Згортання українізації

Протягом 1923—1927 pp. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %

Протягом 1923—1927 pp. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, що збіглася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. Так, якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років діяло 80 % шкіл, понад 60 % технікумів і 30 % інститутів з українською мовою навчання.

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 pp. українською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. — 77 %. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника, який у різний час займав посади наркома внутрішніх справ УСРР (1921), наркома юстиції та генерального прокурора (1922—1927), наркома освіти України (1927— 1933), заступника голови Раднаркому та голови Держплану УСРР (1933), національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу й у деяких червоноармійських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 261 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республіки), 34 болгарських, ЗО грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, "суржик". І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 60 %, у Запоріжжі відповідно — з 28 до 56 %, у Дніпропетровську — з 31 до 48 %, у Луганську — з 31 до 37 %.

Згортання українізації

Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина — друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

Ще одним головним болем для неї стало т. зв. націонал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, який своїм гаслом " Геть від Москви" закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Воловусва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адміністративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенцій Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим. До речі, показовим фактом політики Москви щодо України стала передача у жовтні 1925 р. Виконавчим Комітетом СРСР у підпорядкування Північнокавказького краю Російської Федерації двох українських округів — Шахтинського і Таганрозького. Боязкі спроби українського керівництва заперечити таке рішення залишилися без відповіді.

Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для "соціалістичного ладу" було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % — на районному. Звільнено з роботи бл. 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 31938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. За особистим розпорядження секретаря ЦК Компартії У країни П. Постишева з правопису було вилучено літеру ґ. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо.

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50 %, тоді як українців — упала з 50 до 30 %.

Але найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції (на думку історика Я. Дашкевича, українізація була широкомасштабною провокацією більшовиків, скерованою на виявлення та винищення національно свідомих українців). Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.