Цінності українського електорату

Місцеві вибори демонструють кілька нових тенденцій в українському суспільстві. Це орієнтація на стабільність і незмінюваність речей навколо, на чому і зіграли кілька партій.

Напередодні місцевих виборів українці знову негласно розділились на два табори. Критерії цих поділів є доволі умовними і навіть суб’єктивними, заховані на рівні підсвідомості, а тому їх виявлення, доказ та пояснення є справою досить суб’єктивною і здійснюється на розсуд автора. Тут наведено один із прикладів подібних поділів, який пов’язується із власне виборчими очікуваннями та прагненнями, що засновані в першу чергу на сімейних статках та цінностях.

Тепер ці два табори – ті, які скептично ставляться до проведення реформ і яким важливою метою є стабільність, та тих, які навіть враховуючи існуючий у суспільстві скепсис останніх двох років виступають за зміни і готові віддати свій голоси (чи то пак – голоси) за них.

Візьмусь ствердити сміливу тезу, яку в теорії мають підкріпити соціологічні дослідження. Вони показали б, що до першої умовної групи належать дві категорії людей – сімейні люди, старше 40 років, які все доросле життя прожили за незалежної України і які в першу чергу піклуються за сьогодення власних дітей та пенсіонери – традиційний електорат партії влади, винятково з якою вони завжди (чомусь) ототожнюють власний добробут, пенсії та ціни на ліки.

У другій групі переважатиме одна соціально-економічна спільнота, а вірніше буде сказати покоління, до якого приєднуються окремі групи молоді та пенсіонерів. Це молодша гілка середнього класу України, а фактично, перше українське покоління доби незалежності. Віковий діапазон становитиме до 40 років, сюди входитиме і молодь, яка була свідком двох революцій і яка переважно орієнтується на західні зразки демократії та, відповідно, партій, і активні пенсіонери/літні люди – які постійно знаходяться в пошуку «правильної» партії для себе. Скажу більше - у відсотковому відношенні саме люди старше 60 років зазвичай демонструють чи не найвищий рівень виборчої активності серед усіх інших вікових груп українського суспільства.

Перша група орієнтуватиметься не на майбутній результат, а на існуючий. Тобто голос свій віддадуть за того кандидата, якого а) знають, б) який був чи є при владі, в) за керівництва якого спостерігалась відносна стабільність, без кричущих випадків халатності тощо. До списку таких кандидатів (на прикладі Києва) занесемо Кличка і «Солідарність», виборча програма яких побудована на захисті вже створеного і досягнутого (Зберегти країну, захистити мир); нового-старого кандидата Омельченка та Макеєнка.

         Особливий інтерес становлять два останні кандидати. Акцент у програмі йдеться на те, що обидва кандидати а) були мерами – Омельченко у 1999-2006, Макеєнко за часів Майдану в січні-березні 2014р.; б) є не реформаторами, а «господарниками» - обидва полюбляють протиставляти свою господарську діяльність політичній роботі інших кандидатів. Ностальгія за проїздом вартістю 50 копійок і хлібом по 2 гривні – доволі відчутний аргумент для голосів за Омельченка і його «Єдність». Однак єдина проблема в цьому випадку – виборча наївність і фікція подібних згадок-обіцянок. Адже насправді неможливо повернути ціни рівня 2005 року, а тому після виборів значна кількість тих, хто віддав голос за «перевірених і досвідчених» виявиться вкотре розчарованими.

         Макеєнко має значно меншу популярність серед киян старшого віку, тому основні гасла передвиборчої кампанії так само спрямував на них. В агітації зазначається про «господарський досвід» кандидата, вирішення житлово-комунальних проблем за часів Євромайдану і «щире здивування цими фактами» пересічних киян.

         Загалом, це слово стабільність останні три роки стало омріяним недосяжним ідеалом і характеризує власне ті прагнення українців і киян старшого віку, готових віддати голос, аби тільки не було жодних змін.

         Друга група готова довіряти кандидатам, які пропонують реформи здійснювати. Особливо тоді, коли пропозиція цих змін є конкретною.

         Відповідно, голоси віддадуть за а) тих, хто не був при владі – партії, нещодавно засновані, реформістські; б) за відносно молодих кандидатів, чий вік буде із невеликою похибкою відповідати віку виборців; і в) чиї ідеали відповідають цінностям громадян середнього віку і середнього класу.

         Особливо підкреслю важливість останнього пункту. Революція цінностей значною мірою була революцією цінностей середнього класу. Певне пророкування про незворотність такої революції цінностей ще в 2011 році здійснив Ярослав Грицак.

         Тут явно в лідери виходить «Самопоміч», «Укроп» і «Демократичний альянс». «Рух за реформи» Думчева, як би не хотів приєднатись до цієї когорти, але мусить затямити, що засилля політичної реклами (і особливо популістської) змусить виборців не голосувати «за» набагато сильніше, аніж її відсутність.

         "Батьківщина" є певним феноменом і може здивувати високим відсотком на виборах. Партію виборці пам'ятають іще з 2007 року, і сам факт її постійного існування є найбільшим аргументом голосувати за неї.

         Іншою цікавою особливістю цих місцевих виборів є апеляція до загальнодержавних проблем, які наші партії обіцяють вирішити. А тому цілком логічно, що цим грішать в першу чергу нові політичні сили, які ще не були в парламенті і які змушені шукати власний електорат. Хоча достатньо подивитись телевізійну рекламу «Солідарності» і складається враження, що якщо вони не отримають перемогу на виборах, вороги через пару годин увійдуть до Києва.

Слово «стабільність» в силу нездійсненності реформ тепер стало набагато привабливішим, аніж ті ж самі зміни, бодай якими б необхідними вони не були наразі. А тому використати у власних цілях цей термін – справа для політтехнологів не нова. Тож місцеві вибори мають продемонструвати вольове рішення українського суспільства: чи то ми «втомились від оцих революцій» чи то «революція триває».