Злосмердюче шипіння гадючого поріддя

Про необхідність знищити злочинне

Арсенал лукавого, яким він послуговується задля викрадення душ слабких і необачних, не обмежується грубим і брутальним тиском на вірних Творцеві. Прагнучи вбити й поневолити, він не соромиться лицемірства, й нерідко скрашує себе шатами “мирного обивателя” або “об`єктивного неупередженця”. Справедливу ж протидію власному свавіллю, навіть заклик до каяття і навернення до правди, його земне воїнство трактує “замахом на життя й особисту свободу”.

Брак віри (ідеалістичного світосприйняття) та помилкове трактування демократії вседозволеністю, уможливило постання чисельної орди моральних деградантів, для котрих цинічна ігнорація здорового глузду і правди перетворилася в звичну норму й метод паразитування на тілі окраденого та зневаженого, проте в своїй суті боголюбивого українського народу.

Нинішнє засилля інформаційного сміття на новинарних сайтах мережі Інтернет та в друкованих ЗМІ, насправді не є випадковим недоліком або позбавленою логічного пояснення прикрістю. Уникання згадок, а, тим паче, свідоме замовчування цілого пласту проблем, котрі гальмують поступ суспільства й штучне акцентування уваги на непотребі, насправді є формою новітнього геноциду. Відіславши до пекельної прірви комуністичну імперію, невблаганний в своєму плинові час дарував її адептам та наділеним людською подобою плодам нагоду для переосмислення і каяття. На жаль, процес очищення суспільства від намулу здійснюється набагато повільніше, аніж того прагнуть змучені століттями неволі українці.

Ворог, котрий впродовж довгого часу заперечував право нашого народу на існування, поспішив потрактувати практику доброти і пробачення ознакою слабості. Ігноруючи факт своєї неприродності і навіть не просто зайвості, а суспільної шкідливості, новітні песиголовці вдалися до звичної практики брехні та перекручувань. Націєзахистні заходи та дії свідомих причин з`яви і буття людини в цьому світі, зусиллями етнічних чужинців та деградантів-запроданців подаються широкому загалові як прояв екстремізму, а протидія їхній злочинній ході — актом утисків та переслідувань. Показово зневажаючи правду, здоровий глузд та даний людству Творцем суспільний устрій буття, себто існування національних держав, вороги народу нелюдськими голосами репетують про існування “іншої України”. Неприродної, аморальної, москвомовної, матеріялістичної, нічим не поєднаної з її минулим. Неукраїнська Україна (як же гидко й водночас обурливо це звучить), постала супроти волі автохтонів, й базована не на Божих Заповідях, а на гріховних і дочасних забаганках себелюбців. Наділені паспортом громадянина України орда чужинців та зденаціоналізований елемент відмовляються визнавати факт своєї з`яви на нашій землі наслідком геноциду й цілеспрямованого винародовлення наших предків. Проте ігнорація правди її жодним чином не нівелює.

Я не ускладнював свого життя дослідженням генези постання кожного в окремості москвомовного видання в Україні. Після сторіч заборон української мови в період поневолення, адміністративно-силових змін правопису, політики геноциду й асиміляції, сам факт продукування москвомовної літератури та періодики в Україні є великим злочином. Практикована чужинцями й деградантами теза про право самостійного вибору самими українцями мови спілкування є висмоктаною з вигрібної ями громадського презирства й абсолютно ворожою здоровому глузду й суспільній моралі. Навіть формальне, закріплене на законодавчому рівні зрівняння в правах та можливостях причепуреного “законослухняного громадянина” й “платника податків” (проте всеодно закоханого в підлість) насильника і його жертви, є актом несправедливості й наруги над пам`ятю мільйонів закатованих в ім`я злочинних ідей помосковщення та інтернаціоналізму.

