Очі бояться, а руки роблять.

Відновлення та розвиток Німеччини після Другої Світової Війни.

Вже більше року минуло,як на нашій Батьківщині відбулася Революція Гідності. Український народ висловив свою волю Віктору Януковичу, його команді та тому шляху, яким він вів нас до «покращення». На Майдані ми обрали європейський шлях розвитку, заплативши за це життями Героїв Небесної Сотні. Ніхто тоді навіть і уявити не міг, що у наших північних сусідів з цього приводу є власна імперська  точка зору, за котру вони готові почати війну проти всього цивілізованого світу. Україна перебуває на даний час в досить незавидному становищі. Проте існує гіпотеза, що безвихідних ситуацій не існує. Яскравим прикладом цього являється відновлення та розвиток Німеччини після Другої Світової Війни.

Федеративна Республіка Німеччина - це третя економіка світу, де середня заробітна плата становить 3000 євро,люди їздять по ідеальних дорогах,не розуміють слова «корупція»,п’ють смачне холодне пиво з ковбасками та вболівають за найкращу футбольну збірну на планеті. Так і хочеться в них запитати: «І як це Ви докотились до такого солодкого життя?». З цим питанням необхідно розібратись детальніше.

Гордістю кожної держави є її славні дочки та сини. Німеччина ж подарувала світові цілу плеяду відомих особистостей: імператори – Карл Великий та Фрідріх Барбаросса; поети – Іоганн Гете та Фрідріх Шіллер; письменники – Герман Гессе, Альбер Камю, Томас Манн; композитори – Людвіг ван Бетховен, Ріхард Вагнер, Іоганн Себастьян Бах, Вольфганг Амадей Моцарт; філософи – Артур Шопенгауер, Георг Вільгельм Гегель, Фрідріх Ніцше, Іммануїл Кант; релігійний діяч Мартін Лютер; художники – Альбрехт Дюрер та Карл Брюллов; вчені – Георг Ом, Карл Фрідріх Гаусс, Готфрід Лейбніц, Роберт Кох, Карл Густав Юнг; винахідники – Іоганн Гуттенберг, Рудольф Дізель, Карл Фрідріх Цейс, Фердинанд Порше; підприємці – Хуго Босс, Джордж Вестінгхауз, Уільям Боінг; спортсмени – Міхаель Шумахер, Макс Шмелінг, Штефі Граф, Дірк Новітцкі, Вільфрід Дітріх, Магдалена Нойнер, Франц Баккенбауер. Хотілося б також відзначити «маестро від політики» Отто фон Бісмарка та одного з найкращих міністрів закордонних справ – Густава Штреземана. Але кожен досвідчений  українець добре знає, що в любій бочці меду обов’язково має бути не тільки мід, а й ще один невеличкий інгредієнт. В нашому випадку мова піде про уродженця села Рансхофен, ветерана Першої Світової - Адольфа Гітлера. Його непомірні амбіції та хворий розум спричинили одну з наймасштабніших катастроф в історії – Другу Світову Війну. Немає жодних сумнівів, що допоміг йому в цьому ще один вусатий товариш – той самий, котрому жителі шостої частини суші ніяк не могли надякуватись за щасливе дитинство, проведене в Сибіру.

Друга Світова Війна тривала 6 довгих років. В цій війні німецький народ зазнав  колосальних втрат: більше 7 мільйонів людей загинуло, промислове виробництво скоротилось втричі, виробництво сталі – в 7 разів, вугілля – в 2 рази, було знищено 25 % промислових потужностей (а решту, що представляла  хоча б якусь цінність, було демонтовано та вивезено до країн-переможниць), 40 % транспортної інфраструктури, 30 % житлового фонду(5 млн. будинків). Виробництво сільськогосподарської продукції становило 50 % від потреби, сильно відчувалась нестача продуктів харчування та товарів першої необхідності. Збанкрутували всі малі та середні підприємства, інфляція сягнула 600 %,  процвітала спекуляція. Міста лежали в руїнах, системи життєзабезпечення більшості з них були зруйновані. Країна була наповнена біженцями та переселенцями. До того ж вона була розділена на 4 зони окупації: французьку, американську, англійську та радянську. Берлін перебував під спільним управлінням. Суспільство знаходилось в стані глибокої депресії, викликаної не тільки військовою поразкою, окупацією та руїною, але й крахом націонал-соціалістичної ідеології, що була прийнята та засвоєна переважною більшістю громадян. Засідання Нюрнбергського трибуналу, на якому відбулось викриття звірств нацистського режиму та злочинів вермахту, викликало в багатьох простих німців серйозне моральне потрясіння. Країна в повному обсязі усвідомила значення фрази «vae victis». Один із сучасників тих подій так охарактеризував Німеччину тих років: «Після війни це була країна, в котрій серед голоду та холоду померла надія». Тим часом вже набирало оберти протистояння між США та СРСР, що з «легкої руки» Уінстона Черчілля отримало назву «Холодна війна». І на території Німеччини утворилось дві держави:

