий будинок. І звісно ж, українські ЗМІ писали про те, що той будинок обстріляли сепаратисти, але він знає правду.
Коли воїн повернеться із фронту, він застане у своєму рідному місті людей, які напідпитку вивалюються із ресторанів, і сім’ї, які на вихідні їздять в аквапарк, і навіть тих, які вважають, що його жертва була марною! Вочевидь, солдату буде важко зрозуміти, як вони можуть жити так, наче нічого не сталося, доки він там, на фронті, бачив смерть, ніс смерть і був готовий її прийняти. А головне, люди, які продовжували жити як жили до війни, теж це розуміють. А ще вони розуміють, що цей солдат не зможе знайти собі роботу, а тому буде вимушений боротися за свій шматок хліба і місце у новій, вже післявоєнній Україні.
Поміж тим, майбутнє і солдата, і ситого обивателя напряму залежить від встановлення миру. У випадку безстрокового продовження війни економіка буде продовжувати валитися. Адже Україна – не Ізраїль, і не існує настільки потужної української діаспори у всьому світі, яка буде як збирати багатомільярдні кошти на розвиток, так і змушувати власні уряди дотувати українську економіку. Нам можуть тільки давати у борг, але борги рано чи пізно потрібно віддавати, і віддавати з відсотками. І все це, напевне, остаточно знищить так званий середній клас, тому що у злиденних країнах середнього класу не буває. А чим закінчить солдат, якщо не повернеться додому, зрозуміло і так.
Тому альтернативи миру не існує. І що раніше ми зможемо зупинитися і повноцінно влитися у мирний процес, то більше шансів на виживання у нас всіх, яким би болісним для нашого суспільства цей процес не був.
А що ж робити із солдатами, які повернуться з фронту? Їм необхідно усіляко допомагати із реабілітацією – психологічною і соціальною, лікувати душевні та фізичні рани, сприяти отриманню коштів, які згідно з українським законодавством, їм мали б виплатити їхні роботодавці, вимагати від держави створення нових робочих місць. Хоч би й створення трудових армій для відновлення зруйнованого Донбасу. А звідки гроші? Платити ту ж саму заробітну плату, яку платили на фронті. Якщо держава знайшла мільярди на воєнну техніку й оплату військовим, то ці ж мільярди можна використати на будівельну техніку, матеріали та оплату будівельникам.