До 70-ліття Ялтинської конференції
Спадок Ялтинської конференції (4 – 11 лютого 1945 року) воістину вражаючий. Його історична суть полягає у формуванні нового тлумачення та сприйняття поняття «колективна безпека», у витворенні нової міжнародно-правової, соціально-політичної і культурно-ідеологічної дійсності. Масова психологія як духовна передумова формування та постійного співіснування соціальних та політичних колективів була вимушена дуже швидко, фактично без перехідного періоду перебудуватись на абсолютно новий лад функціонування свідомості. Протягом одного лютневого тижня у Лівадійському палаці було вироблено принципи нового світогляду для старої Європи. Варто наголосити саме на світоглядній функції рішень учасників Ялтинської конференції. Новий світогляд для старих народів – саме так, за допомогою однієї тези можемо узагальнити результати зустрічі вищого керівництва СРСР, США, Великобританії. При цьому, фактор соціально-психологічного зламу свідомості населення (головним чином, Європейського континенту й азійського Далекого сходу) більш визначальний у розумінні впровадження результатів Ялтинської зустрічі у післявоєнні десятиліття і більш фундаментальний за умов аргументації причин настільки тривалого застосування базових ялтинських положень в міжнародно-політичному вимірі. Цей фактор здається навіть більш важливішим, ніж ті структурно-політичні і системно-ідеологічні зміни, що також стали наслідком конференції. Втім, цілком зрозуміло, що ми не можемо розглядати відокремлено ті різногалузеві політичні, економічні, правові трансформації, що стали наслідком Ялтинських домовленостей.
Створення біполярної моделі світового політичного співіснування, на наш погляд, стало найкращим зовнішнім виявом переходу народів світу до нової епохи в історії людства – ядерної. Власне кажучи, біполярність як політичний феномен – це продукт (передуючого сучасній нам глобалізації) процесу міжнародно-політичної систематизації. Під доволі абстрактним поняттям систематизація ми розуміємо абсолютно конкретну, реально існуючу в другій половині ХХ століття Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин.
Українські вчені-міжнародники В. Ю. Крушинський і В. А. Манжола у доволі цікавій книзі «Міжнародні відносини та світова політика» (Київ, 2007) визначають сім базових особливостей зазначеної вище системи міжнародних відносин: 1) «біполярність структури міжнародних відносин», на чому ми вже акцентували вище; 2) «конфронтаційний характер», який, на нашу думку, став виявом цілком доконаного, але в історичному контексті нескінченного процесу боротьби між колективістським Сходом та індивідуалізованим Заходом; 3) «епоха наявності ядерної зброї», що в умовах холодної війни дозволяла утримувати двох найбільших гравців у рамках так званої «моделі конфронтаційної стабільності»; 4) закономірний «поділ світу на сфери впливу двох наддержав як у Європі, так і на периферії»; 5) «ідеологічна конфронтація» між капіталістичним і соціалістичним світом, у пошуках справжньої причини якої, на нашу думку, знову ж таки потрібно звернутись до глобального психоментального протиріччя між сходом і заходом; 6) «повоєнний світ перестав бути переважно євроцентристським, міжнародна система перетворилася на глобальну, загальносвітову», що є надважливою особливістю для нашого дослідження в якості визначального геофактора, адже «конфліктогенний» центр тяжкості змістився у другій половині ХХ століття з європейської на всесвітню площину; 7) найважливіша особливість: «Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази» [Крушинський, с. 7-8]. Наявність лише усної фіксації принципів Ялтинсько-потсдамської системи або їхнє викладення виключно в декларативному порядку створило передумови для появи багатьох небезпечних прецедентів не лише протягом післявоєнних років, але й сьогодні. Український приклад 2014 року є більш ніж показовим, але не першим, і, на жаль, далеко не останнім.
Наша згадка про політичні принципи та історичні особливості того світового порядку, котрий встановився саме внаслідок Ялтинської конференції рівно 70 років тому, пояснюється важливою необхідністю підкреслити, що не лише для великих політичних держав-гравців, але й для порівняно невеликих сучасних, зокрема постсоціалістичних (у східній Європі) чи пострадянських країн, що з’явились на уламках цією ж конференцією створеної системи (до речі, системи взаємовідносин кардинально протилежних народів), слідування Ялтинсько-потсдамському світопорядку 1945 року перетворилось у певну ритуальну фікцію. Відсутність чіткої договірно-правової бази зумовлює фіктивний і виключно ритуально-політичний характер збереження післявоєнної системи взаємовідносин. Крах системи був зумовлений кінцем багатополярного світу протягом 1989-1991 років, інерція системи перетворилась у спробу встановлення однополярного панування Сполучених Штатів Америки за рахунок економічної експансії та невдалої політики всесвітньої локалізації мережі керованих конфліктів протягом 1991-2014 років. Сьогодні ситуація кардинально протилежна. Інерція системи діє, але її крах очевидний для всіх. У цих умовах взаємовідносини народів можуть рухатись лише в двох напрямках – або до нового конфлікту, або ж до взятої на ідеологічне озброєння країнами-членами БРІКСу моделі багатополярного світу.