1)    На території радянської окупаційної зони виникла Німецька Демократична Республіка – країна, що будувала на своїй території комунізм. Одразу була введена планова економіка, запрацювала на повну потужність пропаганда, дітей в школах почали навчати діалектичного матеріалізму, вводилась жорстка цензура, а спецслужби пильнували за всіма аспектами суспільного життя. Людям тут так добре жилося, що до 13.08.1961 року (в цю ніч була зведена Берлінська стіна) на захід втекло більше 3 мільйонів громадян НДР.

2)    Та частина Німеччини, що була в окупації у західних союзників – 52 % території, 57 % населення – отримала назву Федеративна Республіка Німеччина. Столицею держави обрали місто Бонн. Розвиток саме цієї держави у післявоєнний період економісти називають «Німецьким  економічним дивом», визначальну роль в створенні якого відіграли канцлер ФРН Конрад Аденауер, міністр економіки Людвіг Ерхард та генерал армії США Джордж Маршалл. Але про все по порядку.

5 червня 1947 року в Гарвардському університеті державний секретар США Джордж Маршалл оголосив про створення програми допомоги країнам Західної Європи, котра буде спрямована на подолання наслідків війни. Участь у програмі прийняло 17 країн, серед яких була і ФРН. Основними цілями «Плану Маршалла» були:

1)    Спонукання європейських країн якнайшвидше відновити політичне та економічне співробітництво, прискорення їхньої інтеграції в світову економіку.

2)    Отримання можливості придбання сировини, товарів та засобів виробництва для розвитку промисловості та економічного зростання.

3)    Підтримка промислового виробництва в США за рахунок збільшення експорту в Європу.

       Варто зазначити, що фінансова допомога ФРН надходила в обмін на виплату репарацій, що були накладені на Німеччину всіма потерпілими сторонами ( лише в 2013 році ФРН змогла виплатити репарації за Першу Світову Війну ). Для самих німців «План Маршалла» означав суттєву фінансову допомогу в поєднанні з поставками з-за океану сучасних засобів виробництва і технологій.

Першу допомогу ФРН отримала тільки в квітні 1948 року. Але в жодної розумної людини язик не повернеться сказати, що ці 3 роки керівництво федеративної республіки «било байдики» та чекало доларів. Ось що встиг підготувати Людвіг Ерхард до початку програми підтримки. Не що-небудь, а цілий «Пакет Реформ».

Реформи Ерхарда представляють собою яскравий приклад успішного виходу з дуже важкої кризи, і являються результатом вмілих рішучих дій політичного керівництва, котрі дали змогу зберегти політичну стабільність при збалансованому втручанні держави в економічні процеси. Вони заклали міцний фундамент для швидкого розвитку економіки в поєднанні з зовнішньою економічною допомогою. Сам міністр зробив у щоденнику такий запис з цього приводу: «Моїм ідеалом є те, щоб кожен громадянин зміг сказати: У мене достатньо сил, щоб постояти за себе, я хочу сам вносити ризик в своє життя та бути відповідальним за власну долю. Державо, не піклуйся моїми справами, але дай мені стільки свободи і залиш мені від результату моєї праці стільки, щоб я міг на власний розсуд забезпечити своє існування, свою долю та долю моєї родини». Саме так записав, отримав фінансову допомогу… і гайда в Ріо-де-Жанейро. Саме так поступив би Остап Бендер-бей, а Людвіг Ерхард, не гаючи ні хвилини, провів грошову та економічну реформи.

