Втрачений шанс подолати політичну кризу

Останнім шансом на врегулювання політичної кризи була тактика перезавантаження Кабміну, яка полягала в тому, щоб змінити неефективних міністрів, але залишити урядовців-реформаторів.

Риторика політичних суб’єктів, які приймають ключові рішення в країні, на даний момент зводиться до одного: змінити уряд, але залишити парламент, тобто не проводити позачергові вибори. Водночас саме така установка і провокує безвихідну ситуацію, адже без голосів прем’єрської фракції діючий Кабмін навряд можна відправити у відставку, а тим більше сформувати новий уряд з новим прем’єром.

Останнім шансом на врегулювання політичної кризи була тактика перезавантаження Кабміну, яка полягала в тому, щоб змінити неефективних міністрів, але залишити урядовців-реформаторів, які мають позитивні напрацювання та міжнародний авторитет. Безумовно, окремі міністри, які керують найвпливовішими галузями і мають покровительство великих фракцій, з самого початку не підпадали в категорію «неефективних», тобто таких, що підлягають звільненню.

Відтак ідея з перезавантаженням уряду була нежиттєздатною ще з моменту її ініціювання. В цьому можна достеменно переконатися, якщо згадати структуру Кабінету Міністрів України. Викресліть з чорного списку міністра внутрішніх справ та керівника міністерства палива і вугільної промисловості як очільників стратегічних сфер і представників найбільших фракцій коаліції, якими ці фракції нізащо не поступляться, відрахуйте міністра фінансів, на якому тримається міжнародне фінансування України, а також пропустіть міністра оборони та главу МЗС, які призначені за легальною квотою Президента. Нарешті, не рахуйте вакантними і урядові портфелі міністрів-реформаторів, які забрали свої заяви про відставку. Отже, в підсумку отримаємо, що безболісно «перезавантажити» можна хіба що міністерство екології, освіти і науки, молоді та спорту, соціальної політики, юстиції, словом, ті посади, які при всій важливості далеко не визначають погоду з реформами і не є предметом запеклих політичних торгів та зоною економічних інтересів зацікавлених кіл. Таке «перезавантаження», по-перше, не дасть жодного результату для уряду загалом, а, по-друге, не вгамує апетитів і політичних амбіцій жодної зі сторін політичного процесу. Виходячи з цього, можна впевнено стверджувати, що часткове перезавантаження уряду як спосіб вирішення кризи не має ані найменших перспектив і шансів на втілення.