Теза, згідно з якою нинішній світ суттєво видозмінюється, не є новою. Дійсно, тяжко не помітити тектонічних трансформацій в політиці, економіці, суспільних процесах, а також в царині промислових, інформаційних та соціальних технологій. Розпочатий в 50-их роках вже минулого століття процес деколонізації поневолених народів країнами Заходу та постання національних держав в Азії та Африці, наприкінці 80-их на початку 90-их, нарешті не оминув й хижу московську імперію. Ідеологи останньої, лицемірно виправдовували силові загарбання й прилучення до себе країн Східної Європи, Прибалтики, народів Кавказу й Середньої Азії “союзом братських народів” та “співдружністю країн соціалізму”. Проте економічне узалежнення, цілеспрямоване заселення окупованих теренів москвинами та вже асимільованими навіть не слов`янами, шалена пропаганда комуністичного світогляду й терор супроти незгідних, так і не змогли вбити генетичні пам`ять й гук до волі поневолених етнічних спільнот. Прагнучи зупинити, або принаймні ослабити неконтрольовані їм процеси, кремлівські очільники ошелешили людство звісткою про існування “унікального москвинського світу” (в оригіналі - “рускава міра”). Такий світ дійсно існує. Цього ніхто не заперечує. Його огидна “унікальність” полягає в пихатій самозакоханості й безпідставній вірі у власні богообраність і навіть місійність. Складовими наріжного каменя москвинської імперії, є нівеляція людської гідності, хамовита брутальність, свавілля верхівки (царської та компартійної в минулому і КГБістсько-президентської нині) й кріпацька запопадливість морально розкладеного і духовно збоченого загалу. Гін за поверненням колишньої імперської величі, штовхає нинішніх кремлівських очільників до мільярдних витрат на пропагування переваги практикованого москвинами трибу життя.

Загальний наклад продукованої в Україні (проте фінансованої з Москви або лишеними тут її недобитками та охвістям) москвомовних друкованих видань, без перебільшення сягає кількох десятків мільйонів. Ширена цими паскудними виданнями інформація є суцільною брехнею, викривленням дійсності, пропагандою несмаку, аморальності та збочення. Прагнучи отруїти душі якомога більшої кількості люду, земне воїнство лукавого пропонує власну блекоту навіть безкоштовно. Їм не шкода затрачених коштів. Тим паче, вкрадених або силоміць забраних свого часу в народу. Понівечені душі українців фахові виродки трактують здобутком й винагородою за працю на ниві душогубства.

Типовим прикладом безкарного свавілля москвомовних борзописців в Україні, є бульварний за формою і змістом, імітуючий газетне видання жмут паперу з надписом на верхній частині першої шпальти “Вести”. Переважна більшість майже щоденного накладу паперової отрути шириться вулицями міст цілком безкоштовно. Проте навіть найбезневинніша спроба з`ясувати походження коштів, котрими фінансується українофобське видання, спричиняє істеричний гвалт й звинувачення в замовних утисках. Як автохтон, себто представник народу, якому Господь дав терени України в посілість, я хочу дізнатися і зрозуміти, чому автори публікованої в “Вестях” духовної отрути дозволяють собі вшановувати виродків-терористів, котрі нині вбивають українців на сході, терміном “ополченці”? Чому кривавий зудар комуністичного Сов`єтського Союзу й нацистської Німеччини на українській землі в часі Другої Світової війни донині іменують “вітчизняною війною”? Чому вбивць, котрі в часі тієї війни грабували, руйнували, гвалтували і нищили, шанобливо називають чужинським терміном “вєтєрани”? Чому заклики до люстрації й очищення трактують мало не генетичною схильністю доносити на ближнього? Зрештою, чому прикриваючись міфічною неупередженістю, українців змушують дивитися на події минулого й сучасного крізь викривлені окуляри тих, хто відмовляв в праві на існування в часи відсутності держави, і не бачить нашого повновартісного буття в майбутньому?

Дане Творцем розуміння суті процесів, котрі відбуваються в Україні під сучасну пору, зобов`язує кожного свідомого українця до принципової і безкомпромісної протидії наступу воїнів лукавого. Час вже засвідчив, що правда за ідеалістичним світосприйняттям, й базованим на ньому націоналізмові. Лишилося зовсім небагато. Зрозуміти і наважитися нарешті цілковито повернути собі все, що належить нам згідно з правом.

                                                                                Олесь Вахній