Протекціонізм в часи кризи – вимушена необхідність!

Диспропорції в реальному секторі і ставлення до них Кабміну закладають під економіку реальну міну...

Напередодні річного звіту уряду, перед можливою втратою його імунітету, дуже важливо розставити акценти у вічній дискусії лібералів із регуляторниками щодо ефективності тієї чи іншої моделі господарювання в країні, котра окрім кризи, ще потерпає й від зовнішньої агресії. В ситуації, коли доступ до зовнішніх запозичень різко обмежений , вдаватися до зовсім вільного ринку - справа доволі ризикова. Особливо коли лібералізувати сировині ринки, але не забезпечити конкурентних можливостей для національної промисловості в секторі продукції завершеного технологічного циклу. В Україні тепер особливі умови і напередодні функціонування єдиного ринку з ЄС варто було б хоч якось захистити власну промисловість. Найпарадоксальніша ситуація у металургійній галузі, але ситуація в інших галузях не менш дражлива.


Економічний лібералізм, як панівна в Україні ідеологія, приносить суттєві збитки промисловості. Заводи закриваються або призупиняються, працівників переводять на скорочений робочий день, або взагалі скорочують. У цей час Міністерство економічного розвитку продовжує керуватися принципом "ринок все сам відрегулює". Прикладом наслідків такого підходу стала нинішня ситуація в металургії. Зростання експорту металобрухту - мабуть єдиний показник позитивної динаміки в сфері, за яку відповідає Айварас Абрамавічюс. І тому часто через дефіцит металобрухту заводи в Україні простоюють. Можна скільки завгодно радіти, як погано стало олігархам. Але найбільше простий роботяга. І цей роботяга обов'язково піде на наступні вибори.

Зрозуміло, що мова йде зовсім не про радянську чи пострадянську форму протекціонізму. Тоді держава просто покривала касові розриви. Можливо, варто хоча б розпочати дискусію про те, що промисловий протекціонізм - адекватна альтернатива нинішній ідеології економічного регулювання. Можливо саме такий виробничий протекціонізм - єдиний рецепт для хворої економіки. Особливо це важливо в металургії. Можна скільки завгодно нарікати на невисоку якість українського металу, але такий метал з руками й ногами може поглинути інфраструктура. Особливо дорожнє будівництво. А обєкти оборонної інфрастуктури?


Відомо, що активне інвестування в інфраструктуру інколи забезпечує до 5% зростання валового продукту. Китайський приклад тут більш ніж повчальний. Саме активне інвестування в мережу доріг і залізниць простимулювало зростання китайської економіки на десятиліття вперед.

Україна в умовах ведення війни, в умовах окупації частини території повинна мобілізуватися саме в напрямку розбудови інфраструктури інакше лінія бойових зіткнень може залишитися як без військ так і без боєзапасу. До того ж великі вкладення в оборонну промисловість так само потребують величезні обсяги металу, і тут вже як підручник пише «…спеціалізація економіки виключно на тих виробництвах, у яких країна має відносні переваги у витратах, може зашкодити її національному інтересу у розвитку більш диверсифікованої економіки, де б громадяни мали більш широкий вибір професій і сфер реалізації своїх здібностей. Уже не кажучи про те, що якби країна свідомо обмежилася виробництвом вузького набору сировинних товарів, то отримуваних від експорту доходів хронічно не вистачало б для оплати імпорту різноманітних споживчих товарів для потреб населення. Тому-то раціональний протекціонізм необхідний хоча б для того, аби уберегти населення від надмірних соціальних втрат і жертв, пов'язаних із надто радикальними структурними змінами в економіці».

А зона вільної торгівлі з ЄС апріорі принесе масу диспропорцій. І найголовніша - це неспроможність підтримати купівельну спроможність населення за рахунок поглиблення переробки сировини. Не кажучи вже про стимулювання внутрішнього попиту.

Дилема "протекціонізм чи лібералізм?" — це питання більше політичного вибору. Але бувають і ситуації необхідного балансу – одна з таких ситуацій - оборона країни. Вона ставить ринковиків і лібералів у більш жорсткі умови – де з одного боку захист держави, але з іншого - корисливі інтереси окремих виробників. Саме тому реальні управлінські рішення не завжди базуються на боротьбі ідеологій чи на економічній теорії. Ще не було випадку в історії, щоб війна не змусила найзапекліших лібералів не реагувати на зміну обставин протекційними заходами. Особливо по відношенню до ринків агресора. Й не коригувати умови ведення бізнесу в інтересах оборони. Метал як і металобрухт – все ж складник обороноздатності, а не просто сировина!