У контексті тяжкої політико-правової кризи Європейського Союзу, сягаючої самих глибоких символічних, економічних, навіть колективно-психологічних устоїв континентального співтовариства (появі якого на світовій карті слід завдячувати виключно Ялті і Потсдаму), реалізація моделі багатополярності стане очевидним порятунком для більшості держав-членів ЄС. Кожна людина, хоч трохи знайома із сучасним політико-економічним становищем на міжнародній арені не стане заперечувати, що у найбільшому виграші від реалізації багатополярної моделі на «старому континенті» могли б опинитись саме східноєвропейські країни. В географічному контексті, мова йде про колишні країни Варшавського договору, Прибалтику, Україну, постсоціалістичні державні утворення на теренах колишньої Югославії, а також про прилеглі до зазначеного геополітичного ареалу країни, такі, як Австрія, Німеччина, Албанія, Греція.
Рішення Ялтинської конференції з певними історичними корективами 1989-1991 років, сформували сучасну карту Європи. Перегляд базових засад Ялтинсько-потсдамської системи, таких як біполярність, уже відбувся. Перетворення континентального устрою 1945 року в політичний ритуал сьогодні також очевидне. Повернення окремих країн до власної «державної індивідуальності» через концепт багатополярності вже здається далеко не таким примарним, як політологи могли відзначати ще у минулому році. Саме тому цілком правильно займатись аналізом можливих локальних наслідків таких глобальних політичних трансформацій уже сьогодні.
Гарантована історичним процесом періодичність повного відходу від існуючих міжнародно-політичних систем – явище абсолютно раціональне. Воно, знову ж таки, повільно чи у швидкому темпі, але завжди кардинально перекроює політичну карту світу. Більше того, мусимо визнати, що намагання окремих держав через політичну боротьбу домогтися нового перерозподілу природно-географічних ресурсів, явище і закономірне, і навіть потрібне задля фізичного та психологічного (в контексті відновлення первісної інстинктивної природи) збереження людства. Інша справа, що досягаються такі природні результати війнами та соціально-економічними потрясіннями. Пошук мирних шляхів зламу колективно-психологічної свідомості народів задля переходу до багатополярного світового розвитку, на нашу думку, повинен стати передовою практичною проблематикою для політологів, політичних філософів, етнополітологів.
Європа – континент, даючи змістовну характеристику політичній ситуації всередині якого, ми ніколи не зможемо остаточно заявити про відхід шовіністичного підґрунтя у взаємовідносинах одних народів із іншими, навіть в умовах задекларованої європейської інтеграції. Тут проблема навантажена не лише політичним, економічним, історичним змістом. Вона закорінена в етнічній психології, традиціях мислення, котрі на європейських теренах мають особливий відбиток кривавих міжетнічних конфліктів, які значною мірою у ХХ столітті доповнили атмосферу першої та другої світової війни. Численні прецеденти ігнорування Ялтинського світоустрою, зокрема, намагання США силою нав’язати «країнам, що розвиваються» власний однополярний концепт протягом 2010-2014 років, призвели до перенесення вогнища нестабільності в середовище максимально близьке до Європейського союзу – в Україну. Фактично, війна вже точиться на теренах Східної Європи, маючи в своїй основі саме етнополітичний ідеологічний фундамент. При цьому, загострення міжетнічних конфліктів зазвичай викликається не лише значними зовнішніми геополітичними впливами (про це в жодному разі не варто забувати), але й бажанням населення тієї або іншої області змінити існуючий політико-правовий, соціально-економічний локальний порядок через зміну власної державної приналежності.
На Сході Європи перелік тліючих етнополітичних конфліктів досить значний і заслуговує на глибоке вивчення як дуже актуальне для майбутніх десятиліть питання. Пояснюється це, передусім, тією політико-географічною ситуацією, що сформувалась тут ще на межі ХІХ-ХХ століття, коли землі українців, поляків, білорусів, литовців, угорців, румунів, чехів, словаків, словенців, хорватів, сербів, були розділені між трьома імперськими утвореннями (Австро-Угорщина, Німеччина, Росія), успішне існування яких забезпечувалось саме залученням представників усіх означених народностей до «єдиної державної справи». Саме розпад трьох імперій, більша частина людського потенціалу яких знаходилась на землях європейського сходу, спричинив необхідність в 1945 році створити нову і набагато більш жорсткішу в порівнянні з попередніми систему міжнародних відносин. Однак, важливо усвідомити, що представники жодної з трьох країн-учасниць Ялтинської конференції, узгоджуючи пункти таких програмних (але, на жаль, декларативних) документів як «Декларація про звільнену Європу» чи спільна Заява «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», не мали серйозних сподівань на те, що сформовані ними засади нового міжнародного співробітництва проживуть в реальному політико-правовому просторі настільки тривалий період.
Враховуючи неймовірно динамічний характер еволюції світової політики у другій половині ХХ століття, принципи та головні особливості Ялтинсько-потсдамської конференції безумовно залишились на диво актуальними сьогодні – у другому десятилітті століття ХХІ. Втім, варто визнати, що зсув від біполярності до теперішньої кризи однополярності з подальшою можливістю переходу до багатополярності, безперечно вимагатиме створення нових форм міждержавного діалогу через формування нової міжнародно-політичної системи.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.