Перевибори до парламенту: дорогі ігри, які нічого не змінять

Проблема дострокових парламентських виборів в Україні має стати предметом глибокого аналізу з урахуванням всіх можливих аспектів, а не темою політичних спекуляцій.

Проблема дострокових парламентських виборів в Україні має стати предметом глибокого аналізу з урахуванням всіх можливих аспектів, а не темою політичних спекуляцій і типового для нашої країни популізму.

Дуже важливо, щоб аргументи як «за», так і «проти» виборів не сприймалися суспільством виключно крізь політично заангажовану призму. Адже найчастіше, якщо хтось виступає проти чергового переобрання парламенту, його переконань ніхто не слухає, мовляв, не хочеш перевиборів, значить просто щосили тримаєшся за свій мандат. Та, попри непопулярність цієї позиції, як на мене, дострокові вибори до Верховної Ради шкідливі і безрезультатні для країни водночас.

Шкідливі, бо новий виборчий процес не тільки витягне з держбюджету сотні мільйонів гривень, а й поставить хрест на будь-яких реформах щонайменше на півроку. В ситуації, що склалася, Україна не може дозволити собі такої паузи. Зупинка реформ і новий виток політичної непередбачуваності автоматично заблокують міжнародне фінансування і загонять вітчизняну економіку в ще глибшу прірву. Жоден інвестор не вкладе і копійки в країну без влади і бодай найменшої політичної стабільності.

Наведені аргументи українці чули сотні разів, і сьогодні прийнято вважати, що такими наслідками влада навмисне лякає своїх громадян, аби ті вибрали менше зло, залишивши все як є. Але в цих прогнозах немає жодних перебільшень, це об’єктивні речі, які чекають країну в умовах перевиборів. Інша справа, що навіть політичний і економічний хаос може бути виправданою ціною за новий парламент і уряд, які нарешті змінять державу.

Відстоюючи таку точку зору, прихильники дострокових виборів наполягають на тому, що чинний парламент не відповідає нинішнім суспільним настроям, тобто втратив довіру і легітимність та має бути змінений. Але неспроможність вказаних міркувань очевидна, оскільки в умовах соціально-економічної кризи і тотального популізму динаміка суспільних настроїв і політичних симпатій надзвичайно висока. При такій ситуації народ завжди буде невдоволений об’єктивною реальністю, а популісти неодмінно знайдуть винних і скажуть, що причина всіх бід саме в їх діях чи бездіяльності. За цих обставин гра в демократію перетвориться в рух по замкненому колу.

 Достатньо пригадати, що за всю історію незалежної України дострокові парламентські вибори ще жодного разу не вирішили проблем і не призвели до кардинального оновлення політичної еліти. Так само й тепер можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що в результаті перевиборів якогось іншого, якісно нового законодавчого органу Україна не отримає. Зміниться кількісне співвідношення мандатів, вплив окремих партій і блоків, можливо, Рада отримає незначне поповнення з нових сил, які все рівно не визначатимуть погодні умови на політичному фронті. До того ж під час чергового виборчого процесу можна впевнено очікувати засилля старих методів і технологій. В результаті, до парламенту потраплять ті, хто краще і більше обіцяють з білбордів та телевізійних екранів, хто більше платить виборцям і загалом має необхідні ресурси для здобуття електоральних симпатій. Існуючі сьогодні правила гри, таким чином, вже на стадії самого виборчого процесу нівелюють будь-які радикальні зміни. Очевидно, що в українському суспільстві зараз є глибокі системні проблеми, вирішувати які треба довго і далеко не способами нескінченних виборчих епопей. Водночас політики, наразі обділені владою, намагаються за будь-що переконати масову свідомість, що саме вибори є порятунком для країни. Але це далеко не так; вибори є лише інструментом колообігу старих і нових старих політиків.

Нічого не зміниться, допоки головною формою політичної участі громадянського суспільства залишатимуться вибори. Єдиним шляхом побудови іншої держави сьогодні є свідома раціональна активність абсолютної більшості українських громадян у перетворенні своєї країни. Нам потрібні не нові вибори, а постійний тиск на парламент, уряд і президента з боку суспільства, перманентний контроль, якщо завгодно, громадянський примус для влади і опозиції. Народ повинен мобілізуватися, щоб змусити владу працювати. Міняти ж керівництво, немов рукавички, можна без кінця, але реформи від того вперед не просунуться.