Активізм як дитяча хвороба журналістики

Чому українські журналісти бояться миру?

В Україні закінчилися журналісти. Тобто, журналістика є, а журналісти скінчилися. 

Ось як все вийшло. Інститут Миру давав півторагодинну прес-конференцію в агентстві Інтерфакс. Ми піднімали питання, ціна яким людські життя. Чому Україна має дотримувати Мінських угод, як відіб’ються на економіці ще кілька років війни, як допомогти тисячам інвалідів, які залишилися на Донбасі без чиєї-небудь опіки, як подолати мову ненависті – нічого з цього журналісти не почули, натомість вирвали тільки одне: Кожара заперечує наявність війни із Росією. І байдуже, що він апелює до міжнародного права, пояснюючи, у яких випадках присутність іноземних військових вважається війною, і байдуже, що у його словах немає ніякої сенсації. Цю точку зору він озвучує, принаймні, останніх півроку. І байдуже, що екс-голова ОБСЄ говорив про значно важливіші речі. 

ЗМІ, незалежно від позиції, яку вони займають у цьому конфлікті - і ті й інші надають перевагу тому, аби пережовувати в тисячний раз пережовану жуйку.

Хтось радісно потирає долоні, інші традиційно камлають про путінські методички. І все це замість того, аби спробувати переосмислити ситуацію, яка склалася в Україні, і замість того, аби спробувати наблизити країну до миру.

Наразі великі політичні та геополітичні гравці, здавалося б, згодні на компроміс. Про це свідчить хід переговорів у Мінську, де була прийнята карта врегулювання громадянського конфлікту в Україні і звіт Штайнмаєра по Україні в ООН. Міністр закордонних справ Німеччини недвозначно дав зрозуміти, що окрім мінського формату інших немає і бути не може. 

Зрозуміло, що досягнення миру - це тривалий і нелегкий процес, повний спірних моментів. Але всі ці труднощі в рази перебільшуються у ЗМІ та набирають вигляду непримиримих розбіжностей. І складається так через неготовність як суспільства, так і журналістської спільноти відступити назад після усього сказаного, вигукнутого, після стількох закликів стояти до остаточної перемоги. Після стількох особистих образ та персональних погроз на адресу одне одного. Значно легшим виходом задається вперто гнути обрану два роки тому лінію, щосекунди згадуючи пролиту кров, особливо, якщо сам всю війну комфортно просидів за клавіатурою. 

Саме через це тиражується героїзована хорватська операція «Буря», для чого, до речі, навіть переписали статтю на українській Вікіпедії, викинувши розділ про міжнародні трибунали над її організаторами та виконавцями. І саме через це навмисно не згадується міжнародний досвід мирного врегулювання воєнних конфліктів. 

А поміж тим він є. Війна в Сальвадорі, що тривала фактично, два десятиліття і забрала десятки тисяч життів, закінчилася не перемогою однієї із сторін, а мирним договором. Одвічний конфлікт у Північній Ірландії отримав розв’язку лише після того, як сторони погодилися на компроміс. А прямо зараз на наших очах добігає кінця найдовша громадянська війна в історії людства – війна у Колумбії. З серпня 2012 року там почався мирний процес, з 2014 уряд спільно із повстанцями веде боротьбу із незаконним обігом наркотиків. А зараз офіційна влада країни та угрупування FARC готуються підписати мирний договір та запросили миротворчу місію ООН.

Воєнний конфлікт на сході України значною мірою став результатом суспільного конфлікту, а не лише конфлікту великих держав і фінансів. Люди не прийняли політичний, геополітичний та соціокультурний вибір одне одного аж до небажання жити в одній країні, і навіть в одній сім’ї. Одні вийшли на вулиці, аби скинути президента, інші – аби вийти зі складу країни, в якій скидають президента, і всі разом вони вийшли, аби бити і вбивати одне одного. Ця страшна ситуація є прямим наслідком багаторічного системного порушення норм журналістської етики. До них додалися й лідери громадської думки, які пишуть у соцмережах, включаючи чиновників, правоохоронців або їхніх SMMщиків. Вони так само грають роз’єднальну роль. Дуже легко написати в блозі чи у статті заклик не прощати. Це піднімає твій рейтинг як принципової людини, це робить тебе майже суперменом – народ любить рішучих. А головне, що за заклики убивати, калічити та саджати у в’язниці ніхто не несе ніякої відповідальності! Закон про ЗМІ не розглядає як засіб масової інформації інтернет-видання. А тому жодні закони, які регламентують наклеп, заклики до насильства, розпалювання ворожнечі не розповсюджуються на цей сегмент мас-медіа.

Для того, аби не поступитися позиціями, люди готові вдаватися до будь-яких трюків. Наприклад, можна заперечувати внутрішньо українську природу конфлікту на Донбасі. І одночасно з цим говорити, що мешканці Донбасу не мають права брати участі у політичному житті України, через те, що вони «такі». І не важливо, що це погано в’яжеться із здоровим глуздом. Або, наприклад, можна написати, що Мінські угоди придумав Путін і одночасно розповідати про те, як саме він заважає їх виконанню. Говорити про те, що Україна обов’язково обдурить Російську Федерацію, затягуючи виконання Мінських угод, і одночасно претендувати на європейську чесність і відкритість. Більш того, потрібно примудритися одночасно жалітися на те, як систематично порушуються угоди ворожою стороною і писати про те, які ці угоди для України шкідливі! А можна просто рахувати порушення припинення вогню і звинувачувати одне одного.

 Але будь кому, хто має голову, зрозуміло, що коли дві великих групи важко озброєних людей дивляться одне на одного крізь приціл, будь-яке непорозуміння веде до рецидиву. І вже чорт ногу зламає, хто перший почав. Зрештою, можна навіть ОБСЄ, європейських парламентарів та самого Папу Римського звинувачувати у роботі на Росію. На жаль, про Папу Римського – це вже не жарт.

Українські журналісти, незалежно від табору, обрали для себе коло «зручних» питань: коли нас приймуть в ЄС і хто нам заважає?, хто розстріляв Майдан?, куди подівся золотий унітаз?, що робити з пам’ятниками Леніну?, чи є Україною Донбас?, чи є на Донбасі війська Путіна?. Будь яка відповідь на ці запитання автоматично відносить вас до того чи іншого табору, згідно лише відомим журналістам маркерам "свій-чужий". Але все це не має жодного відношення до того, чим насправді займається журналістика, а саме – відстежуванням подій та їх аналізом. Тому що будь які інші питання, які не включені у перелік «зручних», просто ігноруються, як ігноруються і події з ними пов’язані.

Мені дуже хочеться, аби журналістика знову стала професією і припинила бути формою активізму. А для цього журналісти мають подолати свою дитячу хворобу – гру в носіїв «четвертої влади». Журналісти – не влада і не її обслуга, так само, як і не обслуга опозиції, журналісти – не інквізитори і не адвокати. Вони професіонали. Такі ж, як лікарі, програмісти та інженери.