Грошова реформа була направлена на ліквідацію обесцінених грошей та створення твердої валюти, яка могла б стати стимулом до праці та росту її продуктивності. Дотримувались при цьому і принципи лібералізації. Держава перестала встановлювати фіксовані ціни, але продовжувала їх контролювати через закони, котрі забороняли їхнє довільне завищення. Вже через місяць було зупинено інфляцію.

Економічна реформа представляла собою гармонійне поєднання ринкової свободи, державного регулювання, індивідуалізму та соціальної відповідальності з метою досягнення добробуту громадян. Вона була направлена на розвиток економічної свободи, зняття механізмів монопольного впливу на ринок, розкриття підприємницького потенціалу населення. Роль держави при цьому обмежувалась визначенням пріоритетів розвитку, наглядом та регулюванням, створенням максимально сприятливого клімату для підприємницької діяльності та інвестицій.

Найважливішим завданням держави була не максимізація соціальної допомоги і розподіл соціальних благ, а створення умов для розвитку ринкової економіки та ефективної зайнятості населення.

Методами державного регулювання були: низькі податки для підприємців, вільне ціноутворення, жорстке антимонопольне законодавство, система пільг для бізнесу та захист внутрішнього ринку від конкурентів ззовні.

Прийнятий антимонопольний закон сприяв реалізації основних принципів економіки ФРН: «благополуччя для всіх» та «благополуччя через конкуренцію». У відповідності до цього закону частка однієї компанії на ринку не могла перевищувати 33%, двох або трьох – 50%, 4 або 5 – 65%. Економічна влада монополій була обмежена контролем за цінами, що формувались в результаті взаємодії ринкових сил.

Аграрна реформа скоротила число великих господарств. Основна частина угідь стала належати середнім та дрібним фермерам. Також було проведено повну механізацію та запроваджено передові технології, що призвело до стрімкого росту абсолютних об’ємів виробництва сільськогосподарської продукції.

Головною ціллю проведення комплексу реформ було:

1)    Максимальне підвищення зайнятості населення (1960р. рівень безробіття – 1,2%)

2)    Стабілізація рівня цін

3)    Досягнення зовнішньоекономічної рівноваги (експорт=імпорт)

4)    Постійне економічне зростання.

Проте розвиток економіки суттєво затримувала демілітаризація промисловості, фінансове виснаження країни війною та репарації. Все це призводило до суттєвого податкового навантаження на заробітну плату робітників, які працювали по 10-12 годин в день, а в окремих випадках тривалість робочого дня становила 14 годин. Час від часу це виливалось в страйки профспілок, деколи страйкувати могли 10 мільйонів робочих. Але кожного разу керівництву держави вдавалось знайти спільну мову зі своїми громадянами.

Комплекс реформ Людвіга Ерхарда в короткі строки зумів дати хороші результати. В 1951 році промислове виробництво ФРН досягло довоєнного рівня, суттєво виросла продуктивність праці, підвищилась заробітна плата, зник «чорний ринок». Прискореними темпами розвивались машино-, приладо- та автомобілебудування, оптична та фармацевтична промисловість, електроенергетика. Причинами такого динамічного розвитку були: високий рівень споживчого попиту, збільшення зайнятості, ріст заробітної плати, розширення внутрішнього ринку, швидкий розвиток науково-технічного прогресу, розвиток галузей експортної орієнтації, оновлення основних засобів, інтенсифікація праці, високий рівень інвестування в економіку.

В другій половині 20 століття ФРН успішно подолала сповільнення темпів економічного зростання, фактично без шкоди для економіки пройшла через дві економічні кризи і в 1989 році з падінням «Берлінського муру» та закінченням «Холодної війни» включила в свій склад Німецьку Демократичну Республіку.

В наші дні Німеччина представляє собою «потужний надійний двигун» всього Європейського Союзу. Ця держава являється членом Великої Сімки, блоку НАТО, претендує на отримання постійного місця в Раді Безпеки ООН. Федеративна Республіка є активним суб’єктом міжнародної політики. Але в далекому 1945 мало хто зміг би навіть уявити, що німцям вдасться вибратися з руїни в авангард розвитку, добробуту та впевненості в завтрашньому дні.

P.s.   «Прямуючи крізь пекло, йдіть незупиняючись» Уінстон Черчілль.