Добровільне об’єднання в Україні вперлося в інтереси чиновників на місцях

В деяких країнах процес добровільного об’єднання територіальних громад тривав і десять, і двадцять років. Україна лише стала на цей шлях. І що ми бачимо?

 Проводячи щоденні зустрічі з керівниками різних рівнів, почув історію одного чиновника з Бородянського району на Київщині. Він розповів: «Дивна справа. Я двадцять три роки тут живу. Більша частина сіл району були дотаційними. Всі ходили і просили: дайте грошей. Зараз, коли почалося об’єднання, всі кажуть: ми можемо бути самостійними”. І таких історій багато. 

Приходить до мене один селищний голова і каже: «Я хочу бути самостійним!». Починаю пояснювати, що бути самостійним – це не утримувати апарат селищної ради, а утримувати громаду. А це – різні поняття. Питаю: де бабуся з вулиці Полтавської буде отримувати вторинну медичну допомогу? В Ірпені. А чи маю я, міський голова, моральне право перед своєю громадою надавати безкоштовні послуги сусідній громаді? Ні. Тобто за обслуговування жителів сусіднього селища, яке вже є територією іншої громади, треба платити. А чи знає сусідній голова обсяг звернень, які будуть надходити до Ірпінської лікарні? Ні, не знає. То яким чином можна стверджувати про здатність обслуговувати свою громаду? 

Спілкуюся з іншим головою. У нього є 2 млн. реверсної дотації. На нову лікарню не вистачить, бо на неї треба 200 млн., але якось можна жити. У нього є два підприємства, які формують більшу частину бюджету. Одне з них – іноземне. Завтра воно збере речі, поїде, і що робити? Селищний голова, населений пункт якого вдало розташований на трасі і має 3 заправки, теж вважає, що може бути самостійним. А що буде після того, як заправку закриють? Інша справа – Ірпінь. У нас бюджетну базу формує 5000 юридичних осіб. Є фінансова стабільність. Ми можемо на щось розраховувати. 

Дуже важливо потребу відрізняти від бажання. Потреба – це коли законом передбачено наблизити послугу до людей на відстань до 20 км, і є дальні громади, де у двадцятикілометровій зоні відсутні інфраструктурні об’єкти. Тоді держава вимушена в тій зоні створювати новий центр, вимушена фінансувати будівництво лікарні, поліклініки, школи. А є інша ситуація. Наприклад, Козин, Київської області. Його й на карті не видно, але там живе половина українських олігархів. І його роблять окремою територіальною громадою. Так не може бути. Не може бути індивідуального рішення під окремі персоналії.

 Я неодноразово відверто заявляв і громаді, і губернатору, що коли для добровільного об’єднання мені не треба більше балотуватися на міського голову, я згоден на це. Не можна ставити шлях, яким держава буде йти сто років, на одні ваги з приватними і тимчасовими інтересами. Але моя пропозиція залишилася без відповіді. На темі об’єднання фактично розробили політику поділу Київської області. Навіть цифри відповідні ходять. 

Добровільне об’єднання в Україні вперлося в інтереси чиновників на місцях. Переважно – це депутати сільських і селищних рад (менше міських, тому що, як правило, навколо міст і відбувається об’єднання), а також міські та селищні голови. Їм, зрозуміло, не подобається втрачати особисті додаткові доходи через ліквідацію місцевих рад сіл і селищ, які приєднуються. Тому я переконаний, що у питанні об’єднання слово «добровільно» має стосуватися дещо іншого вибору, ніж його сприймає більшість українців. Має бути створений аналітичний центр на рівні Кабінету Міністрів, який підготує і надасть обґрунтовані рекомендації територіальним громадам щодо варіантів об’єднання. А вже далі вирішуватиме громада. Добровільно.