Голодомор – страшний злочин над народом України

Багато хто стверджує, що голод не був штучним, а прийшов зненацька на наші землі, що усі народи Радянського Союзу однаково страждали. Але є велика кількість доказів, щоб заперечити це. Навіть іноземні вчені досліджували це питання і назвали голодомор 20-30-х років геноцидом українського народу. 

Що ж таке геноцид? Геноцид – це, перш за все, крайня форма дискримінації, це величезний злочин, це цілеспрямовані дії влади, спрямовані на знищення окремої етнічної чи расової групи або навіть цілого народу. Ввів це поняття Рафаель Лемкін у 1943 році. Він один із перших іноземців, хто підняв питання голодомору, як злочину над українським народом. Комуністична партія чітко усвідомлювала, що вона робить. Її метою було знищення української нації. Першим кроком радянської влади було вилучення усього зерна й посівного фонду у 1931 році. Постала велика проблема – не було чим засівати поля, проте сталінське керівництво продовжувало відправляти хліб на експорт, незважаючи на трагедію голоду в середині країни. 

Наступним кроком у плані Сталіна була постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», в народі відома як «Закон про п’ять колосків». Згідно цього закону за крадіжку майна колгоспу передбачався розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10 років. Цим займалась в Україні надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. Проводились обшуки, накладались натуральні штрафи, діяли загороджувальні загони, здійснювалась блокада сіл-боржників. Коли цей акт ввели в дію, то голодуючі українці не мали взагалі можливості здобути хоч трохи їжі або ж робили це під страхом смерті. На селі не страждала від  голоду лише група людей, яка прислужувалась владі, яка усе конфісковувала. Народ усіма способами намагався вижити - ховав їжу в ямах, стінах, але і це знаходили. 

У 1933 році Сталін і Молотов видали ще одну постанову, яка є доказом того, що метою голодомору було знищення саме українства. Цей документ забороняв виїжджати селянам з України і Кубані за території, де вони проживають. Тобто люди не мали змоги роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Хоча не можна залишити поза увагою факт, що голод був і у Казахстані, Білорусії та інших республіках, де було зерно, а ця постанова діяла тільки в Україні. Отже, усі народи Радянського Союзу були не в однакових умовах.

Сталінське керівництво уміло замовчувало правду про голод. Інші країни могли допомогти врятувати тисячі життів. Радянська влада відмовлялась від цієї продовольчої допомоги, дезінформувала усіх, запобігала поширенню будь-якої інформації про голодомор. Увесь світ був ізольований від правди, що приховував Сталін. Ті кошти, які надходили з-за кордону миттєво забирали. Крім того, у 1933 році було заборонено будь-яким організаціям вести облік випадків смертей від голоду. При реєстрації смерті причину не вказували. Невже це несвідомі дії? 

Крім фізичного геноциду українського народу ми можемо спостерігати і духовний. Як на мене, він почався давно. Від початку історії України «братський» народ – росіяни не визнавали нас, як самостійну націю. Вони постійно намагались зросійщити українців, нав’язували свою мову та ідеологію, змінювали назви міст, які нагадували про Україну, забороняли видавати книги рідною мовою, а українські території заселяли росіянами. Так і під час голодомору 30-х років на місце вимерлих українців заселяли жителів Росії та Білорусії. А українських селян вивозили до Сибіру. 15 грудня 1932 року Сталін і Молотов підписали нову постанову про припинення українізації на Далекому Сході, Казахстані, Поволжі. Усе українське ліквідовувалось. Таким чином етнічна українська маса втрачала свої ознаки. Більшовицька влада застосовувала багато репресивних заходів щодо українців: заарештовували, виселяли або навіть вбивали. Через страх бути репресованим багато українців, особливо за межами УРСР заперечили свою національність, визнали, що вони росіяни або ж білоруси. До прикладу візьмемо Краснодарський край. Українці тоді становити там найбільшу етнічну групу, зараз всього 3% жителів визнають, що в них тече українська кров. Вони не зникли, вони не померли від голоду, вони просто відмовились від своєї національності. 

Навіть після завершення голодомору влада намагалась приховати наслідки, довести, що вона непричетна до трагедії.

Голодомор – це сумна сторінка в історії України, це наш біль. Всього за два роки мільйони українців загинули. Наслідки як фізичного, так і духовного геноциду є страшними: голод спричинив величезну смертність населення, багато українців відмовились від свого роду – українська нація була на шляху до вимирання і це все свідомі, цілеспрямовані дії радянської влади. Селяни були змушені їсти собак, щурів, листя й кору дерев. Траплялись численні випадки канібалізму. 

За переписом населення у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн. українців, а за 1939 р. – лише 28 млн. Хіба не масштабні втрати? Дехто і зараз вважає, що голодомор 1932-1933 рр. спричинений посухою, але ж природа не може вбити стільки людей. Міжнародна комісія детально дослідила цю проблему і впевнено заявила, що це штучний голод, створений Москвою свідомо.

Не тільки ця історія змушує нас замислитись, а чи справді росіяни нам брати, чи підтримують вони нас щиро, чи переживають за нашу долю? Вони посміхаються нам в обличчя, але за спиною тримають гострий ніж, щоб вбити нас, щоб знищити український народ. Це ми можемо спостерігати від початку нашої історії і до сьогоднішніх днів. Історія, як правило, повторюється, а ми повинні робити якісь висновки. Одне можу точно сказати, що українська нація – незнищенна: «Ще не вмерла Україна…» і ніколи не вмре!