Жінка в політиці така ж небезпечна, як жінка за кермом?

Коли говорять про жінку за кермом, то кажуть, що вона «небезпечна»: то заверне там, де не треба, то «підріже когось». Всі чудово розуміють...

Коли говорять про жінку за кермом, то кажуть, що вона «небезпечна»: то заверне там, де не треба, то «підріже когось». Всі чудово розуміють, що успішне керування чи то автівкою, чи то державою залежить від професійних та особистих якостей людини, а не від  ґендеру.  Проте більшість все ж таки  вірить усталеній думці, нехтуючи  покликами свого «раціо».

Для кращого розуміння стану ґендерної рівності, чи радше «нерівності»,   варто лишень поглянути на наступну діаграму, в якій представлена кількість жінок у Верховній Раді України з часів першого скликання до сьогодні.

Як бачимо, представництво жінок у парламенті поступово збільшувалося, від 3,6% у 1990 році до 12,1% нині. Однак, за 22 роки (до 2012 р.) з початку функціонування українського парламенту показник не долав навіть 10-відсотковий бар’єр. Ще одним доказом повільного «урівноваження» ґендерної структури може слугувати той факт, що загалом за 25 років кількість представниць жіночої статі  збільшилася лише на 8, 5%, тоді як приміром у Великій Британії – на 8% тільки за 5 років (з 22% до 29%). Для порівняння можна поглянути на іншу діаграму, в якій представлено кількість жінок у парламенті інших країн станом на 2015 рік.

Очевидно, що Україна займала і досі займає найнижчу позицію за кількістю жінок в парламенті. Приміром, у 2002-2004 роках у країнах Північної Європи цей показник сягав 40% (Швеція – 45,3%, Норвегія – 37,9%, Фінляндія – 37,5%),  тоді як в Україні – лише 6,2%.

Згідно з постановою Ради Європи для забезпечення рівності показник представництва жінок має подолати 40-відсотковий бар’єр, чого відповідно наразі немає в Україні. Однак все таки вищевказана тенденція до збільшення кількості представництва жіночої статі дає підстави говорити про повільний, та все ж початок процесу збалансування ґендерної ситуації в українській політиці.    

Де ж криється причина цієї нерівноправності? Існує незмінна істина у політиці: державу має очолити сильна людина. Оскільки довгий час жінок вважали, та подекуди і досі вважають «слабкою» статтю, то просто не могли бути й мови про допущення до такої важливої справи. Пригадується цитата письменника XIX століття Метью Льюїса: «До всіх «писак» жіночої статі я відчуваю огиду та глибокий сум, їхня справа – за шиттям, а не за пером». Якщо узагальнити, то цей вислів говорить сам за себе. У ньому відображено ставлення чоловіків до будь-якої жіночої діяльності. І от, минуло століття вже з часу появи таких думок,  три хвилі феміністичного руху, а досі суспільство бореться з цими стереотипами. Що ж заважає «прийняти» жінку у політичне середовище?

Найбільш вірогідно, що корінь проблеми лежить у шаблонних думках стосовно особистих якостей жіночої статі.

По-перше, стверджують, що «найбільший ворог» жінки – це емоційність, яка заважає ефективному управлінню  та раціональному прийняттю рішень. Завжди чоловіка сприймали як витриманого та врівноваженого, а жінку навпаки – як емоційну. Згідно з дослідженнями у сфері психології, жінка дійсно швидше здатна до виявлення емоцій, проте, за  бажання можна вдало контролювати ці процеси. Таким чином,  однією з рис, які заважають сприйняттю жінки-політика як можливого лідера є зайва емоційність, і задля досягнення професійних успіхів вона має навчитися контролювати свої емоції.

По-друге, часто нарікають на жіночу ірраціональність. Однак ця риса, як на мене, є радше позитивною. Відоме таке поняття, як «політичне чуття» (здатність передбачати події в політичному полі та відповідно змінювати напрям дій відповідно до них), важливою умовою для якого виступає гарно розвинена інтуїція. Справді, баланс між раціональною та ірраціональною складовою має бути присутній, оскільки обмеження лише однією може привести до негативних наслідків.

По-третє, жіночу стать  нерідко звинувачують у їх нездатності розділяти ролі керівника та матері-дружини. Однак, ситуація видається двоякою: з одного боку, доведеться «розриватися» між виконанням різних ролей, а з іншого – жінка, будучи дружиною, може переносити всі вміння на мистецтво управління державою. Маргарет Тетчер казала: «Будь-яка жінка, знайома з проблемами ведення домашнього господарства, краще розуміє проблеми управління країною». Як бачимо, ситуація має дві сторони медалі, тому й обидві мають бути враховані при судженні стосовно цієї проблеми.

Врахувавши  зауваги стосовно «жіночих» рис (перелік яких у цій статті не є вичерпним), виникає питання:  чи можливо жіночій статі «вибитися в політику»? Наразі можна навести багато прикладів, коли жінки ввійшли в політичне життя своєї країни та очолили її в критичний період (Маргарет Тетчер, Індіра Ганді, Голда Меїр та ін.).  Проте чи є такі в Україні, що також здійснили «стрибок угору»?

Протягом багатьох років до списку «Найвпливовіші люди України» входить Юлія Тимошенко, відома як один із лідерів «помаранчевої революції», прем’єр-міністр в уряді Віктора Ющенка, та політв’язень за часів Віктора Януковича. Олег Рибачук, який був членом кабінету Юлії Володимирівни, називав її стиль управління «one woman show», згідно з яким усі стратегічні рішення приймалися лише нею. Час її керування не можна назвати ідеальним, та й було доволі багато «політичних гріхів», але все ж таки, не дивлячись на те, що популярність її зменшилася, вона все ще залишається одним із провідних гравців на політичній арені України.

Наступним, хто ввійшов  у трійку «Найвпливовіших жінок України – 2014», стала Валерія Гонтарєва, голова Нацбанку України.  Її колеги говорять про жорсткий характер, жвавість розуму, та разом з тим брак досвіду роботи в державних структурах. Не забуваючи про позитивні зміни, все таки її діяльність не називають успішною. Одначе, ставши першою жінкою, що зайняла посаду голови НБУ, їй вдалося здійснити стрибок угору в політичній кар’єрі.

Поряд з цим, варто згадати про Наталію Яресько, міністра фінансів України, впливову жінку, на чиїх плечах лежить розробка та реалізація основних напрямів державної фінансової політики.

Як бачимо, жінки-політики, що обіймають керівні посади, присутні в українському політикумі. Можна зробити припущення на основі даних за попередні 25 років, що кількість жінок в парламенті поступово буде збільшуватися, однак в повільному темпі. Позитивним залишається той факт, що все таки жінка-політик не є новим явищем в українському суспільстві. Ми побачили, що деякі з них досягли успіхів у своїй політичній кар’єрі та показали чудові результати. Якщо так, то чи є жінка небезпечною «за кермом»? Можливо, так. Для порушників правил руху  – чом би й ні!

Руслана Дядюн, політичний журналіст політичної агенції AG Group