Мінська бомба для України

«Даси відкусити собі пальця, то відкусять і руку, а згодом і голову». Це відома народна мудрість. Вчергове переконуємося на власному досвіді

Нинішні домовленості з агресором у Мінську-2 стали закономірним продовженням угод у Мінську-1. Але на значно гірших умовах і з новими фундаментальними поступками попри фарисейську назву документу про начебто «комплекс заходів щодо виконання» попередніх Мінських угод. Зокрема, з обіцянкою помилування і амністії терористам, політичною легалізацією бойовиків як обраних «політиків», фактичною подальшою автономією ДНР і ЛНР та їх повним соціально-економічним утриманням за рахунок України.

Зверну увагу на одну принципову новелу – вимогу «проведення в Україні конституційної реформи з набуттям чинності до кінця 2015 р. нової (!!!) Конституції … з урахуванням особливостей окремих районів Донецької і Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів» (пункт 11).

Президент Порошенко не мав повноважень виносити на торги питання конституційного ладу країни, оскільки воно знаходиться у виключній компетенції парламенту і народу України. Тим більше, що Президент порушив межі міжнародних переговорів, встановлені парламентом за моєю ініціативою ще в квітні минулого року з метою недопущення під час їх проведення будь-яких спроб зовнішнього диктату з питань, що належать виключно до внутрішньої компетенції України.

Нові поступки з боку Президента Порошенка та прийняття неадекватних вимог Путіна закладають бомбу уповільненої дії, оскільки будь-яке їх начебто невиконання Україною стануть у будь-який зручний для Путіна момент формальною підставою для продовження агресії та відновлення наступу з боку російсько-терористичних військ. Чи будемо ми готові до нього краще ніж після попереднього перемир’я, задекларованого у вересні?

Треба чітко зрозуміти – у Путіна далекосяжні плани. Він марить відновленням статусу Росії як наддержави та зоною свого впливу навколо відновленої російської імперії. Тож він потребує війни як інструменту реалізації своїх прагнень і продовжить її попри будь-які паперові домовленості.

Повторення на різні лади мантри про «відсутність військового вирішення конфлікту на Донбасі» насправді означає, що у нього є лише одне військове рішення – те, яке в інтересах Кремля. Бо ефективна дипломатія в реальності завжди базується на адекватній військовій силі спротиву, коли ціна збройної агресії стає неприйнятною.

«Полегшення для Європи» за словами президента Франції Олланда зовсім не є «надією для України», як він декларує, а є ганебним умиротворенням агресора за рахунок України. Ця політика базується на європейських ілюзіях, які вже дорого коштували Україні, і ціна цього самообману Європи лише зростатиме. Насправді, думаю, багато хто в Європі прагне власного спокою за будь-яку ціну, а також готовий пожертвувати Україною заради економічної вигоди своїх країн.

Схоже і Президент США Обама з радістю скористався нагодою сховатися за жіночу спину канцлера Меркель та не надто потужну фігуру президента Олланда, щоб уникнути важкого для нього рішення про постачання захисної зброї Україні. Сподіваюся, що наші друзі в Америці, коло та вплив яких зростає з кожним днем, донесуть до пана Обами просту істину, що така страусина поведінка зовсім не гідна чоловіка, а тим паче глави держави – світового лідера.

Я задаю риторичне питання: де у світі поділися сучасні Черчілі, Рузвельти й де Голлі, здатні поставити свободу, гідність, людський дух і моральні принципи вище за страх і жадобу? Невже на Заході залишилися лише ниці спадкоємці Чемберленів і Даладьє?

То що ж ми маємо у підсумку Мінську-2?

Замість національної мобілізації всередині країни ми отримуємо чергові марні надії і сподівання для однієї частини українців та деморалізацію і відчай для іншої, із закономірним питанням – за що вмирали наші герої? І замість формування єдиного міжнародного фронту стримування агресора та надання Україні всебічної військової та фінансово-економічної допомоги, включно із сучасною зброєю, маємо відновлення безперспективної політики умиротворення агресора за рахунок його жертви з надією, що агресор сам обмежить свої апетити.

Тож мій висновок: Мінськ-2 – це вже відкушена рука. Чи дозволимо відкусити собі й голову? Відповідь залежить, передусім, від нас самих.

Слава Україні! Смерть окупантам!

 
Олег Ляшко,
Народний депутат України,
Лідер Радикальної партії